Пацики
Шрифт:
— Закрий рот, — перебиває мене.
— Сам закрий.
— Закрий рот!
— Пішов нахуй! Ти тут ніхто, шоб мені рот затикати! Бродяга, на! Тусуйся! Гуляй по тамбуру, лосіна нєобузлая!
— Что!? — підривається вітчим й одразу переходить на російську мову, — да я тебя уработаю!
— Давай! — б'ю молотком перед ним по столі. Долонею він несподівано і різко заряджає мені у вухо, від чого я падаю на вхідні до кухні двері, в них одразу сиплеться скло. Вітчим підскакує й вириває молоток, я встигаю вдарити головою, але попадаю йому в підборіддя. Він викидає мене в коридор, і я боляче тримаюся об двері комірчини.
— Щенок! Я тебя с окна выброшу!
— Давай, давай, — швидко підводжуся. Він суне й хоче вхопити руками в захват, але я встигаю прослизнути повз них й опиняюся спиною до кухні. Вітчим розвертається, і я завдаю прямого, від якого він тільки злегка відступає
— Ты кого ударил? — зривається, як ненормальний, хапає мене руками за корпус, відриває від підлоги й несе на кухню, до відчиненого вікна. Я пручаюся, шкребуся, але це не допомагає. Краєм ока біля столу помічаю невеличкий ножик, яким вони перед тим нарізали квашені огірки, хапаю й різко б'ю двічі вітчима в бік. Руки його слабнуть, я вириваюся, на маленькому, завдовжки з мізинець, лезі ножа бачу легкий рожевий слиз. Всю, малий, зав'язали, вітчим стає на одне коліно й просить цигарку. Кидаю ніж на стіл і подаю йому пачку «пріми». Збоку на його матроській тільняшці проступають дві темно–червоні плями, поволі розширюються, розширюються й повзуть донизу. У його губи вставляю штахету, чиркаю сірником об коробочку, страшенно трусяться руки, і я ламаю сірник за сірником. Не знаю, що робити. Дзвонити матері? Викликати «швидку»? Не знаю. Допомагаю йому підвестися, вітчим довго дивиться мені в очі, з сумною усмішкою каже, всьо, малий, мир, да? ти мені пробачаєш?
— ЦЕ ТИ МЕНІ ПРОБАЧ!
— Всьо нормально, — каже він і шкутильгає з кухні. Бля!!! Дві темні плями на його тільняшці перетворюються в суцільну. Підбігаю до нього.
Пропоную зробити перев'язку. Він скидає з себе тільняшку, з аптечки у серванті я швидко дістаю вату, бинти, йод, зеленку, Господи, шо ше потрібно? обробляю йому рани. Накладаю пов'язку, обмотую його корпус бинтом. Не помру, сміється він, якби нижче, жопа, нирку би зачепив. Мені так паршиво, що я хочу плакати. Страшно, малий? — сміється він.
— Да, страшно.
— Нічьо, пройде. Малий, давай шашки. Я так люблю з тобою грати в шашки.
— Да, давай.
Заходимо в мою кімнату, я дістаю з–під столу запилені шашки, вітчим, дивлячись на пилюку, каже «давно ми не грали»… да, давно, розкладаю; о, мені знову білі, сміється він, як минулого разу. Граємо. Через десяток ходів я ставлю першу дамку. Ти мене взуваєш! — каже вітчим, нічьо, зараз я тобі покажу! Невдовзі в нього також є дамка, а потім ще одна. Першу партію виграє він. Просить принести з кухні цигарки. Це нічого, якщо я тут закурю? Кури, кажу йому. Закурює, після глибокої затяжки видає важкий хрип. Дограємо ще одну партію, вітчим хрипить частіше. Посеред третьої партії він уже не може сидіти на ліжку й сповзає на підлогу, хрипить ще гірше, хапаючи ротом повітря.
— Шо таке?!
. — Нічьо, ап, нічьо, просто, ап, кров, мабуть, у легені збирається.
— Я викликаю «швидку»!
— Роби, що хочеш.
Враз помічаю його спину, й мені стає страшно: її осипало невеликими темними плямками. Підбігаю до телефону й набираю «03». Жіночий голос запитує, на що скаржиться хворий. Я кричу у слухавку, що в нього ножова, чуєте? рана ножова! Потім телефоную матері, вона не може в'їхати, що сталося, я дратуюся, кричу на неї й кидаю трубку. Баби — завжди тупі, з ними розмовляти — повний аут. Вітчим кличе мене грати в шашки. Да, йду.
— Малий, — важко каже він, — до пивної бочки більше не ходіть.
— Чьо?
— Там поріжуть. Пауза.
— Де ця блядська «швидка»? — дратуюся я. Граємо ще одну партію, я виграю; вітчим із позеленілим обличчям намагається триматися бадьоро, але я знаю, що йому дуже хуйово. Закурюємо разом, він просить нічьо не казати мамці, вона буде переживати, малий, ні слова, домовилися? Да, домовилися.
Пауза.
— Де ця «швидка»? — знову дратуюся я.
— Приїде, почекай.
За хвилин п'ять дзвоник у двері. Через поріг переступає потужна жінка в накинутому на пальто білому халаті, а за нею середнього зросту сухарик у великих, наче ілюмінатори, окулярах. Вона мовчки оглядає вітчима, по його спитому обличчі одразу здогадується, що перед нею алкаш.
— Що там у тебе?
— Ножова, — хвилюючись, кажу я замість вітчима.
— З самого ранку? Вже, набрався? — зневажливо кидає лікарка, сідає на ліжко. Сухарик в ілюмінаторах розкладає на кріслі свій портфель, дістає шприц, усілякі баночки. Жінка оглядає рану, бере руку вітчима, протирає ваткою зі спиртом місце для уколу. — Ну, — знову звертається до нього, — то як же це з самого ранку? га? хотілося випити? так?
— Та йшов з «Ювілейного», з пивбару, а там два ідіоти причепилося, ну і… вдарили.
— Чого було пертися зранку туди? га? — робить укол жінка. — Без випивки ніяк не можна? так? у вас же такий синок гарний (від цих слів я густо червонію й у мене трусяться руки), а ви… а жінка що скаже? мабуть, і не знає? правда? як негарно, як негарно… Михайлович, — звертається до сухарика в ілюмінаторах, — забираємо його, в міліцію подзвони. Телефон працює? — запитує в мене.
— Да, працює.
— Михайлович, хай когось у лікарню зі своїх пришлють.
Він іде в сусідню кімнату, де стоїть телефон. Чую короткі фрази «так», «ножове», «зранку», «на Київській», «добре». Жінка робить нову перев'язку вітчиму й зверхнім голосом каже, щоб збирався. Тарабанить телефон, певно, матір, але я не підходжу. Від згадки про міліцію в мене йде холодок по шкірі й злегка тремтять руки. Не хочу вірити, що мені настала торба, що мене закриють. Допомагаю вітчиму одягнутися, потім швидко вдягаюся сам, і ми виходимо з квартири. Під під'їздом сідаємо в «рафік» швидкої, вітчим каже, щоб я йшов у петеу. Заперечую, я пощу з тобою. Толя, йди в свою бакланку, тобі нада закінчити бакланку, в тебе купа пропусків. Нєа, я поїду з тобою. Ми їдемо через весь Тернопіль, аж на Дружбу, я не розумію, в яку саме лікарню. Наприкінці Бережанської, навпроти магазину «Карпати», машина повертає праворуч і ми під'їжджаємо до 3–ї міської. Заходимо до приміщення лікарні, вітчима одразу забирають, а я залишаюся чекати в коридорі на лавці. Стає настільки паршиво, що я хочу напитися. Не знаю, скільки чекаю, не відчуваю часу, лише неприємний трухан від страху. В коридорі помічаю невисокого зросту русявого мєнта, старшого лейтенанта, він відчиняє одні з дверей і зникає за ними. Мене калатає ще дужче. Невдовзі виходить із медсестрою, яка показує рукою на мене. Бля! Він представляється й розпитує про вітчима.
— Коли це сталося? — тримає блокнот у руці, над яким чекає ручка.
— Біля десятої ранку.
— Він вам батько?
— Так, тобто… нє — вітчим.
— Прописаний?
— Нє, — кажу йому, а сам думаю: яка хуй різниця!
— Що можете сказати? Вороги, погрози, конфлікти…
— Не знаю, такого не знаю.
— Ще одне запитання. Він сидів?
— Да. Дві ходки.
Добре, каже він і повертається до медсестри, тре з нею кілька хвилин, а потім звалює. Я підходжу до кабінету, в якому зараз вітчим. Злегка відчиняю двері, помічаю його одягнутим, навпроти за столом сидить здоровий мужик у білому халаті. Він запитливо дивиться на мене, питає, чого треба, вітчим розвертається й зустрічається зі мною поглядами. Я зараз, киває мені. Зачиняю двері, через хвилин п'ять вітчим виходить, тримаючи верхній одяг під пахвою. їдемо додому, каже і швидко йде коридором. На нього витріщається здивована медсестра, ви куди? вам треба лежати. Да пішли ви зі своєю лікарнею, дратується вітчим, я не маю часу лежати, таблєточки, укольчики, нахуй! Біля магазину «Карпати» сідаємо в потрібний тролейбус і їдемо через весь Тернопіль до нас на Київську. Йде гарний пухнастий сніг, лагідно покриваючи будинки, вулички, пішохідні доріжки. Почуваюся легше, наче з плечей звалився важкий тягар. Вітчим сидить поруч і не говорить. Про що він думає? Краєм ока стежу за виразом його суворого, холодного обличчя, й у мене виникають підозри, що він усе це добре пам'ятатиме.
24
Мастак Ромко знову виписує по повній програмі за те, що я прогулюю пари. Мовчки його слухаю, не перебиваю. Візьмися за розум! Коновал уже довимахувався… візьмися за розум, поки не пізно, ти не дурний пацан! що будеш робити, коли тебе виженуть? га? про це не подумав? думаєш, на заводі буде тобі легше? Пауза. Не знаю. Толя, каже Ромко, дотягни, чуєш? дотягни, а потім роби все, що захочеш, хіба так важко посидіти на тих парах? Закінчи петеу — це середня освіта. На понеділок викликають мою матір, інакше — будуть відраховувати. В Рині й Коновала — та сама біда. Як на зло, їх сьогодні нема. Коновала, здається, вже відрахували, принаймні, про це триндять у групі. З Ринею поки все нормально. Я вже його другий день не бачу. Вчора, після лікарні — відразу до нього, але Рині не застав; вечором знову прийшов — нема, дзвоню опівночі — мати схвильована, каже: десь швендяє. Після другої пари на другому поверсі адміністративного корпусу виходимо в коридор, і до мене підходить мати Коновала. Вона схвильована, обличчя бліде й висохле, просить на кілька хвилин поговорити. Да, тьотя Люда, звичайно, нема питань. Ми відходимо в кінець коридору, де менше людей, вона зиркає на мене полохливим, хаотичним поглядом і каже, що не знає, як почати. Тьоть Люда, беру її за руку, кажіть, як є. Кілька секунд вона мовчки бгає руками чорну сумочку, повільно підводить наповнені сльозами очі, і раптом — несподівано й голосно вибухає риданням: