Пацики
Шрифт:
26
З Ринею блукаємо в центрі. По черзі заходимо в забігайлівки, у яких висить купа різного народу, але нікого знайомого нема, лише в «Музі» бачимо двох штемпів зі Скруту, з якими кілька разів квасили. Вони пропонують підсісти до них, і ми випиваємо по сто горілки, перекидаємося свіжими новинами; пацики розповідають, кого зі спільних знайомих посадили, розпитують про братів Машталірів, мало вірять, що вони звалили з Тернополя. Потім прощаються, бо мають бігти по справах, ми з Ринею залишаємося самі й мовчки спостерігаємо за присутніми, особливо за бабаськами, яких у «Музі» завжди достобіса. Нашу увагу привертає симпатична блондинка з рівним, лагідним обличчям і з сексуальною родинкою над губами. Як ти думаєш, вона в рот бере? — запитую в Рині. Він пирскає зі сміху й каже, що всі вони беруть, аж бігом. Мені казали, що тут сифак можна підхопити, дивлюся на Риню. Може, побутовий? — перепитує він. Да, може. Відчуваю, що мене потрохи підкорює дрімота, стає нудно сидіти на одному місці. Риня зізнається, що також хоче покімарити, це, То–лян, від того, шо водяра бадяжна, підробка. У глибині залу, біля вікна, ми різко кидаємо погляди й бачимо, як п'яний капітан міліції перевертає столи, тримаючи в руці пістолет. Я вас всіх постріляю! — кричить він і наставляє волину на випадкових людей, кілька тьолок починають пищати, хапають голови руками й лізуть під столи. Мужики, які бухали з капітаном, заспокоюють його, втихомирюють, хоча він час від часу ще кричить, що всіх постріляє, що покаже всім, що таке справжній опер по боротьбі з бандитизмом. Уявляєш, раптом каже Риня, шо буде з Королем і його друганом, якшо вони попадуть у руки такому капітану, їх там поховають. Ми звідти виходимо, на морозяному повітрі стає легше, від холоду наче збадьорюємося.
По дорозі до кінотеатру «Перемога» несподівано зустрічаємо Валіка з Маріною, яка приїхала з Донецька й кілька днів
Петро Григорович розпитує про малого Машталіра, тіпа, це правда, шо він виїхав із Тернополя і служить в іноземному легіоні; пауза; вас, пацани, тепер менше, неоднозначно каже і кисло посміхається, Дефіцит мені казав, шо ви тепер тільки двоє тусуєтеся, да? Є якісь питання? — з–під лоба свердлить його гострим поглядом Риня, мені здається, шо от–от, і він Петра Григоровича вдарить. Да нє, я так, виляє хвостом Петро Григорович, все у світі міняється… Так само черство ми прощаємося, Маріна підходить до мене й чмокає в щоку, на що Валік зневажливо каже їй, що пора. На кілька секунд зустрічаюся поглядом із Лянею. її розгублені, перелякані, як у маленької дитини, очі дивно дивляться на мене, ніби запитують, чи можна все повернути. А може, мені здалося? Пішли, Толян, каже Риня, а Чихаренкові зневажливо кидає: гудбай.
Певний час ми йдемо мовчки, зустріч із цими гнидами зіпсувала нам настрій. Думаю про Ляню. Раптом помічаю, що моє ставлення до неї дещо змінилося: вона тепер схожа більше на неживий предмет, скажімо, на велику гумову ляльку, аніж на живу істоту, до якої раніше в мене були почуття. В уяві бачу засмучене обличчя й нічого конкретного не відчуваю: ні досади, ні злості, ні співчуття, ні ненависті, наче думаю про ящик відходів… Ляня — це наче стара, затаскана платівка, котру щодня слухав, поки вона не набридла, поки не перенаситився її звуками. Під ногами приємно рипить сніг, легкі білі пушинки плавно лягають на наш одяг, ніжною вуаллю вкривають світ, усе поблискує різнокольоровими іскрами від нічного сяйва вуличного ліхтаря. Вдихаю на повні груди морозя не повітря, повертається добрий настрій. Знаєш, чого з ними Чихаренко? — запитує Риня. Чого? Бо він купив собі старий «опель», з Німеччини пригнали… бачиш, як все просто, — опускаєш плуга, кажеш йому, шо він ніхто, бля, шо він купка гівна, об яке неохота бруднити ноги, а ця купка гівна потім купує машину, і всім здається, шо це круто; пауза; нормальна біда? Риня, порушую кількахвилинну мовчанку, Петро Григорович — це такий жук, який ніколи не пропаде… таке не тоне; пауза; я давно це зрозумів, він буде там, де бачить вигоду для себе… дружба для нього і все те, шо ми поважаємо… для нього — це зайві клопоти. Перед моїми очима постають картини наших колишніх походеньок, коли ми збиралися по двадцять, тридцять, сорок чоловік і про такі речі не думали, коли ми жили лише сьогоднішнім днем і не знали, що з нами буде завтра, хто і як із нас зміниться; на все це було просто насрати, такі думки і в голову не лізли. Тоді було простіше, ми лише кіряли і билися, шлялися по скачках і кабаках, замалажували бабасьок. Виходимо до Залізничного вокзалу і Риня каже, що неохота їхати додому. Вирішуємо йти пішки через Старий парк. Підіймаємося на високий надземний міст і проходимо над залізничними коліями із вантажними та пасажирськими поїздами, опиняємося на вулиці Залізничній. Не вірю, що завтра звідси пощу, задумано каже Риня й дивиться на старі будинки й тихі провулки, якими неодноразово поверталися додому, мовчки йшли й були щасливі, що живемо в нашому красивому місті.
— Давай цю ніч не спати, — кажу Рині.
— Давай, нам треба сьогодні напитися, як у давні часи. Магазини закриті, вдома — порожняк. У твоєму під'їзді, — сміється Риня, — на п'ятому поверсі, гарна самогонка продається.
Ми добираємося на Київську близько одинадцятої, йдемо за смагою й беремо півлітрову пляшку. Вдома я забігаю на кухню й шукаю закуску, в холодильнику є два варених яйця (кручу їх на столі — переконуюся, чи вони справді варені), шматок ліверної ковбаси. Нарізаю кілька скибок хліба, беру склянку й вибігаю. Добре, що мої старі сплять, а то б таку бучу підняли. Як повні придурки, сідаємо з Ринею на сходах між другим і третім поверхом у під'їзді й бухаємо. Ми з тобою, сміється Риня, квасимо, як ханурики, де попало. Ха–ха–ха. Від смаги дика відрижка. Це жахливе пійло з мого шлунка, стравоходу й горлянки робить величезну пекельну трубу, в якій усе палає вогнем і з якої виривається глибокий смердючий подих. Кусаю хліб, розжовую його, аби перебити неприємний присмак. Риня, здається, на це взагалі не зважає, п'є і навіть не кривиться. Після третьої серйозно вставляє по шарабану. Закурюємо. У Ри–ні заплітається язик, а обличчя розпливається в цигарковому димі. У під'їзді тихо, ні душі. На верхніх поверхах чути випадкові голоси, гримають двері, все затихає. Із закуски залишається тільки хліб. Риня каже: фігня.
— Де будеш спати? Може, в мене впадеш? — питаюся.
— Нєа, я до Капусти поїду, вона мене чекає; ха, вона думає, що ми вже разом, розумієш?
Потім Риня плете всіляку п'яну туфту, як любить Інгрід і не знає, що робити з Ірою; говорить все те, що я від нього вже не раз чув. Знову наливає, але я більше пити не хочу, мені погано. Риня випиває сам і знову говорить. У моїй голові повний мутняк, болить у потилиці. Риня далі трин–дить про бабів і сам собі наливає. Він сидить на сходинці, і ним злегка хитає. Пропоную йому вийти надвір, відлити й подихати свіжим повітрям. Да, да, йдемо, підводиться Риня. Виходимо з під'їзду й завертаємо за ріг мого будинку, звідкіля видно Київську й дев'ятиповерхівки по той бік вулиці. Відливаємо. По вулиці 'ідуть кілька машин. Свіжим снігом обтираю обличчя. Виходимо на проїжджу частину, йдемо посеред дороги, говоримо. Мені стає трохи легше. Раптом удалині, з боку 15–го квітня, неподалік від тролейбусної зупинки я помічаю самотню фігуру в чорному, яка рухається в наш бік, а поруч пса. Здається, що це саме той собаколюб, який ночами вештається під моїм будинком, вигулює пса, а деколи його лупцює. Риня, бачиш того підара? він б'є свого пса. Да? серйозно?! от мудак, давай його відпиздимо. Давай. Мовчки йдемо назустріч собаколюбові, той ідіот навіть не здогадується, що йому зараз буде повне Дахау. Його песик бігає між деревами, а він до нього, як завжди, гаркає: БАРС! ДО МЕНЕ! Барс і далі кладе на хазяїна болт і бігає між деревами, нюхає сніг. Собаколюб гнівається й лементує на цілу Київську. Все відбувається швидко й без шуму, як у давні добрі часи. Риня заряджає йому прямий, від чого собаколюб звалюється з ніг, я копаю його ногами, і він ніяк не може підвестися. Собак, сука не любиш! на тобі на шоб знав як тварин мучити вівця тупорила ай а–й–й кричить риня забери цього пса толя забери цього пса він мене за ногу вкусив копай його по морді по морді псюра скавулить бо я зарядив їй певно по зубах а собаколюб верещить на цілу вулицю що нас за це посадять мій брат працює в прокуратурі гав гав на тобі сука на… АХ ТИ ПІДАР ВОШИВИЙ! — кричить Риня. ДА Я СРАВ НА ТЕБЕ, НА ТВОГО БРАТА І НА ЙОГО ПРОКУРАТУРУ! ДА ЙДИ НАЖЕРИСЯ СОБАЧОГО ЛАЙНА! ТИ, ТРІПЕР ХОДЯЧИЙ! ЗАТИЧКА МИНУЛОРІЧНА! ЗАКРИЙ СВІЙ АНАЛЬНИЙ ОТВІР І НЕ ПИЗДИ! БО ЗУБИ ПОВИБИВАЮ! На, сука, на! Гав, гав! Толя, вали пса, ногами, НОГАМИ!!! Собаколюб зривається на ноги, як ошпарений, біжить уздовж вулиці і кричить: рятуйте! За метрів тридцять від нас він падає, певно, посковзнувшись, але знову підривається й навтьоки; його дебільна псюра несеться за ним і гавкає, як ненормальна. Дивимося їм услід. Дурний собака, каже Риня, ми ж того мутанта пиздили заради нього, дурний собака. Толян, якої цей пес породи, не знаєш? Хуй його знає. Мене злегка нудить, важчає голова. Хе, накрило, зізнається Риня й спльовує на землю, Толян, лови тачку. Уздовж Київської — від 15–го квітня аж до 9–ї бурси — жодної машини. Раптом Риня починає стругати посеред вулиці. Ой бля… З нього виривається фонтан за фонтаном і від цього мені стає ще гірше. Він обтирає обличчя снігом, харкає й важко сопе. Як мене накрило, шепоче Риня, як накрило. Невдовзі вдається зловити тачку, запаковую його в салон жовтої «ниви», даю водієві гроші, називаю адресу. Толян, дивиться п'яний Риня, в мене крім тебе більше нікого нема, чуєш? Толян, я тебе люблю. Да, да, любиш, сміюся я й намагаюся закрити за ним дверцята. Толян, мені так не хочеться нікуди їхати… Да, да, не хочеться. Ну, до завтра. Машина рушає й віддаляється.
Спати. Ні про що не думати. Спати. Завтра Риня їде… я не хочу про це думати. Пауза. Бляха, я не хочу про це думати! Шкода Капусту, вона його так любить, так любить… Повертаюся в квартиру, тихо, щоб нікого не розбудити, відчиняю двері, у ванній відкручую воду, гарячої, на жаль, нема, роздягаюся й запихаю голову під холодний струмінь.
27
У бурсі триндять, що Короля закрили. Якщо мєнти не приходили ні в петеу, ні до Рині на хату, значить, Король поки німий, як риба. Думаю про те, що ця лабуда, можливо, минеться, а значить, Риня даремно звалює з Тернополя. Упродовж двох пар граюся сірниками, калатаю їх у долонях, розкидаю на парту, а потім акуратно по одному збираю. Почуваюся гидотно й самотньо. Сава обертається до мене й шепоче, що Коновал повернувся додому і що мати силоміць поклала його лікуватися в дурку від наркоти. З наріків, які лежали в психлікарні, жодного не можу згадати, кому б це допомогло. Під обід до центрального навчального корпусу під'їжджає вишнева «п'ятірка» і з неї виходить капітан міліції. Не повірю, що це випадковість. Невже за Ринею? Капітан говорить із нашим мастаком, той показує на мене. Бля! Шо за біда? Мєнт підходить до мене, називає моє прізвище, ім'я, підтверджую, що це я. Мастак Ромко кидає мені маяки, тіпа, в яке гівно вляпався, я розводжу руками. Капітан запитує в нього, де він може зі мною поговорити, і Ромко веде нас в одну з авдиторій. Зачиняє за нами двері, і мєнт із ввічливого, тактовного одразу перетворюється на агресивного, злого хама. Запитує, чи я кєнтуюся з Ринею, коли востаннє його бачив, що взагалі він робить. Я кошу під дуріка, тіпа, давно не бачив, що раніше ми ходили на скачки, пардон, на дискотеку, а так між нами більше нічого особливого нема. Капітан хапає мене правою клешнею за горло й сичить, хватить пиз–діти, сопляк, хочеш, я тобі життя поламаю. Ламай, думаю про себе. Намагаюся звільнитися від його твердої руки, але він не відпускає. Пошепки, щоб ніхто не чув, він давить на мене, де ви крали й знімали куртки, де? Забери свою РУку, урод! Я нічого не крав! — вириваюся. Капітан знову мене хапає і з притиском, крізь зуби цідить, я тебе, гнида мала, рано чи пізно посаджу. Посади! — кричу йому в обличчя. Рот закрий, каже вже спокійніше. Знову запитує, хто дружить з Ринею і Королем, я відповідаю, що нічого не знаю. Капітан погрожує, каже, рано чи пізно все дізнається, чєше, яка біда на мене чекає. Я перебиваю його, перепитую, у чому моя вина. Поки ні в чому, нагло сміється він. Значить — нам нема про шо говорити, виходжу з авдиторії.
Надворі відлига. Купи снігу помітно сіріють і тануть під теплим сонцем. Під ногами мокре, неприємне чвакання, на яке не звертаю уваги. Біля світлофора, де чекаю на зелене світло, пролітає вантажівка, й на мої штани летять бризки брудного, мокрого снігу. Я лаюся, обтрушую штани й переходжу вулицю. На тролейбусній зупинці помічаю Таню, з якою навесні перепихнувся у тирі. Біля неї незнайомий штемп, мабуть, її чоловік. У Танюхи з–під пальта випинається помітний животик, вона робить вигляд, що мене не бачить. Я на неї не ображаюся, бо все розумію. Щоб у тебе все було добре, маленька. Чоловік крутиться навколо неї, постійно сюсюкає дружині на вушко, від чого вона усміхається й розгублено, а можливо, й трохи напружено стріляє очима навколо. Вказівним пальцем він лагідно торкається її почервонілого носика й цілує Таню в губи. Вони, певно, щасливі. Я радий. Мені хочеться, щоб цей дурбелик усе життя любив і не ображав її. Мовчки спостерігаю, як вони сідають у 4–й тролейбус, котрий їде по Енергетичній, але мені не підходить. Вони губляться в салоні, двері зачиняються, і тролейбус рушає. Глибоко в душі я відчуваю невелику втрату. Треба жити далі. їду додому. Невдовзі до зупинки під'їжджає 5–й тролейбус, і я пропихаюся в салон між вайлуваті туші людей, запаковані в дублянки, шуби й пальта. Тягне на сон. Біля магазину «Воєнторг» дивлюся на картину, котру на стіні будинку забацала Ляня. Відтоді, як бачив картину востаннє, її ще гірше зіпсували: зішкребли праву частину, тепер важко вкурити, що це таке, а навколо все порозписували білою та червоною фарбою. Я відвертаюся й не хочу читати ті написи.
Вдома падаю на ліжко. Хочу заснути, якомога швидше заснути. У голові знову рояться думки про Риню, Ляню, Таню з її чоловіком, про малого Машталіра, Дефіцита, Коновала, про Юру Пижа… лежу й дивлюся в стелю. Згадую жирного кабана Чихаренка, якому нада було більше настріляти по балді, згадую недоношеного Артура, який тепер працює на комбайновому заводі й став сумирною, тихою вівцею, згадую Петра Григоровича, цього хитрозробленого вилупка, котрий свого ніколи не пропустить… Тарабанить телефон, але я не беру слухавку, певно, мати, знову почне капати, що є в холодильнику, щоб розігрів, поїв і таке інше. Очі настільки втомлені, що я навіть не помічаю, коли вони заплющуються. Чути рух транспорту за вікном, зовні на металеве підвіконня падають краплини (певно, тануть бурульки), і я дрімаю під їхні ритмічні удари; до мене приходить агнєшка випадкова полячка з якою я познайомився на сільському весіллі хотів цілуватися в садку а може й не тільки цілуватися ми йдемо з нею по київській я бачу як її пузатий батько бухає пиво з нашими хануріками а вітчим кричить до мене що агнєшка це його дівчина і ми починаємо тікати від нього а він женеться за нами з великим ножем із якого крапає свіжа кров тікаємо подвір'ями маленькими провулками перелазимо через металеві паркани біжимо територією дитячого садка агнєшка перелякано шепоче щоб ми їхали до неї в польщу що я скоро буду в Тернополі сам всі друзі роз'їхалися і що тут більше нема чого робити несподівано ми помічаємо коновала він сидить на асфальті біля входу до дитячого садка перед ним чавунний казан на вогні він помішує ложкою йому в обличчя б'є густа неприємна пара шо ти робиш питаю в придурка коновал каже готую діткам ширку маю новий рецепт для дошкільного віку гребе по–чорному ідіот кричу йому за нами біжить мій вітчим він хоче всіх різати коновал тікаємо разом але він психує щоб йому не заважали тікаємо кричу до агнєшки і ми вибігаємо з дитячого садка на вулиці я ловлю машину але ніхто не хоче зупинятися агнєшка каже що тут поруч можна заховатися я погано розумію її польське квакання але раптом у мене прокидається підозра звідки вона знає цю місцевість біля нас несподівано зупиняється тачка і з неї вилазить петро Григорович і чихаренко вони говорять до агнєшки привіт мала я обертаюся й бачу як агнєшка зі свого обличчя повільно пальцями здирає шкіру під якою на мене дивиться невинна харя ляні я кричу як ненормальний і тікаю в напрямку чалдаєва де хочу перебігти дорогу й податися або на ка–наду або в старий парк враз лунає телефонний дзвінок…
Котра зараз година? — лежу з розплющеними очима й оглядаю кімнату. Телефонний дзвінок. Настирливий. Підводжуся, беру слухавку. Риня. Слава богу. Він каже, що вже зібрався і що через три години ми зустрічаємося на залізничному вокзалі. Добре. Сідаю на ліжко, після сну почуваюся розбитим, наче старенький «бобік». Шизоїдні сни останнім часом мені сняться, мабуть, треба більше бухати, бо коли лягаєш спати п'яним — нічьо не сниться, ти — труп. Із роботи приходить мати, питає, чого такий потухлий. За вікном темніє. Я одягаюся й виходжу, бо з Ринею зустрічаюся в кабаку «Оріон», де на прощання хочемо ковтнути по соточці, а потім тачкою — на вокзал. На 15–го квітня, біля «Боксу», де виграв змагання малий Машталір, зустрічаю знайому соску, тру з нею хвилин п'ять про справи, вона, в принципі, готова піти зі мною — по очах бачу, але швидко прощаюся, бо маю тільки сім хвилин, аби дійти до місця зустрічі. Заходжу в кабак і помічаю самотнього Риню, він сидить за столиком у кутку біля вікна. Втомлено посміхається й киває головою, аби йшов до нього. Молода жінка в рожевому фартушку приносить на таці дві тарілки з хавкою, два соки та карафку горілки з чарками. Пацани, честь, вітається з нами п'яний штемп з–за сусіднього столика, я впізнаю його: він зі Східного, ходив останнього разу мочити з нами Старий парк біля центрального стадіону. Кілька хвилин він нас серйозно харить, Риня наливає йому, аби відвалив. Він прощається, всьо, пацани, не буду вам мішати, й звалює за свій столик, де сидять його другани. Ми випиваємо мовчки, мовчки їмо. Капуста знає, що ти ідеш? — запитую в Рині, аби порушити мовчанку. Він схвально киває, да, я тільки шо їй подзвонив додому; пауза; вона розревілася… уявляю, якби я з нею прощався не по телефону… фіг би вона мене відпустила, ха, оце би було попадало! Я розмащую виделкою в тарілці водянисту картоплю–пюре, відрізаю шматок шніцеля й кидаю до рота. Риня бере графин і розливає по чарках, собі трішки переливає, горілка збирається на поверхні, злегка ніби надувається й перетікає через вінця. За шо п'ємо? — питає Риня. Давай за нас. Перехиляємо, горілка потрапляє Рині на підборіддя, він кривиться й обтирає її рукою. Шо будеш робити? — запитує після невеликої мовчанки. Не знаю, може, бурсу закінчу, якшо не викинуть, а там… подивимося, може, буду на комбінаті робити, або спробую кудись поступити. Бабки нада мати, каже Риня, ці ж козли тільки це люблять, ми ж, старий, у Галичині — тут за все люблять здерти. Да, відповідаю йому, бабки нада. Невдовзі допиваємо водку й виходимо. Я таксі замовив, говорить Риня, має бути через п'ять–шість хвилин. На свіжому повітрі закурюємо, підходимо до автомобільної стоянки, неподалік від нас стоїть біла «волга» з увімкненими фарами. Запитуємо в сивого водія, чи їде він на вокзал, він схвально киває. Навіть не віриться, шо мене більше тут не буде, сумно каже Риня, поглядом обводить знайомі з дитинства будинки й замовкає. Під'їжджаємо на залізничний вокзал, розраховуємося з таксистом, забираємо з багажника велику спортивну сумку. До потяга п'ятнадцять хвилин. Біля входу до вокзалу помічаємо двох патрульних сержантів, і Риня каже, краще їх обійти, від біди подалі. Приміщення вокзалу обходимо з лівого боку й опиняємося на пероні. Віднаходимо потяг, на який триває посадка, провідниця перевіряє в Рині квиток. Він закидає на своє місце сумку й виходить до мене. Ми мовчки куримо, дивимося одне на одного, у нас обох пропадає настрій, це, мабуть, завжди так — перед дорогою. Знаєш, Толян, видихає Риня цигарковий дим, я ні за чим не шкодую, всьо, шо було — було класно. Да, важко усміхаюся йому, я нічьо не забуду. Відправляємося, каже провідниця. Ми прощаємося, міцно обіймаючись, обов'язково дзвони і пиши. Да, да, каже Риня й підіймається на металеву сходинку вагона, потім зникає. Невдовзі він з'являється за вікном навпроти свого купе й під повільний рух потяга махає рукою. Декілька десятків метрів я йду поруч із вагоном, поки той, набираючи швидкості, віддаляється від мене, і я лише встигаю востаннє помітити невиразне обличчя Рині за тьмяним вечірнім склом.