Пацики

Спершу приходять вони — п'яні, веселі, розслаблені, дехто насилу стоїть на ногах, обіймаються, голосно співають на все подвір'я біля невеликого столика, за яким пенсіонери з мого будинку щодня грають у доміно. Потім із темряви підтягуються їхні подруги, ого–го, світловолоса, в короткій чорній спідничці з невеликим розрізом на дулі, готова конкретно. Я стою від неї за сім кроків у кущах і розглядаю: вона хапається за стійку невеликого турніка, з якого я звалився два дні тому (невдала спроба зробити підйом–переворот п'яним), обіймає її, як щоглу шхуни під час шторму, важко сопе, белькоче незрозумілі слова до кремезного чорноволосого Артура, який час від часу кидає на неї понурий погляд і з притиском каже: «с–сука». Це його подруга, і її стан, ясний перець, йому не подобається. Раптом мантелепу хапають конвульсії, вона кілька разів вихаркує, ніби хоче блювати, з її рота, як у бульдога, звисає довга слина. Знову вихаркує, відхекується. Здається, бідолашну попустило. З'являється її подруга — коротко стрижена, темноволоса соска невеликого зросту, підходить до п'яної й допомагає тій тримати рівновагу. Неподалік курять вони, дивляться на мантелепу й регочуть, тільки Артур мовчить. Я добре їх знаю. Це паланка Мавпи, безрукого Мавпи. Більшості з них уже під тридцять, про них ходять легенди. Коли їм було по сімнадцять, як мені, їх усі знали, бо вони мочили все, що рухається, ходить, повзає, бігає, пердить, квакає, блатує, вважає себе не знати за кого, навіть бригаду кроканів вони розігнали, яким усе було по – барабану, а сам Крок, цей відбитий, без – мозгий даун, якого обходили десятою дорогою, тремтів, як маленьке дівчатко, й плакав, випрошуючи блідими губами пощади. Да, часи міняються, ніхто не знає, що буде завтра. Неподалік від мене стоїть Губа — Коля Губський: він найспокійніший, він узагалі спокійний, за будь–яких ситуацій; два місяці тому в нашому дворику стріляли, Губа, як потім говорили, всю ту біду бачив і був

спокійним. За столиком сидять двоє: Кнопка — найменший серед них, він тільки відкинувся тиждень тому, але в Дрогобичі сидів недовго (здається, рік, не більше), й Саша Машталір — схожий на борця, з них він мені найбільше подобається. Я тусуюся з його молодшим братом Бодьом. Саша вчить нас конкретних речей, про які ніхто не розкаже. У Саші, єдиного з них, нема поганяла, й він полюбляє з нами, гімнярами, поговорити. Три роки тому при вході до школи старший Машталір завалив ногами Болта — жирного кабана, який забирав у нас гроші; вибігли директор школи, фізрук, ще два гандони, а Саші — по–барабану, він і директору відвішав, коли той відкрив рота. Під вербою відливає Адвокат — найтовстіший і найбільший серед них — це не людина, це арматура. Я бачив, як він б'ється, йому в руки краще не попадатися. Але зі своїми він добряк, завжди сміється й біля нього сміються. Адвокат непогано, мабуть, попив, відливає більше, ніж хвилину. Про нього також ходить легенда: ще в середині 80–х в одному з ресторанів на Східному масиві він відпиздив Валерія Лєонтьєва, який приїздив у Тернопіль колись на гастролі; ця естрадна вискочка замовила столик на дві персони й поставила перед собою цуценя, яке їло з тарілки, ну, пацанам, які постійно зависали в ресторані, така лажа, звичайно, не сподобалася, й вони зробили москалю зауваження, але ж воно, нарване, почало верещати, да я, мать вашу, Лєонтьєв, я сам Лєонтьєв, але ж пацанам по–барабану, Лєонтьєв ти чи підар вошивий, і його погасили, а через три хвилини приїхали мєнти, коли вже нікого не було. Гарні були часи… Між ними нема одного — безрукого Мавпи. У нашому районі, не тільки в нашому, його боялися всі, хто від нього був старшим і молодшим на десять років. Про Мавпу говорили багато: він викинув одного придурка з дев'ятиповерхівки, ногами валиться проти трьох і може їх покласти, однією рукою відкриває пиво, права рука в нього насправді є, але недорозвинута, така, як у дитини (це одна тьолка розпустила язика, після цього Мавпа поламав їй носа).

Старші пацани регочуть і дивляться на п'яну, її подруга мало не плаче: Іруся, шо з тобою, Іруся? Готова в дим Іруся її не чує, їй взагалі дуже добре, вона повільно, наче в жопу ранений боєць, сповзає на землю й розкарячує ноги. Я ще ніколи не бачив готової в дим тьолки, яка б отак лежала, показуючи красиві ноги, а на неї всі дивилися й від задоволення лахали. Ноги Ірусі, наче живі істоти, самі по собі хаотично й повільно ворушаться, труться одна об одну, від чого одна чорна туфелька злітає. Схвильована подруга просить у пацанів допомогти їй. Артур зневажливо каже, щоб на цю суку не звертали уваги, сама доповзе додому. Пацани голосно сміються. Ей, малий, несподівано звертається до мене Артур. Я цього ублюдка не переварюю, попри те, шо він тусується з Адвокатом і старшим Машталіром та іншими серйозними паца–нами, я його ненавиджу, бо жарти в нього трохи дебільні, одного разу він, будучи в сраку готовим, вхопив малого Радика — мого сусіда з третього поверху, підняв угору, тримаючи на двох руках, розкручував над собою, наче довбню, й несподівано кинув, через що той зламав собі правицю. Ей, малий… Я? — перепитую в нього, хоча добре знаю, що він говорить до мене. Да, да, ти, йди сюди, чьо там став? Пауза; підійти? Мене все це не вставляє. Підходжу, хоча не підозрюю, чьо йому нада. Вони мене знають: ми з молодшим братом Машталіра, Богданом, деколи крутимося біля них, бігаємо по цигарки чи пиво; нам цікаво їх слухати, бо старші завжди знають про таке, що нам і не снилося: наприклад, я в курсах, хто в моєму будинку продає смагу, хто на Київській з бабасьок бере в рот, як треба поводитися в камері, коли тебе закрили, або де на трасі за містом чайбільше товклося поляків, котрі продавали катони, куртяки, жуйки, презики, і як їх можна було кинути. Артур кладе важку руку мені на плече, в обличчя б'є жахливий сморід перегару, кидає погляд у бік лежачої: хочеш цю блядюгу? Дивлюся на п'яну Ірусю, на хуя мені ця корова, заперечливо хитаю головою, нє, не хочу. У тебе що, не стоїть? — скалить він свої зуби в неприємній, тупій посмішці, ніби показує, який він нафарширований штемп, і що всім цей галімий цирк подобається. Пацани знову вибухають реготом і під–дьоргують мене, щоб я показав, на що здатний. Я мовчу, бо почуваюся незручно, не нада було сюди приходити. «Малий, давай, ти ж, мабуть, дєвок ще не трахав, правда не трахав? У тебе пісюн є?» — сміються за моєю спиною. По тілу пробігають морозяні хвильки, не знати чому, стою, наче вкопаний, збуджуюся, бо Іруся дуже красива, але й відчуваю невідомий страх — я ще ніколи не був із дівчиною. Я ще ніколи нікого не трахав! Лишіть його, альо, лишіть малого, сміється старший Машталір і закурює. Саня, а може, він хоче цю тьолку? — розвертається до нього Артур, і по його виразу обличчя бачу, що він гнівається і жартує водночас. Недобрі жарти. Артур взагалі — мутний пацан.

— Ти хочеш її? — дивиться на мене каламутними, почервонілими очима.

Пауза.

— Альо, ти шо, заснув? — наближається до мене.

— Нє, — відповідаю йому.

— Шо «нє»? Нє чи «нє»? Чи нє як «так»? — у цього придурка, здається, падає клєма.

— Артур, лиши малого. Це нормальний пацан, — каже старший Машталір.

— Ти нормальний пацан? — запитує Артур. — Да.

— Шо значить «да»?

— Я нормальний пацан.

— Не підар, нє?

— Артур, — сміється Адвокат, — лиши малого.

— Нє. Я не підар.

Значить, пішли, тягне мене за руку, але я вириваюся. Артур підхоплює мене, однією рукою хапає за комір сорочки, який нестерпно в'їдається мені в горлянку, а другою за штани біля моїх помідорів, стає страшно, аби він їх не подавив. Пацани заливаються сміхом, Артур тягне мене до п'яної, спирає на неї, наче на матрац, і намагається човгати по ній, ніби ганчіркою по підлозі. «Зупиніть його!» — кричить подруга п'яної, метушиться навколо них, чуєте, зупиніть, я не можу на це дивитися. Давай, виїби цю суку, діставай свого пісюна, дай їй, шоб запам'ятала, вівця, горланить Артур, хочеш, я тобі допоможу… У шарпанині я відчуваю, як його рука пролазить їй між ноги й починає рвати тканину, здається колготки, потім стягує, притискаючи мене до неї, трусики. Артур! Зупинись, вже не регочуть пацани. Чьо? Зараз малий дасть їй під хвіст, гигикає він. Шо ви робите, плаче її подруга, не треба, Артур, зупинись. Несподівано підбігає старший Машталір і забирає мене, каже, щоб ішов додому. Потім відводить Артура й дорікає йому: це ж твоя тьолка, не можна так. «А? Як не можна? Як? Вона більше не моя, — плює він у бік п'яної, — моя тьолка такою бути не може». Старий, я все розумію, плескає його по плечу Машталір. П'яна починає блювати, важко, ривками, зсудомлено. О, йо… бідолашна. Мене просять принести води, я біжу до свого під'їзду. Підіймаючись на свій поверх ліфтом, переживаю неймовірне збудження: я лежав на Ірусі, тілом відчував, дарма що через одяг, її груди, бля, цьому ніхто не повірить, які в неї класні дойки, м'які, наче маленькі надувні матрацики… З дому приношу трилітрову банку холодної води, Артур обливає нерухому Ірусю, яка одразу приходить до тями й зиркає туманними очима. Вода потрапляє їй на обличчя, від чого злипаються пасма волосся на чолі, обливає її тіло, блузка прилипає до шкіри, стає прозорою, обтягує груди. Йо, які в неї класні дойки, розкажу — ніхто не повірить! Іруся хапає губами повітря, ридає, хоче щось сказати, але голос тремтить і ніби захлинається плачем, х–х–холодно, — видавлює з себе. Нада було так, сука, набиратися!? — кричить до неї Артур, вона лише жалісно на нього дивиться й рюмсає. Артур, каже Кнопка, кинь її нахуй, хулі з нею возитися, чьо ти маєш через неї собі парити мозги, вона ж знала, шо робить, хай повзе додому. Пензлюй звідси, вівця, гаркає Артур. Я відведу, глухо обзивається її подруга, підходить до Ірусі, допомагає їй підвестися. Нікуди ти не підеш, каже Губа й бере її за руку, нікуди ти не підеш, але вона благає, це моя найкраща подруга, Коля, найкраща подруга, розумієш, я не можу з нею так, не можу; обличчя Губи стає суворе, він різко її обриває, ну то йди, Таня, але щоб більше не верталася; пауза; Таня втухає, кумедно кліпає очима, наче їй у голові зайшли шарики за ролики, стиха скавулить і сопе. Раптом, не розуміючи чому, кажу, що відведу, да, да, я відведу додому. Артур здивовано на мене зиркає. Да, всьо нормально, Толік її відведе, каже старший Машталір і підходить до мене: ти знаєш двір, біля 11–ї школи, де вбили Слона? Да, знаю. Добре, знайдеш другий під'їзд, перший поверх, червоні двері, запам'ятав? там тільки одні червоні двері, не заблудишся.

Зранку встаю і думаю про Ірусю: старша на п'ять–шість років, ця тьолка мене страшенно заводить; згадую вчорашній епізод і ніяк не можу забути, як це мудило Артур силоміць кинув мене на неї.

У квартирі густий неприємний запах перегару й нечистих шкарпеток. Вітчим знову прийшов серед ночі п'яним, хоча я це погано пригадую, бо спав; він викрикував, бурмотів, човгав важкими черевиками по коридору, на кухні відкрив кран, через шум води було чути нестерпний гуркіт, здається, розбилася банка, потім вітчим курив, і сморід від дешевих цигарок проник навіть у мій сон. Запитую в матері, коли цей придурок вилікує свої смердючі ноги, а вона тільки сумно відводить очі й знизує плечима. Мене, блядь, вже заїбали його срані ноги, його сраний грибок, хай щось робить зі своїми каліками, може йому краще жити в стайні зі свинями? «Не матюкайся при мені!» Пауза. Він же може їх лікувати нітрофунгіном і дубовою корою, хіба це так важко щодня парити в ній ноги, а? Матір каже, щоб я заспокоївся і не галасував. Добре їй казати — заспокойся; пауза; мене вже дістала ця срана конюшня цей гівняний зоопарк ця лінія фронту яка триває в моїй хаті вже кілька років це постійне опускання ця суча мордяка алкаша якого рано чи пізно я завалю або покалічу ма чуєш мене це вже дістало ти доганяєш шо я говорю чи в тебе з мозгами проблеми ти шо не бачиш у якому гівні ти живеш тобі ним голову кожного дня мажуть а ти терпиш де твоя гордість чи її вже обісрали. Вона мовчки йде на кухню готувати сніданок, услід кидаю, що через такий сморід тільки хворому на голову захочеться їсти.

Заспокоююся. У ванній поспіхом чищу зуби й думаю про Ірусю, я ще ніколи так близько не був біля кобіти, це торба, я ще ніколи не торкався красивої старшої тьолки… тільки після вчорашнього випадку, коли відчув тіло Ірусі, раптом розумію, наскільки смішні наші балачки про бабасьок, бля — я торкався її тіла, йо, ніхто не повірить. Ти запізнюєшся в бурсу, каже матір, відповідаю, що на першу пару не піду, бо в нас суспільство й людина, а мені минулого разу поставили п'ятак. Вона обурюється й дорікає, що на батьківських зборах керівник групи знову відкриє хліборізку (це слово матір хапнула в мене, прикольно), так само, як минулого разу, коли я розбив у вестибюлі училища скло на стенді. Ніхто не буде тебе сварити, заспокоюю її, я в дєдушки в автарітєтє, кажу про викладача суспільства й людини, бо один можу з ним поговорити на парах про Горбачова, Верховну Раду та іншу біду, ма, не кумарь, всьо буде нормально. Нічого собі «нормально», визвіряється вона, я за той дурнуватий стенд зарплату віддала, а ти мені «нормально», скільки тобі казала — не роби дурниць, не показуй із себе чортзна–що, он Жорка тьоті Ані вчиться тільки на п'ятірки і ніде не встряє… Я сміюся: ма, так він же плуг, ним пахають… Що? що ти сказав? це вас у петеу цьому навчили? Ма, не грузи… Як ти зі мною розмовляєш, де ти цього всього набрався, Толя? дивись, я тебе давно не била, а візьму тріпачку і відшмагаю, мати стоїть переді мною у войовничій позі із гнівними палаючими очима. Дивлюся на неї й сміюся ще дужче, ма, але вона перебиває, Толя, я не жартую; пауза; ясний перець, ти не жартуєш, розвертаюся до неї спиною і скидаю з себе труси: на, бий.

— Що ти собі дозволяєш! — вона обурена, очі блищать, а ніздрі гнівно роздуваються.

— Мася, ти якась дивна… не розумію я тебе. …пауза. Вона каже — в хаті ні копійки, я тебе щодня благаю — вчися і не роби ніяких дурниць, ніяких дурниць, бо допомогти нема кому, а ти, ти… говорить розгублено і жалісливо, мені стає її шкода, я одразу м'якшаю, мася, обіймаю її. Чого підлабузнюєшся? У мене серце пече, а ти… тільки завдаєш мені прикростей, вона навіть трішки схлипує, через це мені стає соромно й ніяково. Ну, більше не буду, не плач. «Не буду», перекривлює мене, хотіла тобі нові штани купити, а довелося за стенд все віддати, навіщо було битися, за це ж могли вигнати з училища, навіщо? Хіба я винен, що той лосяра мені на ногу став! а? хіба я винен? мусив же я дати йому по балді? Толя, сумно дивиться на мене, зараз такий неспокійний час, будь трохи стриманішим, у тюрягу можна потрапити — навіть не помітиш, я тебе прошу, будь обережнішим, обіцяєш? Да, цілую її.

— Біжи на пару. Синок, біжи.

— Добре, — знехотя відповідаю. Настоячки п'ю чай і дивлюся у вікно. — Сьогодні може бути дощ.

— Візьми парасолю. Небо похмуре. Тепло одягнися.

— Не треба.

Похапцем одягаю футболку, старі потерті ка–тони, розірвані на колінах, натягую кроси і вибігаю з квартири. Через ці катони я постійно маю проблеми з училкою української мови й літератури Балицькою. Ця курка знала мого батька (може, він її натягував?), коли той давно–давно жив з нами, а тому взяла наді мною таке собі шефство: перепиняє в коридорах, розпитує, як матір, чи підготувався до наступної пари з української літератури, чи прочитав Панаса Мирного, або накидається на мене, чого підстригаюся налисо чи навіщо одягаю старі подерті джинси; одного разу вона застукала мене п'яним із цигаркою біля бурси (ми наглюкалися тоді портвейну в підвалі, де тир) — пилососила, курва, по повній програмі: «Я все розповім твоїй матері, а в неї хворе серце». О, так, так, у неї дуже хворе серце, на хуя їй тоді розповідати, а, вівця тупорила!? Колись її обов'язково треба буде послати. Насилу сідаю в переповнений тролейбус і їду в бурсу на Текстильну. Після восьмого класу, коли мене відмовились перевести у дев'ятий через «нехорошу» поведінку, я не знав куди піти. Половина таких, як я, поступали або в 1–у бурсу біля центрального стадіону (туди, правда, дуже незручно добиратися), або в 9–у, котра на моїй вулиці Київській, або в 2–у. Були ще такі, які поступали в 4–у (на будівельника), 3–ю (на шевців) чи в технікуми, але з моїх знайомих не згадаю нікого. Мати вхопилася за радіотехнікум, бо їй один знайомий мудак із роботи сказав, що це пристойно; вона захопилася цим через те, що я в середніх класах ходив на гурток «юного радіолюбителя» і деколи паяв удома всілякі підсилювачі, вона так і сказала, синок, тобі буде там легко, бо ти знаєш всі оті транзистори, діоди, мікросхеми, а після закінчення зможеш влаштуватися на радіоламповий завод чи на «Ватру», а «Ватра» нині знаєш яка, ого, всесоюзного значення, їхні світильники всюди відомі. У сраці я бачив радіоламповий і «Ватру»! У сраці! Я запротестував через те, що в той технікум їхати треба аж на околицю Тернополя, півдня хуяриш туди, а потім півдня назад. Тоді матір вчепилася до мене з бурсами. «Поступай удев'яте училище, воно під самим носом». Але 9–а бурса мене давно кумарила, як і 1–а, бо в них погані спеціальності: будівельники, муляри та інша біда, це для плугів із колгоспів. Бажання поступити в 2–у бурсу виникло несподівано. Мати поговорила з сусідкою, син якої вчився у цьому училищі, й накинулася на мене, синок, після закінчення будеш працювати на текстильному комбінаті, а там у майстрів знаєш які зарплати високі, ого–ого, а ше коли станеш начальником… я за тебе буду спокійна. Я погодився через те, що в тій бурсі тільки дві групи хлопців — електрики та слюсарі–ремонтники, а все решта — кобіти. Лафа. Так я поступив на слюсаря–ремонтника текстильного обладнання.

На суспільство й людину я не піду. Дідок, який викладає, ні хєра не бачить і не чує, а тому один із пацанів за час переклички, як ми це зазвичай робимо, вигукне моє прізвище, і викладач мене не відмітить. Виходжу на зупинці біля гастроному й завертаю у двір хрущовки–п'ятиповерхівки біля нашого навчального корпусу з майстернями, тут ми проводимо більшість часу: граємо в карти, тріпаємо язиками, куримо, п'ємо пиво або просто сидимо на лавці. На нас деколи скоса поглядають мешканці будинку, їхні невдоволені обличчя, особливо дідів і бабусь, можна помітити у вікнах, але ми на них не звертаємо уваги, оскільки не ламаємо замків у гаражах, про що ті переживають, не грабуємо їхні підвали і нікого не чіпаємо. Тут ми просто прогулюємо пари. У дворику бачу самотнього Коновала, він на мене не дивиться, сидить на гойдалці, затягується цигаркою і задумано випускає дим. Вітаюся. Він каже, що всі наші пішли на пару, хвилин десять тому, нам замінили суспільство й людину на іноземну мову, дідок захворів.

— А ти чьо не пішов? — запитую в нього.

— У мене діла.

— Тут?

— Да, скоро побачиш.

Говоримо про всяку лажу, я кажу, що голодний, зранку на кішку нічьо не кинув, йду за хавчиком. У гастрономі купую булку з повидлом і пляшку кефіру, повертаюся у дворик, біля Коновала коротко стрижений штемп, приблизно наших років. Вони дружно розмовляють, незнайомий трохи картавить, у нього кілька металевих зубів у верхньому ряду. Я підходжу, пропоную їм поїсти разом зі мною, але вони відмовляються. Невдовзі незнайомий прощається й покидає дворик. Пішли, хлопнеш мене, каже Коновал, дві кубишки підкинули. Заходимо в корпус, на першому поверсі наші майстерні, в яких ми вчимося, бляха, бути слюсарями–ремонтниками, а на другому — лекційні авдиторії. Слюсарі–ремонтники — не хуй собачий. У приміщенні тихо, тільки з привідчинених дверей однієї з авдиторій лунає хриплий голос лектора. У кінці коридору заходимо в чоловічий туалет, зачиняємося, Коновал обережно дістає із внутрішньої кишені катонового потертого куртяка двохкубовий баян з атомом, простягає мені, а сам закочує на лівій руці рукав і починає стискати й розтискати кулак, аби «підросли» вєни. На згині руки в нього кілька сантиметрових пунктирів з чорно–червоних цяток від проколів. Коновал сам вводить голку, я бачу, як вона повільно занурюється під шкіру, потім обережно знаходить вєну. Толя, на — бери, каже він і передає мені баян. Почуваюся напружено, бо переживаю, аби ненароком не порвати йому вєну. Тільки обережно, благає Коновал, обережно, бля, шо ти, придурок, робиш, ти ж мені вєну проколеш, Толя, обережно, правильно, да, да, не газуй, візьми «контроль». Я легенько тягну поршень на себе, «контроль» у нормі, до коричневої речовини в баяні вривається густа, червона кров, перемішується з нею і перетворюється в повний мутняк. Давай, каже вкляклий Коновал, наче від цієї процедури залежатиме його подальше життя. Тільки не спіши, опа… повільно, повільно, дивиться, як я міліметр за міліметром запускаю в нього ширку, аж поки поршень не доходить під голку, притримай пальцем, бля, не так сильно, дурак, не так сильно, бля, тобі на фермі треба корів доїти, придурок, не так сильно, бля, витягуй. Ясний перець, шо нада витягувати. Він затискає руку і завмирає, певний час мовчить, я закурюю і вставляю йому в зуби штахету, сильно її потягує, від чого вона, затиснута в губах, злегка підіймається вгору, ой, бля, розслаблено видихає дим і втикає, ой бля, як мене пре, ой бля. Звалюємо звідси, кажу йому, можуть почути дим. Да, да, йдемо, повільно розплющує очі, встає і напівзігнутим вивалює з туалету. Невдовзі ми виходимо з приміщення, на порозі навчальних майстерень, як на зло, нас перестріває викладач безпеки праці, грузить, чого не на парах, чого тиняємося, коли всі вчаться. А тебе їбе? — обурююся про себе. Потім дивиться на вбитого Коновала, який стоїть перед ним на півзігнутих і з приплющеними очима, запитує в мене, що з ним. Відповідаю, тіпа шлунок, да, да, в нього зловив шлунок, бачите, який блідий. Відведи його в медпункт, вже спокійніше каже мені, але після медпункту — щоб відразу на пари. Зрозуміли? Да, да, відразу на пари, хулі тут розуміти. От лосяра педальна! У сраці я бачив твої пари! Вже згодом ми згадуємо це і усміхаємося. Ти цьому гандонові класно сказанув про шлунок, мляво каже в дворику Коновал, я би не допер так збрехати, знаєш, деколи вмажешся, мозги зовсім не варять, якийсь даун до тебе чєше, а ти дивишся на нього і не чуєш, тільки рот у гандона рухається, ніби в риби, ха–ха, це так смішно. Після цього він втикає на гойдалці, вхопившись руками за металеві ланцюги, правою ногою повільно відштовхується від землі. Дивлюся на його застиглу фігуру, яка, ніби маятник, рухається туди–сюди, і вона мені нагадує мумію. Прівєт, підходить до нас одногрупник Лобода (Лобо–дець); він найменший у групі, носить великі придуркуваті окуляри, які збільшують його очі і роблять схожим на інопланетянина, а ще цей дур–белик постійно таскає з собою великий важкий дипломат; повний даун, він трохи зашуганий, бо його в групі завжди чмирять, заставляють прибирати в класі, бігати в гастроном по цигарки, пиво, водяру, а в їдальні в нього постійно відбирають порцію другого та компот з булочками.