Пацики
Шрифт:
— Риня, ти не так розумієш, — намагаюся бути спокійним; не знаю, як йому пояснити, шо з Савою — особливий випадок, що з нього скачати бабки — просто нереально, там повна задниця.
— Шо не так? Шо? Він чьмошний, а таких нада чьмирити. Він для цього й народився. Все дуже просто.
— Риня, ти мене починаєш харити, давай закриємо цю тему. Ти мене просто не зрозумієш…
— Ну, ну, — прикурює він цигарку.
10
До мене заходить Бодьо Машталір, приносить кілька німецьких «Filmspіgel» та польських «Kobieta», в яких у середині є плакати відомих акторів, класних цицькатих тьолок і багато інших хороших картинок, ми беремо ножиці й нещадно їх вирізаємо. Бодьо дивиться на заклеєні картинками та плакатами стіни кімнати і вагається, чи робити таке ж саме в себе вдома; знизую плечима, тіпа, вирішувати тобі, просто мені вже нема куди відступати, майже завершив. Розповідаю йому про Ляню, знаєш, вона просто класна. Бодьо уважно слухає й мовчить; чьо ні з ким не зустрічаєшся? — запитую в нього. Він зізнається, що все це забирає дуже багато часу, ти ж сам знаєш, постійно у спортзалі, на рингу, замовкає, посміхається. В його очах спалахує іронічний вогник, наче він щойно пригадав щось важливе: брат каже, що всі вони спочатку класні, а потім, потім у них одне на умі — гроші; я на нього запитально дивлюся; да–да, і шоб мужик був, який би їх приносив… просто вони так створені, це їхня така порода, не знаю, як ти, але я не буду з тьолкою зустрічатися, в мене на носі змагання, нада сили берегти, ти тільки нічого поганого не подумай, якби не бокс, я так само, ну, не проти, але не зараз… Пауза. З тумбочки дістаю клей і пензлик, ми поволі намащуємо його на вирізані з журналів картинки і наклеюємо на стіну, акуратно припасовуючи до тих, які я наліпив минулого разу. Бодьо, розглядаючи ілюстрації на стінах, каже, занадто багато голих тьолок, мало мотоциклів,
— А Саша шо робить?
— Він? їх зараз троє–четверо, бабки заробляють. Брат каже, нам нада думати про серйозні речі, а не гуляти, бухати й пиздячити денді, лохів чи комсомольців. Вони зараз у Хмельницький їздять, трусять місцевих на золото, шмотки, словом, шо під руку підвернеться; взимку, правда, крутіше було — шуби, шапки дорогі, але й зараз ходи нормальні є.
— Які?
— Ну, поляків на трасі лупонути.
— Для цього ж треба тачку мати…
— Вони на «дев'ятці» їздять. У лютому в Хмельницькому були, в якоїсь дури шубу норкову бомбанули, вона вафлєглотку на цілу вулицю як відкрила, що її батя — туз серйозний при погонах, так вони її по балді разок хлопнули (імітує удар), тепер не знають, чи прийшла кляча до тями. Уявляєш, подрузі зафігачили прямий, ніс відразу — фіть — хруснув.
З роботи приходить вітчим, як не дивно, тверезий і в доброму настрої, ходить по хаті, ніби не знає, чим зайнятися, заглядає в мою кімнату, помічає Бодю й вітається, як твої справи, плескає мене по плечу; «як мої справи», яке йому діло до моїх справ. Бодьо запитує, чи не бачив його старого (вони деколи разом бухають), вітчим каже, що не зустрічав. Може, зіграємо в шашки? — пропонує нам. Дивуюся, від нього давно такого не чув, хоча раніше, коли я ще вчився у школі, ми часто різалися вечорами по кілька партій, наша гра в шашки дуже подобалася матері, за цим заняттям ми не думаємо погано одне про одного, й між нами нема конфліктів. Відмовляємося. Вітчим помітно скисає і зачиняє з іншого боку двері, з ним, можливо, треба було би вчинити інакше, адже коли він не п'яний, то нормальний штемп, з яким навіть цікаво поговорити, особливо про помилки, які трапляються в молодості. Бодьо питає, чи вітчим не блатує (натякає на його дві ходки), я сміюся — нє, матір дуже любить, боїться, щоб не виставила за двері, в душі він добряк, тільки алканавт закінчений, через водяру, сам бачиш, як опустився, морда — земляна, очі такі — ніби на жовтуху хворий, одяг… на вулиці зустрінеш — за бомжа сприймеш. Пауза. Бодьо зітхає, що з його старим таке саме, дебіл, я йому вже стільки говорив, а воно, чьмо, робить тільки гірше, може, їм треба морду бити? — сміється Машталір. Да — думаю про себе. Потім кажу, що наші сьогодні йдуть на скачки, здається, в Будинок культури на радіоламповий, недавно відкрили, народу — небагато, і тьолки, як таракани, збігаються з Баму й Східного. Він заперечливо киває головою, скоро змагання, треба тримати форму.
— Я ніколи в тебе не питав, шо будеш робити після бурси?
— Після бурси? — замислюється він, — я про це ще не думав, хоча маю мрію…
— Яку?
— Виїхати з України і професійно підсісти на бокс…
— Це можливо?
— Не знаю, попробую, багато наших мужиків у футбол грає в Німеччині, Італії у невідомих командах по всіляких містечках, не скаржаться, платять непогано. Може, і в боксі є така мулька. Не знаю… Треба ще два роки відтарабанити.
— Да. Ще два роки…
— А ти? — Я?
— В університет поступиш?
— Скажеш! Який там університет… Я не знаю, ким хочу бути і хто мене туди візьме. Там нада відмінником бути, комсомольцем–активістом, окуляри носити, харю розумну мати, чірікати гарною мовою і всюди казати «егеж», «авжеж», «атож», «перепрошую», нє, ця хуйня не для мене, я ж цих лохів за кілометр не переношу, ти мій табель за школу бачив? — починаю реготати. Бодьо каже, що на цю тему недавно говорив із братом, Саша шкодує, що нікуди не поступав; пауза; без освіти, як каже мій брат, повна жопа. Знаєш, як він це зрозумів? — запитує малий Машталір. — Він каже, шо всі ті ублюдки, яких він колись ганяв і які боялися вдень ходити по вулиці, даремно час не витрачали, — вони поступили, закінчили університети, інститути, а тепер стають серйозними штемпами, ти доганяєш, що це означає? нє? ну, приходиш ти в якусь вошиву фірму чи кантору вирішувати своє питання, а там стикаєшся з підаром, з якого шість–вісім років тому зняв куртку і більше про його сране життя ніколи не думав, бо тобі до цього підара нема ніякого діла… але тепер, через багато років, це мурло, яке все пам'ятає, обламує тебе, як синка, як, бляха, останнього лоха. Я про це ніколи не думав… А ти подумай, тут є про що подумати, ти краще скажи, що треба робити? — посміхається Бодьо. Бля, да їх, сучяр, нада вже давити, їх топтати нада, підарів! Малий Машталір мене перебиває: дурак ти, Толя, після бурси — нада поступати. Нам тільки зараз здається, що ми серйозні штемпи, що можемо вирішувати конкретні питання, а насправді… дитячий садок усе це, не більше. Не маю здоров'я з ним сперечатися, балда розвалюється. Стук у двері, вітчим кличе до телефону. Риня. Запитує, чи йду на радіоламповий. Вагаюся, що відповідати. Він говорить дуже голосно, мало не кричить у слухавку (мабуть, піддав трохи), Толян, будуть всі наші, Петро Григорович, Дефіцит, навіть Коновал відморожений прийде, потім сміється й каже, що програма має продовження; не доганяю, що він має на увазі; я одну пизду з нашої бурси вла–мав, казала, що прийде, алло! підвалюй, Толян, побухаємо, чуєш? алло! підвалюй. Я відповідаю: добре, я підтягнуся. Малий Машталір каже, пора — через сорок хвилин тренування, на скачках — не буду, після боксу додому прийду вбитий, втомлений, поки прийму душ, обсохну, повечеряю, а там вже спати захочу, нє, ви вже без мене.
11
Заходжу в темний зал, миготять різнокольорові вогні, доріжки яких спалахами ламп розбігаються по стінах жовтими, червоними, зеленими, білими жучками… і все під нудну попсу, від якої мене харить. Посеред залу в хаотичній купі танцює понад три десятки тьолок і пациків, я придивляюся, шукаю своїх. Незнайомий коротко стрижений товстун стріляє в мене цигарку, поки він її витягує з пачки, я помічаю, що по його обличчю струмками стікає піт, а світла футболка навколо шиї аж потемніла, настільки він мокрий. Із наших — нікого, це мені не подобається. Раптом із бокових дверей, де знаходиться підсобна, виходить Риня, а за ним Петро Григорович. Риня через зал прямує у напрямку великої чорної коробки лівого динаміка, підходить до темноволосої тьолки, яка сидить у кріслі під стіною, згинається над нею, чеше їй на вухо, помічаю, як вона кривиться, певно, через шум музики, але схвально йому киває. Петро Григорович повільно обводить зал поглядом, але мене не помічає. От, баран сліпий! Знову блукає очима й зупиняється на мені. Нарешті, дурбелик! Махає рукою, аби підійшов. Я пробираюся через тіла, котрі дригаються під музику, мене перепиняє сусідка з сьомого поверху, корчить гримаси. От гівно мале, ще не має й п'ятнадцяти, а вже по скачках лазить! На вухо кричу їй, ВСЬО РОЗКАЖУ МАМІ, а вона показує язика й просить, аби запросив на танець. ШО? — роблю вигляд, ніби не чую. ЗАПРОСИ НА ТАНЕЦЬ! — кричить мені у вухо. Розігнався, знайшла дурного, ШОБ ПОТІМ ТВОЯ МАМАША МЕНІ ОЧІ ВИДРЯПАЛА?! вона ж хвора на голову! про це всі знають. ШО ТИ СКАЗАВ? — кривиться через шум. ЛЮДА, ОБОВ'ЯЗКОВО ЗАПРОШУ, ТІЛЬКИ ХАЙ У ТЕБЕ СІСЬКИ ПІДРОСТУТЬ; пауза; ДУРАК! — б'є мене по щоці, але я її швидко заламую, жартівливо чмокаю в щоку і йду до Петра Григоровича.
— Шо за мочалка? — майже криком запитує він.
— Сусідка.
— Шо?!
— Сусідка!
— Трахатись любить?!
— Вона ще соска.
— Шо?
— Соска! Вона ше соска! Чуєш?
— Соска? Да? Чую!
Петро Григорович заводить мене у підсобку, де за великим столиком сидять всі наші: Ді–ма Дефіцит зі своєю тьолкою, Коновал, поруч із ним Юра Пиж, мій одногрупник Король (цей деколи до нас підмазується), знайомий Петра Григоровича, з яким він останнім часом майже нерозлучний, і — очам своїм не вірю! — Боря Гебельс! На столику кілька снарядів «пшеничної», грубо нарізана копчена ковбаса, шинка, у трилітровій банці малосольні огірочки, поламаний на великі кавалки батон. Дефіцит бере пляшку й наливає мені. Від п'яних розмов у кімнаті стоїть страшний галас. Ну, як твій Рух поживає? — голосно звертаюся до Гебельса. Ще не вмерла Україна? Ха–ха–ха!!! — регочуть пацани. Гебельс ніби почувається не у своїй тарілці, його з нами давно не було, він трохи змінився. Толян, кривиться Боря, йому мої жарти, мабуть, не в тягу, не вийобуйся. Радий тебе бачити, дружньо плескаю його по плечі, чьо не заходиш? партійна робота? Пацани знову регочуть. У каптьорку завалюють Риня і темноволоса, до якої кілька хвилин тому він підходив у залі. Риня виглядає чи то п'яним, чи то обкуреним, з обличчя не сходить широка усмішка; підводить бабаську до мене: познайомся — це Толян, мій найкращий друг, а це Таня, просто Таня, пам'ятаєш, я тобі про неї говорив по телефону? вона з нашої бурси. Ясно, просто Таня. Таня, скажи Толяну на кого ти вчишся? Таня сміється. Я запитливо дивлюся, бо нічого не почув: шо ти сказала? Я вчуся на прядильницю, відповідає вона. У мене падає шухляда: на прядильницю? о, гарна професія… «дело было на заводе, у прядильного станка»; пауза; Риня сміється, ми місяць тому з Толяном були в прядильному цеху, наш мастак Ромко водив туди на екскурсію, скажу вам, тьолки там класні: і старі, й молоді, ха–ха, регоче й обіймає Таню. Мала, ти не забула, це мій найкращий друг? Вона киває, що розуміє, двома пальчиками легко бере шматок копченої ковбаси й надкушує його, наче плитку шоколаду, я так не їм, я би хлопнув цілий. Риня повільно обмацує Таню, поводиться так, ніби в кімнаті вони одні, потім знову каже, це мій кращий друг, ти розумієш? Да, розумію, байдужим голосом перебиває вона його й жує ковбасу. Риня цілує її в лоба, гарна дівчинка, сюсюкає, що сьогодні буде краще, ніж минулого разу, да, киває Таня, сьогодні буде краще.
— Риня, що святкуєте?
— Толяну штрафний! Уявляєте, цей мудак не знає, за що ми п'ємо!
— Штрафний! — горланить Дефіцит.
— Да! — підхоплює Петро Григорович.
— Сьогодні у Валіка день народження, — каже Риня й показує на друга Петра Григоровича. Потім Риня нахиляється до мене на вухо й каже, що Валік — син а–бі–тра, пху, ар–бі–траж–ного судді, шариш, яка мулька? це тобі не пєцки–пуцки. Я підіймаю тост за Валіка. Мудак Дефіцит налив мені половину двістіграмового. Зі мною стукаються кількома гранчаками, випиваємо, я мало не всираюся від такої дози, так багато ніколи за один раз не пив, передаємо свою тару іншим, Дефіцит знову наливає й роздає склянки тим, хто не пив. Дивлюся, як Таня пригублює гранчак, і, не кривлячись, повільно опорожнює, запихає у банку тонку руку, копирсається у ній і витягує маленький огірочок. Звідки ця тьолка? — запитую на вухо у Дефіцита. Здається, з Кременця, жує той. Блядюга? Да, рідкісна, позавчора чотирьох… хе, хе. Чьо так по–бомжацькому святкуєте? — запитую в Рині. Він дихає перегаром мені в морду й каже, що це тільки початок, зараз на дачу до Валіка поїдемо; питаю, чи будуть тьолки; тьолки? Да, мають бути, завжди хтось має бути, а Таня, Таня буде? Риня знизує плечима: я її вже півгодини ламаю їхати з нами, а вона, курка дурнувата, каже, що до опівночі має бути вдома, тітка буде кричати й настукає старим у Кременець. У нас водяра закінчилася, каже Юра Пиж, бриєм звідси. Біля десятої вечора, купивши в черговому гастрономі ще два снаряда «пшеничної», буханку хліба й два кружальця лікарської ковбаси, йдемо бухати в дитячий садок, а потім думаємо їхати на дачу Валіка у Петриків(Село, що прилягає до Тернополя). Ця муля прийшла в голову Рині, певно, хоче натягнути в дитсадку Таню. Вона щораз частіше поглядає на котли й кіпішує, що вже пізно, заспокоюємо її, тіпа яке в дупі пізно, ще не пізно, будемо їхати на тачках, підкинемо до самого під'їзду, ще є дві години; це на неї діє переконливо і вона заспокоюється. Коновал з нами прощається, каже, має серйозні діла; так урод і не пив. Гнида, дивиться услід йому Риня, знову біжить мутити, нарік сраний. Заходимо вглиб Молодіжного масиву навпроти радіолампового заводу «Оріон», бредемо до першого–ліпшого дитсадка, перелазимо через паркан і завалюємо в павільйон, падаємо на дитячі лавочки й столики. Розливаємо у гранчаки. Першими п'ють Риня і Таня, швидко закусують і заходять за невелику цегляну перегородку, що розділяє павільйон на дві частини. Поки за перегородкою вони вовтузяться, я помічаю, як туди заглядає Петро Григорович, імітує рухи Рині під час трахання, корчить усілякі гримаси, ніби від оргазму; пацани, шепоче він, у нього жопа біла, як ліхтарик; усі регочуть, як ліхтарик, а Риня ображено гукає, я зараз по рогах настріляю! Тьолка Дефіцита перелякано на нас дивиться, смикає за рукав Діму, що тут відбувається? га? ви що, придурки? в неї аж відкривається рот, ошарашено кліпає, але на мантелепу ніхто не звертає уваги. Невдовзі Риня виходить, заправляючи сорочку в штани, до нас жартівливо каже: мутанти. Другим іде Юра Пиж. Діма Дефіцит наливає у гранчаки, я випиваю разом із Валіком і Петром Григоровичем. У мене знову болить голова, відламую шматок хліба, кидаю в рота ковбасу й відчуваю, як мене конкретно трухає. Валік каже, що в нього на дачі є класні кальоса, вип'єш — і можна бухати далі. За перегородкою скрикує Таня, щось із гуркотом падає; от, клята лавка, чути лайливий голос Пижа. Петро Григорович голосно запитує: Юра, може допомогти? Всі знову регочуть. Тьолка Дефіцита підводиться, помітно нервує й просить Діму відвести її додому, чуєш, я більше не можу все це бачити, чуєш, я не хочу… Риня підходить до мене, по–дружньому б'є мене в бік і каже: йди, Таня — добра душа, дасть усім. Я відповідаю, що погано себе почуваю. Пиж виходить і радісно вигукує: який розлом! Тьолка Дефіцита шарпає Діму за рукав усе дужче й кричить, Я БІЛЬШЕ НА ЦЕ ДИВИТИСЯ НЕ БУДУ (не дивись, — вставляю я), ВИ ЧИНИТЕ, ЯК ОСТАННІ СВИНІ. Мовчки спостерігаємо, Дефіцит винувато підводиться, каже, пацани, така біда, мушу відвести її додому, і вони звалюють. Третім іде Петро Григорович, за кілька хвилин до нас долітає стогін Тані і, здається, ледве чутне похлипування. Риня розповідає анекдот про блоху, котра вийшла з ресторану й думає, чи йти їй додому пішки, чи ловити пса. Випиваємо ще по одній, я лише крапульку, закурюємо. Невдовзі з'являється Петро Григорович, дістає з пачки цигарку.
Валік збирається йти до Тані, але Петро Григорович каже, що вона хоче покурити, бо втомилася.
— Ладно, — каже Валік, — хуй з нею. Поїхали до мене.
— Водка ще є? — через кілька хвилин запитує Таня.
— Да.
— Наливай, — каже глухим, утомленим голосом, — повний.
12
Виходимо на мою Київську, дивлюся на свої вікна — світиться на кухні, мабуть, матір і вітчим вечеряють, хоча вже пізнувато. Проходимо в напрямку гастроному «Київ», де стоять тачки. Риня каже, оскільки нас шестеро — треба сідати в дві тачки. Я пропоную сідати у «волгу», на її задньому сидінні можна поміститися вчотирьох, а п'ятого (Таню) взяти на коліна. Літній, вусатий таксист брати шістьох аж до Петриків відмовляється, ми з Ринею грузимо його, що дівчину треба довести лише до зупинки «Універсам», понти — два кілометри їзди. Він неохоче погоджується, і ми пакуємося: Риня спереду, а решту — на заднє сидіння. Таню, яка сидить на руках у Пижа, поволі накриває водяра, не може сама сидіти, звалюється то на Петра Григоровича, то на Юру. Таня, потерпи, ми вже біля 11–ї школи, потерпи, обертається й заспокоює її Риня, зараз будеш удома, вона настільки синя, що не може говорити, лише дивиться на нього згаслим поглядом. Таня гепається головою об сидіння Рині й раптом тихо плаче, ковтає свої схлипи, в неї починається істерика, махає руками, кіпішує, обзиває нас підарами, закінченими козлами, останніми дебілами… Сивий таксист кидає на неї короткі погляди через лобове люстерко, невиразно бурмоче собі під носа, а потім запитує, що з нею. Петро Григорович пирскає зі сміху, каже, перепила. Така молода, а вже п'є, ніби до себе говорить таксист. Да, бляха, вони зараз усі такі, налижуться, як коні, а потім тарабань їх додому, прилучаюся до розмови; пауза; це сталося випадково, пояснює Риня. Таня на мить замовкає, простягає до нього руки, аби він її забрав, і раптом, йобаний посуд! — якраз ми повертаємо до «Універсаму» — вона починає зсудомлено, ривками блювати, звалюючись на Пижа. Той кричить, як недорізаний, щоби забрали цю прибиту вівцю, я її зараз задушу! заберіть її! Приїдемо — почистишся, спокійно каже Валік, а Петро Григорович заходиться сміхом.
— У наше время такого не було, — каже таксист.
— У ваше время, — перекривляє його роздратований Петро Григорович, — у попу трахалися, а в наше — нє.
Я сичу до нього, чуєш, бля, не бикуй, він нас зараз висадить, і Петро Григорович заспокоюється. Таксист завертає до подвір'я будинку Тані, ми допомагаємо їй вибратися з машини, відводимо в під'їзд, садимо в ліфт, веземо на потрібний поверх, дзвонимо у двері і звалюємо. Поки їдемо до об'їзного шосе, Пиж лається й пиляє Риню, де він відкопав це чудо горохове. Грім–баба, іронічно каже Петро Григорович. Бачили, як вона стакан водяри потягнула? — озивається Валік, навіть сучка не скривилася, а як у неї руки трусилися… Після такого… тобою тоже б трусило, розвертається до нього Риня й регоче. Дурак, сміється Валік. Ми заїжджаємо в Петриків з боку Дружби, ідемо тихою вуличкою, по обидва боки якої стоять велетенські цегляні коробки дво–і триповерхових будинків, обнесених бетонними та металевими огорожами, проїжджаємо вглиб півкілометра. Приїхали, каже Валік і розраховується з таксистом. Це твоя хатинка? — здивовано запитує Риня, дивлячись на триповерховий особняк із білої цегли, да, тут можна цілий під'їзд поселити. Це наша дача, пояснює Валік, а живемо ми в отій хаті, показує на сусідню громадину з білої цегли та з червоним дахом, більшу на поверх і з великими красивими колонами при вході. Заходимо на велетенське подвір'я і всередині помічаємо три гаражі й цілу купу господарських приміщень. Ув, да тут можна у футбол грати, захоплено каже Юра Пиж, на який хуй вам стільки гаражів? Один старого, показує Валік, другий сестри, вона з чоловіком живе з нами, а третій буде мій, там поки–що стоїть старий «бобик», батяня на качки й лисиці ним їздить зі своїми друганами. Куркулі, кажу іронічно, а Петро Григорович голосно регоче. Валік просить говорити тихіше, бо донька сестри вже спить, потім відчиняє свою «дачу», вмикає в коридорі світло, ми заходимо в прохолодне приміщення, у вітальні накрита хороша поляна, від величезної кількості страв, напоїв нам аж переймає дух. Серйозний хід. Через кілька хвилин приходить заспана сестра Валіка, довго бурчить, запитує, чого так довго, картоплю, голубці треба буде розігрівати. Сідаємо за стіл. Моя голова розвалюється ще більше, пити особливо не хочеться, Валік приносить таблетку від балди, каже, сильна таблетка, біль пройде швидко. Петро Григорович, дивлячись на наїдки, задоволено потирає руки, бере пляшку коньяку, відкриває й наливає в чарки. Я телефоную додому, ніхто не підходить до трубки, чекаю ще кілька гудків, бляха, чьо так довго? певно, сплять, нарешті беруть слухавку, заспаний голос матері, кажу, що прийду зранку, вона перелякано запитує, шо сталося, де я знаходжуся.