Пацики

Дністровий Анатолій

Риня знову чєше язиком, корчить усілякі тупі рожі, як ненормальний, дівахи заливаються сміхом, а мені, оскільки всі ці приколи я вже чув сотню разів, стає нудно і нічого не залишається, як розглядати присутніх у залі. За столиком у кутку я помічаю старшу красиву тьолку та Ігоря–електрика, який працює в моїй бурсі; попри те, що в нього покалічена права рука, він непогано грає на гітарі, вечорами виступає з іншими музикантами в «Галактиці» на Дружбі(Мікрорайон у Тернополі). Ми дружньо вітаємося помахом руки, він підносить до рота цигарку, прикурює й випускає густий дим. Деколи на перервах між парами ми з Ринею бігаємо до нього в каптьорку, де стоїть звукоапаратура, стоватні колонки, бабінний магнітофон, підсилювач, кілька електрогітар, крутий синтезатор «yamaha», а ше, здається, барабани, розібраний телевізор і купа змотаних дротів і кабелів. Ігор вчить мене грати на гітарі, взимку вмикав навіть електрогітару, і це для мене було повним відпадом; я мрію стати соло–гітаристом і створити власну хард–групу. Ми часто говоримо з ним про рок–музику, він дає нам слухати круті платівки, які йому привозять з–за кордону і яких у нашому музичному магазині «Мелодія» не купиш. Про Ігоря говорили, що він особисто знайомий з хардом Гаїні із «Круїза», платівка якого півроку тому з'явилася в продажу, що вдома він має на бабінах всього Гендрікса, — це просто атом! Перед нами на стіл ставлять замовлення. Риня, дивлячись на графинчик водяри, від задоволення потирає руки, акуратно бере його, кілька секунд тримає в руці й задоволено розглядає, здіймає ковпачок і наливає в чарки. Ми їх підносимо, киваємо Ігорю і його дамі, а він на весь зал голосно каже «мерсі», потім цокаємося з Ірою і Лянею. Риня надкушує бутерброд і говорить із Капустою про їхній майбутній відпочинок у Карпатах, вона зволікає з відповіддю, по розгубленому виразу обличчя видно, що ця пропозиція її застукала зненацька, каже, не знати, чи погодяться батьки. Ми з Лянею мовчки їх слухаємо, я розумію, що

мені слід з нею заговорити, бо все це збоку, напевно, виглядає по–ідіотському. Розпитую, де навчається, живе. На превелике щастя, вона ходить в 11–у школу і живе біля 9–ї бурси. Слава богу, далеко не треба проводжати, від мого будинку близько. Риня пропонує піти на днях у кінотеатр, можна в «Україну» або «Мир». Навіть не знаю, що на це відповісти. Ляня несподівано каже, що в четвер її старі звалюють у Львів до родичів і що в неї буде вільна хата. Усміхнено й ніби невинно дивиться на мене, я трішки ніяковію від симпатичних очей. Ляня весело говорить, а я все розглядаю ніжні, лагідні губки, як вони рухаються, оголюють рівні білі зуби, розглядаю маленький носик і симпатичні ямочки, бля, які в неї ямочки, мій поршень знову оживає. Ляня, ти краще скажи йому, чим займаєшся, перебиває мої спостереження Риня й підморгує мені; да, да, скажи, підтримує його Іра. Ляня зводить на нас погляд, у неї такий вираз обличчя, наче її заскочили зненацька, посміхається й каже, що це несерйозно, це просто захоплення, в якому нема нічого особливого. Що «несерйозно»? — запитую її. Риня кумедно випалює «х–хе»: вона малює, але як! тобі таке навіть не снилося, дивиться на мене. Навіщо? — ніби жартівливо й водночас осудливо зиркає Ляня на нього. Риня заводиться, а хулі, хай Толян знає, з ким має справу, ти ж у нас — одна така, я більше нікого не знаю, хто б малював, і це дуже серйозно, ха, його обличчя розтягується в усмішці, це не пєцки–пуцки, а мистецтво, особливо й обережно промовляє він останнє слово. Я пирскаю зі сміху.

— Ти малюєш? — запитую в неї.

— Трішки.

— Ні фіґа собі «трішки»! — вигукує Риня, — вона цілі стіни розмальовує!

— Стіни? — здивовано дивлюся на Ляню. — Як це?

— Просто, — вклинюється Риня, через що Ляня не встигає відповісти.

— Риня, — дратуюся на нього. Вона каже, що цьому навчилася у свого троюрідного брата, який живе в Канаді й до якого їздила минулого року, він там у своєму коледжі найкрутіший бомбер… Риня від цього слова кривиться, чесно кажучи, ми обоє не вкурюємо, шо воно означає. Ляня, дивлячись на наші туманні вирази облич, сміється й пояснює, що бомбер — це той, хто розмальовує стіни у важкодоступних місцях, наприклад, на висоті, і ризикує мати неприємності з поліцією; розповідає, як її брат Майк в Оттаві розписує бетонні огорожі, гаражі або житлові будинки, а одного разу, коли він «оформив» офіс банку, його таки впіймали і він мав купу проблем.

— Навіщо ти це робиш? — запитую я.

— А? — замовкає вона й запитливо дивиться. — Навіщо? Навіть не знаю. Просто, в цьому є щось таке, чого я ніколи не відчувала.

— Не простіше купити папір, ну там, полотно…. на чому малюють художники?

— Ні, — кривиться вона, — маленькі картини, ні, ні, цього ніхто не бачить, тільки твої родичі, друзі і, може, ще кілька випадкових людей, а те, що я роблю, бачать усі. Розумієш?

Риня кліпає очима й каже: ну, тоді давайте вип'ємо. Перехиляємо чарки. Я на кілька хвилин відлучаюся від компанії, підходжу до столика Ігоря, він знайомить мене зі своєю тьолкою, ох, яка краля: з–під светрика випирають не груди, а атомні боєголовки (Ігор у цьому питанні шарить)… Перекидаюся з ним кількома словами, він каже, щоб на днях зайшов до нього, маю Інґві Малмстіна, захаваєш його інтро, тобі сподобається. Дякую йому і повертаюся до своїх. Риня тримає в руці напівпорожній графинчик і каже, закінчується нафта, розливає залишки по чарках, скільки водяри не візьми — її завжди мало, потім нахиляється до мене, торкнувшись губами вуха, шепоче, як тобі діваха? Толян, ти з нею забудеш, як тебе звати. Мені раптом здається, що ці слова чує Ляня, ми зустрічаємося з нею поглядами, і на її обличчі з'являється ледь помітна усмішка. Вона все почула, бляха, мені стає трохи соромно, і я, здається, знову червонію по вуха. Риня поривається купити ще по соточці, але ми його стримуємо, кажемо, пора звалювати. У кафешці я несподівано помічаю вбитого, наче німець під Сталінградом, Коновала, він стовбичить біля барменської стійки ще з двома наріками і втикає, спершись на неї. Бармен не звертає на нього уваги, показую цього придурка Рині, він змінюється, стає сердитим, дивиться на Коновала й кидає — цей дурік своє вже віджив; пауза; хай чєше своєю дорогою, даун тупорилий. Коновал зі своїми супутниками заходить у зал, туманними, сивими очима повільно обводить усе навколо, але нас не бачить. Я дивлюся на двох наріків, які стоять за його спиною, їхні почорнілі, виснажені обличчя мені незнайомі, один із них відкликає Коновала, і вони звалюють.

8

Через хвилин десять Капуста каже, що їй пора. Виходимо із «Зустрічі», але надворі Коновала не видно. Валимо по Карла–марла(Вул. Карла Маркса), два мєнти з пивного кабака витягують п'яного дядька й волочать, певно, в «акваріум». Біля центрального універмагу ловимо тачку, «ідемо на Вам. Риня з Капустою виходять на зупинці «Універсам», оскільки вона живе на нижній Канаді(Спальний район у Тернополі), а туди найлегше добратися тільки з цієї зупинки. Я кажу їм, що водій підкине під самий під'їзд, але вони від–нєкуються, хочуть прогулятися. Ми з Лянею прощаємося з ними, машина рушає. Трохи вище 11–ї школи тачка зупиняється, я розраховуюся з водієм. Чьо мовчиш? — запитує в мене Ляня, коли заходимо в її двір, де нема ні душі. Додому йти ще не хочеться, і я пропоную їй впасти на лавочці біля дитячих гойдалок, вона сідає поруч, злегка торкаючись коліном моєї ноги, я збуджуюсь і не знаю, як себе поводити; як не як — це перше моє побачення, я ще ніколи не був із кобітою; пауза; господи, я навіть не знаю про що з нею говорити. Риня каже, головне вішати, постійно вішати їй на вуха; ясний перець — вішати, а попробуй, бляха, попробуй, терти всі вміють…

— Ти завжди такий?

— Який?

— Ну, загадковий, — каже вона, в її голосі бринить кокетування. Мене наче паралізує, віднімає мову, лише видавлюю з себе несміливе «не знаю» й знічуюся, бляха, я поводжуся, як останній плуг. Раптом Ляня встає, неквапно підходить до гойдалки, сідає, злегка розгойдується, відштовхується ногою від землі, а потім, відкинувши назад голову, дивиться у вечірнє небо. Кілька хвилин спостерігаю за нею, за її розкішним волоссям. Ляня заплющує очі й раптом починає сміятися. Чьо смієшся? Згадала дитинство, колись ця гойдалка мене сильно вдарила, батько возив у травмпункт, і мені накладали шви, я тоді дуже плакала, особливо коли побачила жовтий фурацилін, запах його пам'ятаю досі, хочеш, покажу рубець, ось тут, на шиї, вона зіскакує з гойдалки і підходить до мене, сідає поруч, відкидає голову, правда, зараз погано видно, але ти можеш відчути його пальчиком. Я підкоряюсь, і справді, на кілька сантиметрів нижче коренів м'якого волосся намацую продовгуватий невеликий рубець, запалююсь ще більше, таке враження, серце зараз вискочить, вона, мабуть, відчуває моє гаряче дихання, бо мій рот від її обличчя на відстані долоні. Раптом Ляня розвертається, лише встигаю помітити напівзаплющені очі з вогником ніжності й туги, меланхолійне, трохи розслаблене обличчя. Напіврозтуленими устами тягнеться до мене. Від м'якеньких, пухнастих губок запалююсь ще більше, мій поршень набрякає і проситься назовні. Гаряче шепочу, що люблю, — люблю з тієї хвилини, коли тільки помітив, коли вона заговорила, а Ляня мене перебиває і каже «мовчи». Не знаю, скільки часу ми облизуємося, не хочу, аби це припинялося. Вона кладе мою ліву руку собі на груди, і від м'яких овалів під літньою блузкою в мене крутиться голова, і враз — бля! — я кінчаю! кінчаю в штани від збудження. Який я поц! Господи, як соромно; пауза; але це сталося не з моєї волі, думаю про себе, від цього ніхто не застрахований, заспокоюю себе. Міцно стискаю Ляню в обіймах й осипаю поцілунками, мабуть, поводжуся трохи незграбно, бо з неї злітає літня курточка. Я знову кажу їй, люблю; пауза; бляха, який я лох! як мені соромно! торба, караюся про себе, не нада було цього говорити. Дурачок, шепоче вона і гладить рукою мою короткострижену голову, дурачок.

— Я тебе хочу.

— Дурачок, — знову шепоче, і я бачу, як вона сама до себе усміхається. Ні про що не думаю; подвір'я, дитячі гойдалки, вечірні вогні у людських вікнах старої хрущовки, зоряне небо й свіже повітря — все це ніби відступає в невідоме, залишаючи тільки гаряче дихання Ляні, розтулені вологі губи, тихі ніжні слова, тремтливе тіло в моїх обіймах. Вона зривається, підхоплює з землі курточку, тихо й перелякано каже «мама», я дивлюся навколо й помічаю жінку на балконі. Ляня стає прохолодною, напруженою, і я дивуюся такій раптовій зміні її поведінки. Треба йти, каже вона. Ми поспіхом прощаємося, вона чмокає мене, наче велику нерухому ляльку, в губи, шепоче: дзвони. Запитую номер, поспіхом його називає — шістсот шість і два нулі, запам'ятаєш? 60600 — запам'ятаю, смішний номер, як не запам'ятати. Дивлюся на її симпатичну фігуру, котра віддаляється, і від щастя посміхаюся… Риня — просто молодець, звів із такою бабаською, яка тьолка! яке зайченя! Ляня зникає в під'їзді, а я ще не йду, ніби не уявляю, як можу піти, піти після такого.

На балконі другого поверху в темряві бачу фігуру її матері, не сумніваюся, жінка якраз придивляється до мене, хоча нічого виразно не може розгледіти. Закурюю, довго дивлюся на вікна Ляні, в одному з них, біля балкона, загоряється світло, мабуть, вона зайшла до кімнати, задумано затягуюся, гарний номер — 60600, завтра дзвякну. Кидаю недопалок і поволі йду додому. По дорозі зустрічаю п'яненького знайомого з 15–го квітня, він хвалиться, що сьогодні зранку їздив на рибу, одного дзеркального взяв на варену кукурудзу, вдома важив — один кілограм і двісті грамів, на вихідні знову поїду, може, махнеш зі мною, Толян, водяри наберемо, пивасика, всьо як має бути; дякую за запрошення, хоча й неуважно його слухав, бо думав про Ляню, кажу, що маю справу, іншим разом, ми невдовзі прощаємося. Мати із вітчимом дивляться телевізор, їм не заважаю, на кухні дістаю з холодильника пляшку кефіру, ковтаю його, стає добре, просто добре, від горілки потроху витверезився, тільки в голові ніби сонно. Заходить матір, закутана в червоний домашній халат, від світла примружує очі, позіхає, каже, що підсмажить яєчню, але я відмовляюся, вона уважно придивляється, питає, чьо либу давиш? що вже сталося? розказуй. Кліпаю очима, тіпа, не доганяю, про шо ти? всьо нормально, мовчки п'ю з горла кефір, прошу її напустити гарячої води у ванну. Матір стоїть на місці й ненароком кидає, що я сьогодні чудний. Нічого не відповідаю, у мене настільки добрий настрій, що я навіть не зважаю на смердючий запах ніг вітчима, яким просякнута квартира, лише відчиняю вікно, свіже повітря облизує обличчя, я дивлюся на освітлені вікна будинку навпроти і згадую своє перше побачення.

9

З Ринею стоїмо біля входу до навчального корпусу з майстернями і чекаємо на Саву, ця гнида на першу лекцію — історію — не прийшла, Риня каже, що його заасфальтує, а я мовчу, бо розумію — бабло не виб'ю — він нічого не має. З корпусу вивалює Чихаренко, наближається до нас, по–дурнуватому розкидаючи ноги, йому, мабуть, абрикоси заважають нормально ходити, думаю про себе і пирскаю зі сміху, вітається, ніби голова колгоспу зі своїми кріпаками, харкає на землю, несе повну туфту про вчорашній матч «Ниви», як вона просралася по повні помідори, і про те, що Прядуна треба вже списувати, він, як форвард, труп, своє вже відбігав, менше бухати нада. Не хочу слухати цю лажу, яка мене харить. Чихаренко, жирна лосяра, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсутого носорога, знає, що я особисто знайомий із Петрухою Прядуном, і ще більше його обливає помиями. Згадую матчі, на які ми ходили: стадіон наче ставав скаженим, купа п'яних горлянок, ніби одним голосом протяжно, інтонаційно підтримувала головну тернопільську команду: «Н–И–В–А ХОЧЕ П–И–В–А! Н–И–В–А, ТИ І П–И–В–О! ПЕТРО ПРЯ–ДУН! ПЕ–ТРО ПРЯ–ДУН!»; втухни, кажу йому. Чихаренко відкриває рота, обличчя покривається червоними плямами, а губи з притиском випалюють «чьо?»; сунь звідси, підключається Риня. Чихаренко мовчки змірює нас тупим поглядом і каже, що ми з кожним днем все більше заганяємося, дивіться, пацани, щоб не було проблем. Я визвіряюся на нього, а Риня спокійно запитує: хочеш піздюлєй хапнути? тут, на місці? сходу? Чихаренко примружує вії, задкує, а мені каже: я це запам'ятаю; пауза; да, да, запам'ятай обов'язково. Йде в бік Енергетичної, мабуть, на зупинку, а ми далі стоїмо й мовчки куримо. Дивлюся на котли, почалася пара основи механіки, а Сави, бичяри, все нема. Несподівано Риня мене запитує, чому не телефоную до Ляні? Не знаю, що відповісти. Він насідає: погана тьолка? в чому проблеми? а? Капуста каже, що ти вже три дні, як пропав, а Ляня переживає, ну? дружньо штовхає мене плечем, Толян, шо за муля? Не знаю, мені треба все продумати. У Рині падає шухляда, він одразу кривиться, наче з'їв кисле: шо? шо «продумати»? хулі тут думати? тьолка бідна аж пищить від нього, а йому треба думати, вона тебе хоче, а ти думаєш, ти не думай, а піди до неї, піди; пауза; не перебиваю його, бо він у таких випадках ще більше заводиться, хай потриндить, якщо має таку тягу; Толян, хулі того життя? ти не забув, що вона нас запрошувала? чьо вилупився, як баран на нові ворота? в неї завтра хата, доганяєш? хата! старі кудись звалюють на два дні, два дні! ти доганяєш? ну, чьо втух? Молоток, будемо тільки ми з Капустою і ви, нормально? вона твоя! Пауза; бляха, Толян, шоби ти без мене робив?

Сави, сучяри, нема. Вирішуємо йти на пару. Завалюємо в авдиторію, вибачаємося перед викладачем, він, затичка триперна, вичитує нас по повній програмі, на носі екзамен, а вам до лампочки, візьміться за розум, бо буде пізно. Да, да, буде пізно, падаємо на задній парті, дістаємо свої зошити, писати впадло, я малюю в конспекті нацистських солдатів, а Риня розкидає сірники (це наша улюблена гра): в долонях трусиш купу сірників, легко викидаєш їх на стіл, після чого по одному розгрібаєш, але так, щоб сірник, який витягуєш із купи, не ворухнув іншого. Риня час від часу перекидається зі мною словами, але під пильним поглядом викладача замовкає, намагаємося не привертати до себе уваги. Після другої пари великим табуном біжимо в їдальню, котра знаходиться в центральному корпусі. Хто прибіжить останнім — тому не вистачить порції та компоту. Як правило — майже півгрупи не їсть, оскільки Риня, я, Коновал, Король і ще кілька пациків з'їдаємо по дві порції, а така жирна свиня, як Чихаренко, може затоптати деколи навіть три, тому на всіх не вистачає. Такі лохи, як Сава, в їдальню взагалі не ходять, оскільки їм після нас нема що їсти; на хуя їм їсти? хай сосуть, уроди, сміється Риня. Схряцавши по дві порції картоплі–пюрешки з сосисками та вінегретом, виходимо на перекур за корпус із майстернями, у дворику помічаю Саву з одним із одногрупників, вони курять і говорять. Риня каже, що зараз йому зробить інквізицію. Неквапно підходимо, Сава робить вигляд, ніби нас не бачить, але… він змінюється на обличчі, блідне й метушиться на місці, і врешті в наш бік кидає несміливі короткі погляди. Здоров, Сава, підходить до нього Риня і кладе руку йому на плече, від чого той знічується, ніби стає меншим, губи тремтять, обличчя покривається червоними плямами, глухо відповідає «здоров». Приніс? — відразу запитую, Сава відступає на крок і каже, що нічого немає. Риня хапає його за волосся й розвертає до себе: я не почув. Я нічого не маю, каже Сава.

— Я ж тебе зараз порву, хочеш, щоб тебе кожного дня гасили?

— Толя, я віддам, просто… у мене зараз нема грошей.

— А стипендії? — запитує Риня. — Будеш віддавати стипендії…

— Я не маю за шо жити… ми з мамою…

— Ой, зараз розплачуся, — кривляється Риня, — зараз у мене сльози потечуть, лосяра, коли будуть бабки?! Хочеш, я тобі зламаю ключицю? — сичить, і я бачу, що він готовий Саву вдарити.

— Толя, поїхали до мене й візьмете собі все, що захочете.

Риня запитливо киває, тіпа, валимо. Сава живе на Чалдаєва. На зупинці сідаємо в тролейбус і ідемо кілька зупинок у напрямку Баму. До його дому йдемо мовчки, Риня забігає в гастроном, який трапляється нам по дорозі, аби купити пачку «Орбіти». Чекаємо його мовчки, Сава деколи дивно і трохи збентежено дивиться на мене, мабуть, хоче поговорити. Може, він і відкрив би свого рота, але Риня повертається швидко, й Сава знову знічується. Заходимо в темний облуплений під'їзд будинку, стіни розписані матюками і назвами західних рок–груп («KISS» та інша пурга), Риня питає в Сави: це ти такий меломан? Але той мовчить. Підіймаємося на третій поверх. Сава підходить до дверей із обдертим дерматином, з розривів звисають клапті вати, кумедним великим ключем колупається в замку й відчиняє, заходимо в слабо освітлену квартиру й одразу звертаємо увагу на її вбогість: стіни в коридорі помальовані до рівня грудей синьою масляною фарбою, на підлозі — зачовганий і потрісканий лінолеум; Сава каже, що можна не роззуватися, заходимо до вітальні, її вбогість також вражає: під стіною стоять допотопні низькі меблі з відірваними дверцятами, на витертому старому паркеті замість дивана чи ліжка лежить матрац, на якому постелено постіль, біля вікна стоїть стіл, закладений випраними, непрасованими лахами, біля нього одне–єдине на вітальню крісло, в іншій кімнаті також повний голяк — матрац із постіллю на підлозі, незграбний саморобний фанерний стіл, один стілець і велика стара шафа, в кутках кімнати лежить брудний одяг, а біля столу стоїть старий поламаний телевізор без задньої кришки. І шо ти хотів запропонувати? — запитує Риня. Сава знічується, знизує плечима, каже, не знаю, самі дивіться, але потім пожвавлюється, очима шастає по кімнаті, наче шукає якусь річ, може, магнітофон візьмеш? бере з ліжка допотопну однокасетну «весну». Нахуя йому та «весна»? а? — дивиться на нього, наче на недоумка, Риня, сам подумай своїми мозґами, шо Толян буде робити з твоєю «весною»? її хіба комусь на голову з балкона кинути. Сава каже, що більше нічого немає; пауза; я розумію, що це правда. У вітальні знаходжу ящик із домашньою аптечкою, порпаюся в ньому — цитрамон, активоване вугілля, но–шпа, фестал, нічого нормального. Шо ти робиш? — дивується Риня. Не знаю, відповідаю, може, Коновалу щось знайду, рєлашку або дємянчик. Риня відразу змінюється, хмурнішає, не кумарь мене зі своїм Коновалом, випалює трохи роздратовано, я сумніваюся, шо він так буде думати про тебе, так шо не займайся хуйньою; потім він кисло оглядає квартиру і каже, пора йти. Підходжу до Сави, грошей із тебе брати не буду, від цих слів він міняється на обличчі, ніби світлішає, але коли мені від тебе щось буде треба, ти слухаєш? тоді я попрошу, попрошу один тільки раз, ти доганяєш, шо я сказав? Сава киває головою й не приховує усмішки. Гарний хлопчик, плескаю його по обличчі, й ми виходимо з квартири. На вулиці Риня знову заводиться, що я, дивлячись на вбогість помешкання Сави, розчулився, а це погано. Що значить «погано?». Риня зневажливо кидає, нада було не так себе поводити, ти проявив слабкість, нада було наїхати на лоха по повній програмі, шоб до смерті, вівця, пам'ятала; пауза; а ти, гуманіст сраний… Риня, хочу пояснити йому, але він мене різко перебиває: шо Риня? шо? нада було дураку в калдик дати! добрим хочеш бути? з усіма не можна бути добрим? доганяєш? на добрих воду возять, закурює він і видихає дим, ти думаєш це чьмо чого тебе до себе додому потягнуло? шоб розчулити, шоб ти відчув себе винним, дивлячись на його йобану квартиру і на те гівно, в якому він живе; пауза; не можна так, Толян, НЕ МОЖНА, ти маєш бути як трактор: по–бара–бану, всьо по–барабану… тепер ця лосяра буде знати — Толян добра душа і на нього деколи можна забити, да, да, забити й насрати, а потім ше гівно розмазати по голові, злорадно посміхається… ти цього хочеш? ти йому завтра скажеш, шоб він замість тебе підлогу в авдиторії помив, а він: Толян, ти гоніш. Ти цього хочеш?