Пацики
Шрифт:
— Нудно, — каже малий Машталір, — може, підемо комусь відвішаємо, а? кого ви недавно гасили? алкашів? пацани, в натурі, йдемо валити алкашів!
— Ідемо! — підхоплюю я. — Старому Мар'яну по пузу дамо кілька разів.
— Нє, — озивається Риня, — старого Мар'яна не чіпайте. Це наша гордість. На Бамі ніхто вісімнадцять бокалів пива не випиває, тільки він! Мар'ян добрий і спокійний, як бегемот.
Згодом малий Машталір каже мені на вухо, що є неприємна новина. Насторожуюся, оскільки мій друг якщо говорить такі речі, значить серйозно. Бодьо на мене дивиться так, наче оцінює, чи я готовий його слухати. Твоя Ляня, продовжує він пошепки, знову плутається з Петром Григоровичем; пауза (??? — від почутого в мене калатає в грудях); да? а я тут до чого? Ну, не знаю, розводить руками малий Машталір, мені здається, я тобі мав про це сказати, ти ж мій друг. Бодьо, дякую, кажу трохи хрипло, але повір… я з нею нічого не маю. У мені все, наче перевертається. Йо! — я не вірю своїм словам. З'являється мандраж, тілом злегка трусить, насилу себе контролюю, аби цього не побачили друзі. Народжуються відчай і гнів, не знаю, куди себе подіти, не знаю, чим зайнятися. Ми поволі бредемо до пивної бочки на Київській, де тусуються алкаші, а я зізнаюся собі, що ця біда, котру я щойно почув, хапнула мене за живе, такого я не чекав. Ляня… мені на думку навіть не спадають зневажливі слова, які тільки знаю. Думаю про неї, як про порожнє місце, наче про дірку рани, про яку нічого конкретного сказати неможливо, єдине, що нагадує про її існування, це неприємний, тупий біль. Я такого
22
Наприкінці жовтня брати Машталіри поїхали. Я згадав незнайомого здорового мужика, який розмовляв із Бодею в секції боксу на 15–го квітня у день його виграшу обласних змагань; я згадав, що той мужик шукав людей для служби в Іноземному французькому легіоні. Думаю, без нього тут не обійшлося. Вони зникли несподівано, швидко. Попри те, що Бодьо нас за кілька днів попередив, попри те, що ми відзначили їхній від'їзд, я набрався, мов демон, і, як завжди, гідно обстругав під'їзд Машталірів, — до останньої хвилини я мало вірив у те, що ми прощаємося і, можливо, ніколи більше не побачимося. Бляха, як паршиво себе почуваєш, коли розлучаєшся з другом… ще ніколи не було так самотньо.
Бодьо з Тернополя здимів, певно, назавжди. Вони обоє вже в іншому світі. Мабуть, їхали в поїзді через чужі міста Польщі чи Німеччини, в хуй не дули, дивилися на незнайомих людей, слухали їхню мову… Про що вони зараз думають? У пам'яті прокручую випадкові епізоди наших спільних подвигів, усміхаюся, гарні були часи, тепер їх не повернеш. Згадую Діму. Дефіцит живе сам по собі, має жінку, натягує її, вона його годує, що ще? має круту машину, на якій йому деколи дозволяють поїздити, словом, відтягується пацан у сімейному спокої. Коновал скоро здохне, йому взагалі все по–барабану, він зараз, мабуть, втикає у знайомих на хаті, на Дружбі або на Східному. Пауза. Надто багато людей за останні кілька місяців віддалилися від мене. Мимоволі уявляю Ляню. Що вона зараз робить? прогулюється із Капустою набережною чи в центрі, розмовляють про свої бабські справи, чи, може, сидить вдома й згадує мене, кусаючи нігті від розпачу? А може, відвисає по повній програмі в компанії Петра Григоровича, й вони насміхаються з мене. Не хочу цього знати. Ми залишилися з Ринею двоє, двоє — з усього кагалу, яким тинялися вечірнім Тернополем ще півроку тому. Він скоро хоче також звідси звалювати. Звідси всі хочуть звалювати; пауза; бляха наче тут суцільний рак який тебе рано чи пізно з'їсть спершу заволодіє твоїми почуттями потім метастазами проникне в думки а далі у сни і тоді вже хоч вовком вий тоді хіба головою вниз із дев'ятого бляха Тернопіль це рак який повільно забирає і рано чи пізно й мене забере.
З кожним днем холоднішає. Учора вночі вдарив перший мороз, я мало не зламав собі ногу. Все це вийшло по–дурному, тоді багато чого вийшло по–дурному. Біля першої ночі з білої «дев'ятки» поблизу 20–ї школи ми з Ринею витягнули запаску й котили її, як повні придурки, через шкільний стадіон до мого будинку. Добре, що хоч темно було, як у задниці негра. Коли заходили в підвал, нас налякав голос зверху: певно, якийсь мужик серед ночі вирішив перекурити і через відчинене вікно помітив, що внизу незнайомі люди сходять у підвал. Цей лох дебільний, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсуто–го носорога, гандон заштопаний запустив у нас банкою варення, яка відбилася від гумового колеса під кутом і розбилася об стіну, на мій одяг і на мою мордяку полетіли бризки, здається, солодкої малини. Після того, як ми сховали в підвалі на теплотрубах колесо (вгорі, над своєю головою, ніхто не здогадається шукати), а я повернувся додому, сонна матір здивовано спитала: а ти чого весь у варенні? Я мовчки замочив у теплій воді куртяк, посипав його пральним порошком і думав, кому з моїх сусідів за цю біду порізати оббиті дерматином вхідні двері; перших три поверхи відпадають, бо ми би помітили, четвертий також, бо там живе відморожена холостячка, яка до такого би просто не додумалася, значить, залишаються однокімнатні квартири, вікна яких якраз над підвалом, від п'ятого до дев'ятого поверхів. Може, всім їм порізати? Нє, деяких людей на цих поверхах я поважаю.
Риня скоро має прийти. Уперше за останні дні ми вирішили просто посидіти, не тинятися по кабаках, скачках, не пиздити випадкових биків і комсомольців, а просто посидіти, послухати музику. Що він буде слухати? «Black Sabbat»? — «Кралі носять жовті туфельки»…нє, нє, це напрягає, таке можна було слухати раніше, коли в дупі ще дурка гуляла; «Led Zeppelin», о, Риня це любить, довго слухати одну групу може тільки він, йому не набридає. Поговоримо про що завгодно, навіть про дрібниці: про чужих тьолок, модні лахи чи про наших далеких знайомих, про те, як вони зажралися чи стали повними дебілами; поговоримо про покійних Юру Пижа і Борю Гебельса, згадуючи наші спільні далекі дні, коли ми ні про що не думали, коли між нами не було ніяких мутняків, коли ми великими купами валили вулицями до центру, в найближчих гастрономах купували портвейн або сухач (на горло по снарядові), брели до вечірнього озера, в парк Шевченка на скачки або в більярдну. Пам'ятаю ті старі добрі часи: тоді, здається, я почав тільки голитися і все більше думати про бабасьок; тоді пішла нова тєма — гітари; пам'ятаю, як добре грали Яцик (Яцюк) — із Молодіжної, Підлий (Підлужний) — із середнього Баму, Подвірний — із Чалдаєва… ну, я звісно, трішки… мадам не говорите о любви голуби кружат над нашей зоной голубям преграды в мире нет как бы мне хотелось с голубями с голубями на родную землю улететь пацани я зіграю драбину на небо а може щось наше вже вечір вечоріє повстанське серце б'є а лєнта набої успішно подає тот кто в пятнадцать лет убежал из дома вряд ли поймет того кто учился в спецшколе тот у кого єсть хороший жизненный план вряд ли будет думать о чем–то другом не треба цоя не треба поб'ємо мадярів румунів і ляхів за волгу проженемо проклятих москалів ах лєнта за лєнтою набої подавай вкраїнський повстанче в бою не відступай небіжка палажка що вмерла торік питає у кума Гаврила чиє ще закуска чи бігти по хліб для другої пляшки чорнила ой боже ой боже.
Нарешті приходить Риня. Отямлююся від дурману спогадів. Від холоду в нього бліде обличчя й червоний ніс. Я сміюся. Здоровкається міцним потиском (у нього холодні пальці), заходимо в мою кімнату, він прямує до батареї й кладе на неї руки. В тебе тут справжній ташкент, усміхається він, дивлячись на мене, одягнутого в легку футболку й літні шорти. Вмикаю стару радіолу й питаю в нього, що будеш слухати. Риня перебирає добре відомі йому платівки, зупиняється на Жанні Агузаровій, гарний голос має баба, давно не слухав. Витягую з картонного футляру платівку, ставлю, потім невеличким збирачем пилюки торкаюся поверхні платівки, плавно воджу по доріжках, на збирачеві лишаються сірі маленькі волоконця. Риня кладе на письмовий стіл два снаряди портвейну «Мадера». Кажу, що скоро має прийти з роботи мати. Ми чисто символічно, посміхається Риня. З серванту в материній кімнаті дістаю дві великі склянки. Наливаю. Риня бере склянку, відходить до вікна, відсуває штору й мовчки дивиться на вулицю. Після від'їзду братів Машталірів, особливо Боді, в нас обох змінилася поведінка. Лох якийсь, показує Риня рукою, б'є свою тьолку, ублюдок, ну хіба можна бити бабу! вона ж і так дурна, невже він вірить, що баба від цього порозумнішає? Я підходжу до нього й дивлюся на вулицю: на пішохідній доріжці біля проїжджої частини тридцятилітній незнайомець шарпає дівчину, а вона безпорадно вигукує: Коля! Мужик різко розвертається і йде, а тьолка біжить за ним і намагається зупинити. Знаєш, до мене Капуста прибігала, каже Риня, плакала, просила бути з нею, сказала, що буде чекати скільки треба, навіть коли мене посадять чи піду в армію. Ха, сміється Риня, уявляєш, яка дурочка. Вона тебе любить, роблю ковток портвейну. Пауза.
— Знаю, Толян. А Інгрід? — дивиться на мене незрозумілим поглядом. — Я не знаю, що мені робити. Бля! Як мені важко…
— Я тут — пас, це тільки тобі вирішувати.
— Бля, як мене харить, — Риня випиває одним ковтком половину портвейну. — Розумієш, я в цьому болоті не хочу жити, не хочу залишатися навіть на день. Сам подивися, тут нема шо робити, бухати? красти бублики в тачок чи магнітофони? це несерйозно; пауза; да, Капуста — класна людина, з неї буде хороша дружина…
— Ну? Так в чому проблеми?
— Не знаю. Я люблю Інгрід, — хворобливо блищать його очі, — наливай.
Кажу йому: не накручуй себе, бо від цього легше не стане. Риня зітхає, що сьогодні дзвонила з Естонії Інгрід, непокоїться, чьо я не пишу. Його несподівано перебиває мати, яка повертається з роботи. Вона заглядає в мою кімнату, радісно вітається, з підозрілою усмішкою дивиться на пляшку, каже, що зробить нам закуску, бо ще повпиваємося. Від чого? — дивується Риня, від цього компоту? Через певний час мати приносить на таці кілька бутербродів, стоїть над нами, як поліцай, розпитує в Рині, як справи, як твоя дівчина, як поживають батьки, передавай їм вітання. Це мене починає харити, я кидаю Рині маяки, що пора звідси звалювати. Додому приходить вітчим, намагається клеїтися зі своїми шашками, картами. Ми швидко допиваємо портвейн, їмо, підриваємося й ідемо. Сідаємо за столик під вербою, яка губить останнє листя, Риня відкорковує другу пляшку портвейну, глушимо по черзі з горла. Відчуваю, як поволі п'янію. Шо будемо робити? — запитує він. Валимо в центр, пропоную йому. «Я не про це». Запитливо дивлюся. Риня перехиляє пляшку й жадібно п'є кількома ковтками, шо будемо робити? нас тільки двоє, як будемо далі; пауза; Дефіцит, гандон, на нас забив, він тепер, блядь така вошива, сімейний пацан, вівця на прив'язі, а ми, Толян, а ми? шо будемо робити? Не знаю, забираю в нього портвейн, жити, як жили раніше. Раніше? — Риня схиляє голову, харкає на землю, без тачки нічьо не вийде. Ну, можна буде попросити Короля, шоб допоміг. Ха сміється Риня, Король — балабол, він не вміє тримати язик за зубами, ми вставимо багатого дядю, а він наступного дня цілому Тернополю буде про це тріпатися, він більше блатує, ніж робить, хоча й пацик ніби нормальний. Тебе не морозить? — кидаю погляд на Риню. Нєа, каже він, а тебе шо, трухає? Да, трохи. Мало п'єш, простягає знову мені пляшку, більше пий, кров зігрієш. Я ковтаю портвейн, але він не рятує від холоду. Певний час мовчимо, Риня замислено курить, попіл збиває на сірникову коробку, але вітер його здуває, він падає на поверхню столу, котиться, поки не злітає на землю. Дивлюся на шкільний стадіон, навколо якого самотньо бігає стара жінка в синьому спортивному костюмі. Певно, хоче померти здоровою. Чьо смієшся? — запитує Риня. Показую йому на бабулю. Спорт у такому віці корисний, кажу й перехиляю пляшку. Якби спорт був корисним, спльовує Риня, то на турніку висіло б по п'ять євреїв. Регочу й віддаю йому пляшку. Знову стає сумно, думаю про Ляню. Я розумію, що цю останню шваль нада викинути з голови, видавити з пам'яті, наче гнійний чиряк, котрий заважає жити, але так швидко від неї звільнитися не можу. Вона діє, як отрута: повільно, впевнено. Риня позіхає, каже, що хоче кімарити. А як же центр? Да ну його, шо там робити, я давно нормально не спав; пауза; кумарно стало жити, позіхає він, може, ми змінюємося? як думаєш?
23
Прокидаюся від незрозумілого шуму за стіною: на кухні знову вітчим зі своїми хануриками. Вони регочуть, сваряться, долітають окремі уривки їхніх розмов, гепання по столі, мабуть, кулаком. Не знаю, що з ними робити. Що робити? — брати молоток і розганяти. Задовбало це сране життя, ця срана квартира, в якій не почуваюся як удома. Задовбала ця безпорадність матері, яка дозволяє, щоб їй вилазили на голову, задовбав цей алкоголік, який часто стає некерованим і перетворюється на тварину, задовбали його смердючі й хворі на грибок ноги, його дешеві гидотні цигарки, від запаху яких зранку болить шлунок. БЛЯДСТВО! Мене все це дістало!
Одягаю штани, футболку, виходжу в коридор, відчиняю кладовку й беру великий молоток. Обличчя вітчима наливається кров'ю, він напружений, наче стиснута пружина, з–під лоба стежить, а його два кєнти, які сидять спиною до мене, замовкають і підводяться з–за столу. Нахуй звідси, кажу я. Ханурик невеликого зросту з густими чорними бровами й зі смачним жовто–синім синцем під правим оком здивовано видовжує обличчя, помічає молоток і нерозбірливо бурмоче. НАХУЙ! Вони підриваються, поспіхом виходять із кухні, взуваються, одягають свої кумедні штучні шуби й зникають. Я повертаюся на кухню й дивлюся на вітчима. Він мовчки собі наливає й перехиляє чарку. Тобі не соромно все прожирати, мати навіть закатки на зиму не зробила, бабок нема, а ти тільки все прожираєш зі своїми лохами кончєними, з цими, блядь, напівпідарами, яких ше ніхто не закантачив.