Пацики

Дністровий Анатолій

— Ти шо, йобу дався? — розвертається до мене Чихарєнко.

— Сам ти йобнутий!

— Тебе Артур заасфальтує!

— Чьо? Втухни! Він кинув її… — сварюся з цим ублюдком Чихаренком і не помічаю, як підвищую голос. Від гніву відчуваю, як моє обличчя наливається кров'ю, цього дебіла хочеться зараз хлопнути, щоб зуби повилітали, засадити в його жирну задницю шпицю, якою в'яже моя матір, або огріти по голові стільчиком, на якому сиджу.

— Остання парта, — звертає на нас увагу викладачка, — ви не на ринку.

Король каже Чихаренкові «втухни» і просить розповідати далі. Словом, я набираю обертів і чєшу їм по повній програмі: які в Ірусі класні дойки, яка в неї симпатична поголена пизда, над якою маленький трикутничок русявого волосся, як вона круто розсуває ноги, охоплює ними мій тулуб, глибоко стогне і кусає за вухо, а ще постійно шепоче: мій маленький, давай, давай… Ну ти й мудак, захоплено шепоче Риня, його розширені очі дико поблискують, ну ти й мудак, це така тьолка, повний відпад. Я тішуся, що він вірить, навіть Король повівся; лопухи… Після пари Риня каже, що сьогодні всі наші збираються йти в центр, просто тинятися, може, забіжимо в гадючник над озером або в «Музу». Да, підемо.

4

Під вечір до мене заходять молодший Машталір, малослівний, понурий, бо знову сварився зі своїм батьком–алкашем, Риня й Коновал, який уже відійшов від двох кубів; вони чекають у моїй кімнаті, поки вдягаюся. Матір робить легкі бутерброди з чаєм, ми швидко кидаєм їх на кішку, і підриваємося. Вітчима, як завжди,

нема, знову бухає з хануриками, придурок. Поки йдемо в кафешку «Оріон», яка знаходиться на Тинді1 і під яку мають підтягнутися всі решта, Риня підстьобує Коновала: а наріки в попу двігаються? а кислим борщем не пробував? може вставляє? а? а в вухо, нє? чую його насмішкуваті запитання. Коновал огризається, аби той заткнувся, але Риня ще більше насідає: признайся чесно, в п'ятку двігався? Ти мене вже задрав, гнівається Коновал і відходить, він завжди намагається уникати Рині, коли той його підйобує. Чьо ви зщепились? — хочу їх помирити. Бодьо Машталір іде поруч і каже, що через місяць змагання. Він один із найкращих боксерів, з якими я знайомий; чотири роки тому ми записалися цілим двором на секцію боксу, яка знаходиться неподалік від мого будинку, на вулиці 15 квітня, але там залишився тільки Бодьо, це навіть трохи дивно, бо він малого зросту й непримітний на перший погляд; не витримав Чубич — здоровий шланг, у якого не кулаки, а гирі, не витримав Скочиляс, не витримав і я. А Бодьо залишився і займається щодня вже впродовж цих років. Я також би ходив, але це вимагає багато часу, зрештою, в мене особливої тяги постійно товкти чужі морди й отримувати по своїй нема (по п'яній — інша тєма). Я хочу взяти область, каже малий Машталір, бухати не буду, знаєш, скільки здоров'я треба, кожен день дорогий. Ти її візьмеш, плескаю його по плечу, ти це знаєш краще за мене. Бодьо замислюється, дивиться перед себе, зітхає, не все так просто, є конкуренти, серйозні пацани. Ти від них не гірший, посміхаюся йому. Малий Машталір запитливо на мене дивиться, а я кажу, ти виграєш, так і буде, побачиш. Під «Оріоном» помічаємо Юру Пижа і ще кількох знайомих пацанів, один із них, у блакитній катоновій сорочці, здається, підігрітий, пасе очима присутніх і з дурнуватою посмішкою викрикує: жопа. Коновал відразу пожвавлюється, підходить до Юри (деколи вони разом мутять), між ними виникають бурхливі веселі тьорки. Наріки тупорилі, зневажливо каже Риня і відходить до кількох знайомих, які курять біля входу до кафешки. Підтягуються ще троє штемпів, двоє навчаються в 1–й бурсі з Бодею Машталіром, і він каже, що це нормальні пацани. Знайомимося, вони зі Східного(Старий район у Тернополі), а ще один з вулиці Глибокої; поводяться стримано, розмовляють переважно з малим Машталіром. Нас десятеро, думаємо, як сплавити час. За хвилин п'ять–десять підходить Петро Григорович (так «офіційно» ми прозвали Петруху, він довший час мав дурну звичку ходити в чорному костюмі з краваткою, в лакованих туфлях, щоправда, на босу ногу, і курити сраний «партаґас» без фільтру, яким минулого року були переповнені всі кіоски й магазини) і Діма Дефіцит, який ображається, коли його так називають; сам винен, придурок, не треба вживати в розмовах це слово. Під «Оріоном» із випадкового бика витрушуємо бабки, забираємо пачку «Експресу», він, лосяра тупорилий, туманно каже, шо Тернопіль, тіпа, місто маленьке і знайти нас буде неважко. Почувши це, Ри–ня і Петро Григорович затягують його в найближчий двір, пиздять, як гамана, а наостанок на нього мочаться. Валимо в центр, каже до всіх Діма Дефіцит, да, да, в центр, підтримує Риня.

— А може, залишимось? — пропонує малий Машталір, — кажуть під вечір буде дощ…

— Бодя, тут нема шо робити, — звертається до нього Коновал, — у центрі бабасьок валом, лохів потрусимо. А тут… шо тут робити? Знову сидіти й бухати?

— Той, шо вміє бухати, — сміється Риня.

— Риня! Тебе ніхто не питає! — кричить Коновал. Тихо, не сваріться, стає між ними Юра Пиж, валимо в центр.

Ідемо по Енергетичній, проходимо вулицю Чалдаєва, спускаємося до універсаму, а там переходимо дорогу і заглиблюємося в одну з вуличок Старого парку(Старий район у Тернополі), далі — через навісний міст Залізничного вокзалу — можна вийти навпростець до центру. У Старому парку, з яким на ножах, ловимо кількох аборигенів, вибиваємо всіляку дрібноту (нічого серйозного з бабок) і пиздимо, один, худющий і кучерявий, з криками, що нас за це всіх поріжуть, виривається й тікає. Звертаємо на тихі вулички приватного сектора, аби нас не помітили, бо той придурок може зібрати своїх, пробираємося городами й виходимо на вулицю Залізничну аж біля 6–го магазину. Дефіцит там зустрічає двох знайомих із Нового світу(Старий район (приватний сектор) у Тернополі), вони прилучаються до нас, і ми входимо в центр біля фабрики ремонту взуття. Кс–кс, звертається Петро Григорович до незнайомої тьолки. Які буфера, йо, дивиться Риня на її тугенькі груди, що випирають, як фари, з–під футболки. Кроха, може папатєєм? — намагається її обійняти Юра Пиж, але дівчина при виді десятка пациків, які її обступають, виривається і стрімголов біжить вулицею геть. Через хвилин десять, розтягнувшись по двоє–троє на метрів тридцять, виходимо на Театральну площу, де біля великого жовто–блакитного прапора люблять збиратися придурки рухівці, проходимо повз них, і раптом я помічаю Борю Гебельса: пацани, дивіться — Гебельс.

— Де? — пожвавлюється Риня. — В натурі, Гебельс, ей, Гебельс, він шо, не чує, от підар, він навіть на нас не дивиться, пацани, ви бачите, цей лось пиздить із якимсь конюхом, а на нас навіть не дивиться…

Гебельс стоїть серед сорока–і п'ятдесятилітніх вусатих дядьків у мазепинках з металевими блискучими тризубами, на декому з них вишиті сорочки. Підходжу до нього першим, вітаюся. Боря нашою присутністю збентежений, невпевненим голосом каже: здоров, пацани.

— Хулі ти тут робиш? — запитує Риня.

— У мене діла.

— Які в пизді діла? Пішли з нами. Ми в гадючник над озером валимо. Може, дєвок цепанем. Пішли!

— Нє, нє. Я маю серйозну розмову, — морщиться Боря.

— Боря, — дивлюся на нього, — в тебе й далі дашок їде? Партія, ненька і всі ці понти?

— Ти цього не розумієш, — каже він. Може, не заперечую. Дивлюся на Гебельса і його не впізнаю: погляд задуманий, обличчя стурбоване, а раніше він був найпідірванішим серед нас, поки не почав читати всі оті брошурки про козаків, Петлюру й Коновальця. Гебельс, радісно вішається на нього Петро Григорович, ти ж нормальний пацан, пішли з нами, побухаємо, а? пішли, хлопнем по сто, дивись, показує рукою на всіх нас, ми давно так не збиралися. Гебельс знічується, переминається з ноги на ногу, очі хаотично бігають, видно, що він почувається невпевнено, наче це його харить, нє, нє, пацани, іншим разом. Ми мовчки переглядаємося, за моєю спиною Машталір шепоче, що Боря змінився.

— Здоров, козаки, — підходить до нас вусатий рухівець із сивим волоссям. — Борисе, це твої друзі? Славні хлопці, нам такі треба! Файних маєш друзів.

— Так.

— То як, буде Україна вільна? — запитує й плескає Петра Григоровича по плечу, той обережно скидає з себе його руку й перепитує: Україна? Не Ефіопія ж… сміється рухівець.

— Україна, о, я, я натюрліх, — відповідає, потім розвертається до Борі й кричить: Гебельс, хайль Гітлер! По–нацистськи відкаблучує і викидає вгору правицю. Рухівець втухає (певно, охуїв на місці), його морда відразу стає понурою й розгубленою, він швидко зирить по сторонах і запитує в Гебельса, що це за йолоп, звідки він узявся, тут же купа кагебістів, він що, не розуміє, що це таке, Борисе, га? Той нічого не відповідає й опускає очі. Я відводжу Гебельса вбік, Боря, ти з нами? — запитую, він довго на мене дивиться з незрозумілим виразом обличчя й заперечливо киває головою; ну, тоді бувай, ко–за–че, перекривлюю рухівця, відходжу до своїх. Він тепер не Гебельс, пацани, він тепер Козак. Ха, ха, як низько пал сікам.

5

Зсуваємо чотири квадратних столики до купи й сідаємо за них. Нас — до двох десятків. Скидаємося, купуємо п'ять снарядів «столичної», три трилітрові банки абрикосового соку, а ще купу бутербродів із сиром. У гадючнику стовпом стоїть цигарковий сморід. Бодьо Машталір не п'є, з ним «за компанію» не п'ють Коновал і Юра Пиж, наріки срані. У глибині залу за невеликим столиком я помічаю Сашу Машталіра і Мавпу, вони бухають і розмовляють, біля них дві тьолки, одну з них, чорноволосу, я, здається, раніше бачив. Старший Машталір нас також помічає й вітається легким помахом руки. Через хвилин десять–п'ятнадцять нас залишають Коновал, Пиж і ще два пацики, які разом варять на хатах і двігаються. Знову пішли варити, придурки, каже Риня. Тобі не по барабану? — запитує Петро Григорович. По барабану, тільки шкода, коли нормальні пацани самі себе закопують, через рік вони ж будуть опущеними, он, сьогодні скільки їх повзає навколо, а рік–другий тому були ж серйозними пацанами, брали кубки; Ваняна знаєте? Да, каже Бодьо. Здохнув, як собака, а був найкращий хокеїст, може, найкращий у Західній Україні; пауза; згадую, як кілька років тому взимку ми ходили усім двором у Комсомольський парк на хокейний майданчик дивитися, як грає Ванян: цей чорнявий невисокий вірменин, який носився на ковзанах, як ненормальний, на полі таке чудив із клюшкою, що не вкладалося в голові; пригадую, як один із дядьків, котрий стояв неподалік і спостерігав за хокеєм, сказав, що він, якщо не скурвиться, може потрапити в збірну СРСР. У всякого своя доля, сміється Діма Дефіцит. І свій шлях широкий, вставляє незнайомець із Глибокої. За це і вип'єм, кажу я. Наливаємо, стукаємося склянками і перехиляємо. Від горілки кривлюся, запиваю соком, пхе, кожного, пацани, гребе по–своєму, он зустріли тільки–но Гебельса, все починалося ніби нормально — бля, балачки з татом чи дідом, книжечки, ше якась хуйня, а тепер штемп стоїть біля прапора і всьо; пауза; торба — це просто торба — він не розуміє, шо це смішно, шо він повний лох, шо це, шо це… зоопарк, бляха. Да, Гебельс став зомбі, сміється Петро Григорович, він не доганяє, що це показуха. Пауза. Толян, але ж він так не думає, дивиться на мене Риня. Шо ти хочеш цим сказати? я тебе не розумію?

да, не думає, але ж ми це бачимо, да? ну, я все розумію, на — Україна там, вільна, всі ці діла — це все класно, але ж якого бена стовбичити біля прапора щодня, місяцями? і триндіти язиком із такими ж, як каже Петро Григорович, зомбі? шо від цього зміниться? шо ці п'яні балачки дають — вільну Україну? вони ж збираються там, а потім ідуть бухати, ліпше комусь балду відірвати… за вільну Україну, а не пиздіти; пауза; все це хуйня… а, махаю рукою, хай Гебельс сам розбирається. До мене й Рині киває старший Машталір, аби ми підійшли до його столика. Мавпи і двох тьолок нема, мабуть, пішли курити на свіже повітря. Ми сідаємо біля Саші, а він каже: мій малий шо, навіть до брата підійти не хоче? Бодьо! — гукаю його, і менший Машталір підводиться, у цілковитій тісняві човгає стільцем, інші пацани підсуваються до столу, аби він мав можливість пройти біля стіни. Саша накидається на нього з питаннями, чьо не в спортзалі? хочеш область просрати? чого бухаєш і куриш, а? чьо бухаєш? слабак, да? Бодьо спершу виправдовується, що прийшов просто, за компанію, і взагалі, що тіпа вже дорослий вирішувати, що йому варто робити. Бачите, як зі старшими розмовляє, посміхається Саша, на шо брат відповідає: можу й не так говорити. Саша запитливо дивиться на Бодю, наче хоче запитати, чи це часом не виклик; завтра зранку бігати підемо, і не забудь дві пари рукавиць, побоксуємо, подивлюся, чи ти ще не скурвився з цими жуліками. Ми сміємося, а я старшому Машталіру кажу, аби остерігався, бо брат із кожним роком махає кулаками все краще, не помітиш, як по балді настріляє, або, чого гіршого, зламає носа. Ти мене за пенсіонера вважаєш? — пожвавлено запитує він, я вас, гімнюхів, трьох покладу, навіть коли буду вгашений. Саня, ми в цьому не сумніваємося, озивається Риня, але ж ти знаєш, молодість — це така штука, яка з кожним днем бере своє, а старість… він не встигає доказати, бо старший Машталір хапає його за шию, стискаючи її в міцному захваті й починає давати по голові фофани, Риня пручається і кричить, Саня, більше не буду, відпусти, болить. Жуліки, сміється Саша, потім простягає брату гроші, аби купив пляшку, й несподівано звертається до мене: а ви завжди таким табуном ходите? Не розумію, про шо він. Нєа, тільки деколи, а Риня каже, що це тільки третя частина, буває, нас назбирується до п'ятдесяти чоловік, а тоді чи вгашений ти, чи ні, все одно попадеш під роздачу, піддьоргує старшого Машталіра. Той на ці слова не зважає, раптом запитує: і шо потім робите, коли збираєтеся? Нічьо особливого, відповідає Риня, ходимо на скачки, по кабаках чи просто биків ганяєм, а хулі? чи ти, може, нам у церкву пропонуєш ходити? Саша мовчить, дістає штахету «космосу», повільно, ніби ліниво, закурює, а потім втуплюється в Риню: ну? і шо це вам дає? Ми з Ринею обмінюємося поглядами, бо не розуміємо, що він хоче почути. Бодьо приносить новий снаряд, каже, через кілька хвилин будуть бутерброди з копченою ковбасою. Саша відкриває пляшку й наливає у стакани, а ми мовчки на нього дивимося й хочемо врешті почути, що він має на увазі. Випиваємо без закуски, я занюхую головою Рині, а він моєю. Постійно армією ходити не будете, несподівано промовляє старший Машталір, це у вас такий вік зараз дурний, когось відловити, руку зламати, забрати гроші, а насправді… насправді все буде не так. Саша, не грузи, говори ясніше, каже Риня: шо «не так»? Я про те, що вас зараз дуже багато, і всі ви не знаєте, хто на шо з вас здатний, він наближається через стіл до нас і головою киває в бік нашої компанії, ви подивіться на своїх кєнтів і про себе подумайте, наскільки добре знаєте кожного з них, наскільки можете кожному з них довіряти, ти всіх їх знаєш? за кожного даєш мазу? — пильно дивиться на Риню, який запинається, морщиться, чухається, ну, не за всіх, але… «Але», перебиває його Саша, буде потім; пауза; брат Боді одразу усміхається: коли ви попадете в серйозну ситуацію, побачите, хто є хто, це зараз ви ходите, лохів шугаєте, дєвок замалажуєте, бухаєте, і вам здається, шо кожен із вас нормальний пацан, за другана готовий будь–кого порвати і так само ніби зроблять за тебе; пауза; я від вас чуть–чуть старший, і знаю, шо так не буде, один, другий, третій — ламаються; добре, коли з десяти — один справжній, який відповідає за слова. Мовчанка, кожен думає про своє, ми переглядаємося. Саша правду каже, думаю про себе, ми ходимо табуном, але багатьох не знаємо, кожен наш друг приводить ще якогось друга, а той ще якогось, ми їх ніколи не бачили… Саша, але ж і вас колись було багато, кажу йому і згадую епізод на Київській, біля гастроному, який трапився багато років тому, коли натовп до тридцяти пацанів, тоді ше школярів–шмаркачів, серед них — Мавпа, старший Машталір, Кнопка, Адвокат, Артур і багато інших — відмастили трьох старших плугів, певно, селюків із общаг, які до тернопільських тьолок ходили, поскидали з них нульові катонові куртяки, які є великою рідкістю (тільки на трасі в поляків можна купити), і позабирали бабки. Це трапилося серед білого дня, несподівано, серед купи народу, який стояв на тролейбусній зупинці, заходив і виходив із магазину, товкся біля газетного кіоску, в черзі за морозивом чи просто тинявся по своїх справах; Саша Машталір підбіг із великою дошкою в руках до найбільшого збуя і — ба–бах! — по мозгах, той упав і не догнав, певно, шо з ним сталося. Да, було таке, сміється він, але тепер…

— Шо «тепер»? — підходить п'яний безрукий Мавпа. На свої тридцять він виглядає старим і виснаженим: русяве липке довге волосся спадає на бліде, спітніле обличчя, з–під густих чорних брів горять відкриті, глибоко запалі очі з важкими темними мішками під ними, певно, в нього болять нирки — думаю я; Мавпа чухає кривого, ламаного–переламаного носа, кисло кривить рота, показує пожовклі зуби, серед них є кілька металевих, які йому повставляли після бійок, на лівій щоці в нього приблизно п'ятисантиметровий, продовгуватий рубець від порізу.