Пацики
Шрифт:
— А шо ти п'єш, дарагая? — запитує Риня.
— Коньяк.
— А в нас водка! — сміюся я. Пауза.
— Ми скоро йдемо на Старий парк. Своїх приведеш? — запитує в Короля Риня.
— Да. Тільки скажіть коли.
— Добре. Мають ше пацани зі Східного підійти, з Глибокої(Невеликий старий район у Тернополі), може зі Скруту(Старий район у Тернополі).
— Останнім часом вони загнались, — каже Король.
— Старий парк? — перепитує Сава. Да, відповідає Король, ті шакали одного штемпа так відхуярили, шо він тиждень лежав у реанімації, уявляєш? а за шо? пацик просто йшов собі з тьолкою, в хуй не дув, а тут стадо підвалило, по голові дошкою — гуп! — а потім ногами, суки, ногами, нема, шоб один на один, слабаки. У нас Юру Пижа за таким сценарієм, каже Риня, ледве звалив, мужики старші підійшли і врятували, а так би жопа, да, повна жопа, Сава, чьо спиш на роботі? наливай. Після другої відчуваю приємну легкість. Моїм організмом злегка хитає, а язик усе більше
— Твою дивізію! Ви шо тут робите!? Знову, сукині діти, траву курили?
— Лаврентійович, — звертається до нього Риня, — п'ятдесят хильнеш?
— Знову блядство розвели?
— Лаврентійович, не вийобуйся, — каже Риня, — Сава, наливай танкісту!
Сава наливає старому півгранчака й простягає. Тим часом Король сідає біля своєї мантелепи, одягає протигаз і починає з нею цілуватися. Вона регоче, як ненормальна, й унітазним голосом вихлюпує «ну що ти робиш?». Лаврентійович, звертається до нього Риня, все, що бачиш, бери, чим багаті, як каже моя бабуся, тим і раді. Чого я тебе, розпіздяя, так люблю? — сміється старий майор і перехиляє гранчак. Сава, за водкою, цідить Риня крізь зуби напівшепотом, шви–день–ко! десять хвилин даю! Сава підриває свою задницю й звалює в гастроном, я йду з ним, щоб випустити його з підвалу й зачинити за ним двері. На виході даю ключ, щоб він відчинив сам. Повертаюся. Лаврентійович сидить злегка почервонілий, на його лобі виступає кілька краплин густого поту. Він у гарному настрої, багато говорить, розмахуючи руками.
— Шо нада дєлать, коли наїбнувся парашут? А? — запитує він у Рині.
— Не знаю.
— А хто знає? Ніхто? От, твою дивізію…
— Нада дьоргати запасний! — нерозбірливо відповідає у протигазі Король, відірвавшись на мить від дівахи.
— Шо він сказав? — не чує Лаврентійович.
— Він сказав, нада дьоргати запасний, — повторює Риня.
— А коли наїбнувся запасний? Шо нада дєлати?
— Не знаю.
— Не знаю.
— Нада робити вот так, — старий стає, хапає себе рукою за яйця і імітує відрив. Ми починаємо реготати, а він каже. — Тобі вже в такой сітуациі яйца нужни?
— Нєа, — відповідає Риня.
— От бачиш, — каже старий і бере пляшку водки, але там тільки на дні. — Де водка?
— Зараз буде.
— Твою дивізію. Нікакой дисципліни, — мотає сивою головою Лаврентійович. — І чому я вас за цей рік навчив?
— Анігдот! — кричить Король, скинувши з себе протигаз. — Анігдот!
— Валяй! — каже старий.
— Ідуть два студєнта–кєнта. Один копає булочку. Ти шо робиш, придурок, каже один кєнт. Я? Булочку копаю. Нафіга!? Це ж хліб! Ти шо без мозґів? Сам ти без мозгів. Я зараз її за отой будинок закопаю і з'їм, відповідає другий.
— Га–га–га! — сміється Коновал. Водяра вставляє по шарабану, мої ноги злегка підкошуються. Я сам до себе усміхаюся, сідаю на дерев'яний стілець і читаю лабуду, яка написана на плакаті навпроти. Невдовзі я всіх дістаю тим, як треба правильно користуватися оборонною гранатою. Король несподівано починає співати:
Ех, Тернопіль — кафе і ресторани, Ех, Тернопіль — всі баби наркомани, Ех, Тернопіль — твій прапор жовто–синій, Ех, Тернопіль — ти серце України.
— Ей, не нада тут бандеровщину развадіть, — обриває його Лаврентійович. — Хочеш, шоб тебе забрали?
— Куда?
— Куда–куда, — гнівається старий. — Думаєш срєді вас немає?
— Лаврентійович, — здивовано дивиться Риня.
— Ви ше мало шо понімаєтє, — відповідає старий. — Так шо не нада, про прапор… в другом мєстє, в другом мєстє. Стучат кругом! Ви просто не знаєте.
Невдовзі Сава приносить снаряд водяри. Підозрюю, якщо залишуся з ними, то мені настане торба. Хочу прийняти душ, бо після цих дурнуватих п'янок почуваюся змученим, як югославський партизан, який лазить по горах і без передишки відстрілює німців, а ще від тіла валить несвіжий духан. Увечері треба зустрітися з Лянею, серйозно з нею перетерти, а по можливості вставити їй пістончика. Не бачив кілька днів. Може, тоді в центрі біля церкви… може, у мене справді галюни? Може, це була не вона? І все, що я собі придумав, її не стосується?
21
Натискаю на дзвоник, відчиняє весела Ляня й каже, щоб заходив. Почуваюся незручно, бо в квартирі шумно, а значить, є батьки: працює телевізор, на кухні шкварчить, шипить, кишить і звідти лине смачний запах смаженого м'яса. Вона притискається до мене й шепоче, де пропав, чому не телефоную, я від телефону не відходжу, вона ще багато чого говорить і дивиться чистими, невинними оченятами. Намагаюся їй відповісти, але це виходить незграбно, наче замість язика в горлі живе чужорідна істота, котра мене не слухає. Ляня уважно стежить і каже, що від мене пахне алкоголем; да, відповідаю їй, був екзамен, квасили.
— Склав?
— Не знаю, тобто — да.
— Як це?
— Довго пояснювати. Всьо нормально.
— Ляня, хто там? — гукає з кухні її матір.
— Це до мене!
— Хто? — перепитує вона. Кінь у пальто, усміхаюся. Ляня підштовхує мене заходити у вітальню, підкорююся й помічаю на дивані її батька, худого, чорнявого чоловіка в синьому спортивному костюмі. Він кисло вітається й продовжує дивитися телевізор. Таке враження, наче моя морда йому не сподобалася, або ж він злякався моєї коротко стриженої макітри. Ляня каже, щоб проходив у її кімнату, до якої можна потрапити через вітальню. Я проходжу повз її батька, який несподівано бере газету, розгортає й удає, що читає. Будеш вечеряти? — запитує Ляня. Дякую, не треба. Будеш, каже вона таким голосом, наче командує дивізією, в якій я рядовий вояка і зобов'язаний підкорятися будь–яким рішенням. Сідаю на акуратно застелене ліжко. Неподалік стоїть письмовий столик, під склом кілька фотографій Ляні: дитинство — маленька дівчинка в невеликій ванночці, садочок — п'ятирічне дівчатко в костюмі сніжинки, школа — дівча із зосередженим обличчям, із піонерським галстуком на грудях, і теперішня — Ляня зі своїми подругами, серед яких світиться усміхнена мордочка Іри Капусти. Хочу з тобою поговорити, вирішую розпочати розмову після незручної мовчанки. Вибач, але в мене є справи на кухні, каже Ляня, я скоро повернуся. Вона вибігає, а я, як повний дурбелик, почуваюся зніяковіло, все через те, що мене так несподівано обірвали. Поки Ляні нема, розглядаю кімнату. Зверху на невеликій етажерці поскладані її дитячі іграшки: кілька гумових ляльок, ведмедиків; на полицях кілька десятків книжок: Жуль Верн, Джек Лондон, Шевченко, Лєрмонтов, Фейхтванґер і ще кілька письменників, а також купа акуратно поскладаних журналів, які я одразу витягую. Минулорічні номери «Ровесника», того самого журналу, з якого постійно вирізаю всілякі картинки рок–музикантів та західних акторів, два номери «Burda» і кілька російських молодіжних журналів. Невдовзі Ляня з'являється з великою тацею, на якій — вечеря на дві персони.
Я протестую, що не хочу їсти, але мене мало слухають. Одразу за Лянею заходить її матір, вона усміхається, тримає в руці невелику опуклу карафку з вином. Добрий вечір, каже жінка. Я швидко підводжуся й також вітаюся. Через клопоти не встигла з вами познайомитися. Ма, це Толік. Дуже приємно, а мене звуть Леся Михайлівна. Вона ставить на письмовий стіл графин із вином, каже, що це за знайомство, тільки будете, дітки, без мене, бо через ліки не можу. Це красива літня жінка, одразу видно, що в молодості була справжньою красунею: в неї рівні, тонкі брови, легкі, плавні рухи, поставлений, чистий голос і чітка, красіва мова. Не буду вам заважати, з легкою усмішкою зиркає на доньку й зачиняє за собою двері. Ляня, нарешті збираюся з силами, аби розпочати розмову. Ти можеш помовчати, шепоче вона, підійшовши впритул до мене. Я знову пориваюся сказати бодай слово, але її пальці торкаються моїх губ, повільно підіймаються вгору й ніжно обмацують рани. Дурачок, я тебе стільки не бачила, який ти нечемний; пауза; потім заклопотано оглядає моє обличчя й додає, що рани вже сходять, ну, чого дивишся, їж бери, бо вистигне. Беру графин і наливаю в невеличкі склянки. Несподівано відчуваю, що злоба на Ляню поволі попускає, так, наче цих кілька днів я злився на іншу істоту. Торба! Я з нею ще навіть не говорив, невже пробачив? Невже вони справді з нами що хочуть витворяють? Випиваємо за зустріч. Кілька хвилин мовчки їмо. Ляня також не говорить, ніби здогадується про мій внутрішній стан і про ті мульки, які мене непокоять. Продовжую жувати й обдумувати те, що зараз їй скажу. Видається
підозрілим, що вона постійно мене перебиває, коли я починаю розмову.
— Я тебе бачив…
— Правда? — пожвавлюється вона. — Це добре.
— Ти мене не зрозуміла. Я тебе бачив з іншим. Ви йшли в центрі біля церкви. Ти і якийсь штемп маріупольський, якому наступного разу ноги переламаю.
— У центрі? Такого не пам'ятаю, — на її обличчі з'являється легкий відтінок тривоги. Пауза. Шкода, що ти не пам'ятаєш. Ляня запитливо на мене дивиться, її обличчя стає земляним. Я не розумію, про що ти говориш, каже вона. Зате я розумію! — викрикую несподівано для себе й одразу замовкаю, оскільки відчуваю, що перегнув палку. У Ляні пропадає настрій, вона опускає очі й на мене навіть не дивиться. Я одразу прошу пробачення, кажу, що це в мене, словом, вирвалося, я не хотів, просто ти так відповідаєш, як більшовицька вівця Зоя Космо–дем'янська, і це мені дах підірвало. Вона уважно слухає, але не підтримує розмову. Наливаю ще по одній. Підіймаю склянку, але Ляня до своєї не торкається. Завтра всі наші збираються, кажу їй, будуть зі своїми тьо… дівчатами, підеш зі мною?