Пацики
Шрифт:
— Ляня, ти нічого мені не хочеш сказати?
— А?
— Чьо ти акаєш? Я конкретне запитання. Ти нічого не хочеш мені розповісти?
Пауза. Бляха, вона мене починає харити!
— Ляня, завтра буде пізно. Ти це розумієш?
— Толя, що сталося? Толя, я прошу тебе… скажи, що сталося, в чому на цей раз моя вина?
— З чого ти взяла, що щось сталося? чи, може, справді щось сталося? чьо така перелякана? про шо ти думаєш?
— Настрій поганий і голова болить.
— Розболілася після того, як побачила Петра Григоровича?
— Толя! Я… я… його не знаю.
Вона знову рюмсає й дорікає, що я на неї визвірився «через ідіотські підозри», що я «люблю морально знущатися» і, мабуть, «цим насолоджуюся». Але я Ляню перебиваю й повторюю ще раз: у тебе є шанс мені все розповісти… але тільки зараз. Завтра я тебе слухати не буду, ти мене розумієш? розумієш те, що я сказав? Завтра буде пізно. Мені нема що розповідати, я не знаю, чого тобі від мене треба — вона замовкає, й залишок шляху до її будинку ми йдемо мовчки. Так само мовчки чмокаю її в щоку, а на запитання чи зателефоную завтра, нічого не відповідаю, розвертаюся і йду.
Коли приходжу додому, мати дорікає, що вже одинадцята, нема чого так довго швендяти, хочеш, щоб у темряві прибили, он скільки людей убивають, позавчора сусідові з третього під'їзду, двохметровому мужику,
«Толян, я мушу тобі про це сказати, оскільки ти мій друг. Розумієш?»
«Да. Тільки не тягни», — нетерпляче перебиваю, бо його захмелілий голос мене трохи дратує.
«Толян, після цього — без образ?»
«Бляха, ти задрав. Без образ».
«Добре, тільки я поп'ю компоту, бо в горлі пересохло».
«Ти мене задрав зі своїм компотом! Розказуй!»
25
Те, що розповів Діма…
Я не знаходжу слів. Я — в осаді. Мені наче вирвали серце. Я два дні не міг у це вкурити. Мене, бляха, наче живцем закопали, а на завершення ще й помочилися на мою могилу! Дефіцит сказав достатньо, щоб я навіть не дивився в бік Ляні. Вона два місяці тому волочилася з Петром Григоровичем, і він зробив із неї звичайну підстилку: Ляня настільки опустилася, що до неї ходили ше кілька пациків. Одного разу, розповідав Діма, я випадкового пішов із Петром Григоровичем до неї додому, бо там мав бути Валік. Шо він там робив, ти, думаю, доганяєш? — сказав Дефіцит. Толя, забудь про неї. Петро Григорович із нею витворяв усе, що хотів… УСЕ, ЩО ХОТІВ… — зробив він наголос на останніх словах. Торба! Це просто торба…
Розповідаю про це Рині. На Риню ця новина діє, як шокова терапія. Він розгублено дивиться на мене й мовчить із таким виразом обличчя, ніби щойно вдуплився в найскладнішу математичну теорему. Від цигаркового диму в моїй кімнаті нема чим дихати, і я відчиняю вікно. Зранку не перестає дзеленчати телефон, але я не підходжу, оскільки знаю — це Ляня. Я ж їй сказав, що буде пізно. Хіба це не зрозуміло? На програвач ставлю платівку «Deep Purple», підводжу голку, вона плавно лягає на поверхню й міліметр за міліметром наближається до звукового поля. Зараз буде одна з моїх улюблених речей — «Голос пращурів» із симпатичними бахівськими фокусами Яна Ділана. Композиція починається заголосно, й Риня просить зменшити звук, бляха, ти скоро станеш старим дідом, якого все дратує, гнию на нього. Сьогодні йдемо на Старий парк, каже він. Де збираємося? — питаю, аби бодай так звільнитися від думок про Ляню. Біля Будинку залізничників, туди підвалять всі, а наш збір — тут, у дворі, біля столика, пішки підемо звідси.
— Хто буде?
— Прийдуть зі Східного, з Глибокої, пару пациків із Центру, Скруту. Зробимо їм, як ти любиш казати, повне Дахау.
— А Старий парк буде? — сміюся, бо уявляю, як ціле стадо народу підтягнеться, а тих, кого нада валити, нема.
— Вони самі назначили, — Риня сидить за моїм письмовим столом, розглядає наші спільні фотографії, де ми лежимо на березі літнього озера, і в дивній усмішці скалить жовті зуби, — навіть не вірю, що з того часу минув рік.
— Да. Цілий рік. Шо думаєш робити цього літа?
— Поїду в Естонію.
— До Інгрід?
— Да, відразу після практики.
— Але ж там зараз неспокійно. Горбачов може війну почати.
— Це в Талліні може бути неспокійно, а в Хаапсалу нормально, якшо буде війна, то замочу одного москалика, й мені за це воздасться, — він легко посміхається й додає, шо я не Боря Гебельс, мені біля прапора стояти не треба. Знову озивається телефон. Я кажу — це вона, задовбала. Риня сміється і пропонує поговорити, бо не будеш усе життя ховатися від баби. Хто ховається?! Вона мене дратує! Ця нікчемна курка, якій я сказав: признайся, бо буде пізно.
«Да», — беру слухавку.
«Толя… це я».
«Хто я?»
«Ти що, мене вже не впізнаєш? — тремтить її голос. — Це я — Ляня. В тебе нема настрою?»
«Я зараз зайнятий. Шо ти хотіла?»
«Як ти зі мною говориш? Невже ти думаєш, що мені від тебе щось треба?»
«Ляня, якшо маєш справи — кажи». Вона замовкає, важко сопе; все, як раніше — стогони, сльози, ридання й пошмаркування. «Ти прийдеш до мене?»
«Не прийду».
«Чому?»
«Я до тебе більше не прийду. Хочеш потрахатися? Знайди когось іншого». Кладу слухавку й відчуваю, як по моєму тілу бігають мурашки. Телефон знову тарабанить. Беру слухавку й одразу кладу. От курка тупорила, вівця вперта. Через годину заходить малий Машталір, каже, що всі наші в зборі, пора виходити. Я витягую з–під ліжка фанерний ящик із необхідними «інструментами» й довго вибираю, що взяти: ланцюг чи кастет. Риня бере кастет, захоплено дивиться на нього, зважує руку, каже: Бодьо, як думаєш — коли з бокового зарядити, з усієї сили, що буде? Тут може бути тріщина щелепи, показує Машталір по своєму обличчі, ну, про зуби я навіть не говорю, а тут — у цій точці — щелепа може вискочити і порветься сухожилля, це вже серйозно, але в тебе такого удару нема. У мене нема!? Гоніш, сміється Риня. Машталір із легкою усмішкою підходить до нього і дружньо, наче хоче сказати «ти синок у цих речах», плескає його по плечу. Як у Тайсона? — підйобую Риню. Да ну вас, Риня підводиться з–за столу, йдемо. Вивалюємо з під'їзду й прямуємо до столика під вербою. Серед присутніх шести–семи пацанів я не помічаю Петра Григоровича. Питаю в них, чого його нема, він шо, боїться? Риня пирскає зі сміху. Діма Дефіцит здоровкається зі мною, потискаючи руку, й відповідає, що той приєднається до нас біля Універсаму з кількома штемпами з Чалдаєва та Енергетичної. Невдовзі підходить ще четверо знайомих пациків із Молодіжної й двоє з Тинди. Ми вирушаємо пішки у Старий парк. За хвилин п'ятнадцять, навпростець через Бам, виходимо на зупинку «Чалдаєва» й по тротуарній доріжці, що тягнеться уздовж проїжджої частини вулиці, прямуємо вниз до наступної зупинки «Універсам», де маємо зустрітися з іншими штемпами з нашого масиву. Попереду, за метрів двісті, бачимо величезний кагал людей. Наближаємося й упізнаємо: це пацани з нижнього Баму, і з ними Петро Григорович. Дефіцит голосно гукає, один із них, що йде позаду, обертається і спиняє всіх решту. Ми підходимо й вітаємося. Я приємно здивований: помічаю Борю Гебельса, перекидаємося кількома словами. Петро Григорович стоїть разом із Валіком далеко попереду, легко киває мені головою, я роблю вигляд, ніби цього не помічаю. Нас стоїть табун чоловік сорок, і з вікон будинків за нами стежать мешканці. Кажу Дефіцитові, ми привертаємо увагу. Діма пропонує поділитися на дві колони і йти різними дорогами: одна — заходить у Старий парк біля автобусного парку, тим самим робить чималий гак, а інша — біля Універсаму — й одразу розчиняється в тихих вуличках приватного сектору, які приведуть до Центрального стадіону, 1–ї бурси і Будинку залізничників. Риня і ще кілька пацанів протестують, бо колона, яка піде біля автопарку — прибуде невчасно, а тоді вже може бути пізно і нашим відвішають по повній програмі. Вирішуємо в Старий парк заходити з боку Універсаму, але розсипатися по вуличках групами по десять чоловік.
Мовчки курю й думаю про нашу війну зі Старим парком. Зараз не ті пішли війни: мляві, нудні, про них забуваєш наступного ж дня. А колись, колись було все не так. Остання війна наприкінці вісімдесятих між Східним і Новим Світом: сторони виставили по двісті бійців. У Комсомольський парк різними вулицями рухалися величезні колони по п'ятдесят–сімдесят чоловік віком від тринадцяти до тридцяти років. З Нового Світу йшли — Хвалибога, старший і молодший Горохи, Радик Чорний (мій колишній сусід, ще коли ми жили на Березовій), Ткачук, Кактус, Погорілий, Ігор Ліник, а за ними Орест Крупіта, Петлюра, Новіков, Коля Пиріжок, Кєша Марадона, який класно грає у футбол, Штепа, Рудя, Петруха Допобачення, якого наступного дня мєнти їбошили молотком по п'ятках і він не витримав — багатьох здав із Нового Світу, Кудря–шов, Граф, а за ними Григорів, Діма Планка, Льоха Адідас, Кульчик, Дмитрашко й багато інших — усіх, ясний перець, не згадаєш. Зі Східного були — Адвокат, покійний Чернець, Затон–ський, старший і молодший Біби, Лисий, Денека, а за ними — Вася Чілі, Ява, Боря Депутат, Гуня, бригада Кашкета — Толя Кашкет, Стаднік та інші пацани, а за ними Бабай, Кіт, Мартік, Пупсік, Єфремов, якого сокирами зарубали чотири місяці тому в кутківецькому лісі, Курас, Шева. З Ковпачка(Частина Східного масиву (називається від імені вул. Ковпака) — підтягнулися старший і молодший Пінгвіни, Покуйовий, Андру–сишин, Кавалок, якого недавно посадили (поп'яній він лупонув на бульварі імені 50–річчя СРСР продуктовий магазин, а потім на вулиці Лесі Українки магазин «Меблі», де заснув із пляшкою пива на дивані; так його й пов'язали). З Глибокої — прийшли близнюки Будзуляки, Черчіль, усіх не згадаєш. А з Баму, який вписався за Східний, — прийшли старший і молодший Машталіри, Мавпа, Франьо, Ріпчик, Кнопка, старший і молодший Мухи, Підпригора, Остапенко, Малін, а за ними старший, два середні й два молодші Остяки, Пєкарь, Столяр, Іван Кидало, Смага, Боднар, Яцик, а за ними Руля Каліка, Зварич, Орлов, хто ще? Скочиляс, Іванов, Станкевич, усіх не згадаєш, навіть були деякі шмаркачі мого віку, й ми їм потім заздрили. На Східному, біля ресторану «Росія», в якому колись пацани відпиздили вискочку Валерія Лєонтьєва, Адвокат із натовпом перевернув міліцейський «бобік», який намагався розігнати народ; народу, ясний перець, така муля не сподобалася, й народ рвонув до місцевого опорного пункту, де відпиздив чергову частину, позривав із вікон ґрати, побив скло, пообписував усередині стіни, обісцяв кабінети дільничних, фараонам пообривав погони, а Вася Чілі плюнув у пику начальнику чергової частини (його на другий день взяли). Потім приїхало кілька взводів у касках і з великими металевими щитками, а за ними купа «бобіків» із мигалками, а за ними пожежні машини, котрі лупили в народ могутнім струмом води — з тридцяти метрів збиває з ніг; і народ почав відступати, поволі розсіюватися, оскільки найближчі квартали вже були оточені міліцією та внутрішніми військами, які все прибували та прибували; а потім почалися облави одразу в кількох масивах — на Східному, Бамі, Новому Світі, Глибокій, у Старому парку. Фараони шастали вулицями, провулками, перетрусили кожне подвір'я, дурнуватими запитаннями докучали дворовим компаніям, а потім у фараонів з'явилися списки з довгою чередою прізвищ і поганял тих, хто брав участь у тому вечорі, й почався новий шмон, нова хвиля арештів. Багатьох тоді посадили. Того ж незабутнього вечора, пригадую, до мене прибіг малий Машталір, у мене тоді зависали Риня й Коновал, я сказав Боді — ти був з нами, моя мати це підтвердила, а вітчим посміхнувся й змусив нас грати з ним у шахи, а через півгодини припхався наш дільничний капітан із двома чи то єфрейторами, чи то сержантами й почав ставити свої підступні, двозначні запитаннячка, і вітчим сказав йому, не блатуй, начальник, чьо під малих мутиш, і капітан запитав у вітчима, чи той сидів, і вітчим назвав статті, за якими сидів, а потім сказав, що цілий вечір малі (показав на нас) були тут і грали з ним по черзі в шахи; як виявилося, в тих блядських списках був малий Машталір, і навіть я з Ринею, хоча нас у тій катавасії й близько, на жаль, не було, про війну ми ще нічого тоді не знали; значно пізніше пацани казали, що фараони ловили всіляких гнид, які з переляку видавали всіх, про кого бодай трішки чули.
Петро Григорович і Валік опиняються в нашій колоні і йдуть одразу за Юрою Пижем, Дефіцитом. Поруч із ними валить Коновал, він сьогодні, як не дивно, не вмазаний. Я, Риня, малий Машталір, Гебельс і ще два штемпа з Молодіжної(Спальний район у Тернополі) йдемо позаду. Спостерігаю за Петром Григоровичем і кажу Рині, що зараз би його прибив. Він мовчки на мене дивиться і мовчить. Петро Григорович говорить із Валіком, повертає до нього голову, і я бачу, як краєм ока він стежить за мною. Невже здогадується, що я знаю про нього і Ляню? Раптом Риня каже, я тебе розумію, але ти маєш узяти себе в руки; Толя, це було до тебе, і Петро Григорович не міг знати, що ти з тією каргою будеш зустрічатися, так шо його вини я не бачу; пауза; хоча, це, мабуть, так написано на небі, Петро Григорович не може бути твоїм другом, це такий тупий і неписаний закон природи, якщо між мужиками пройшла баба — вафлі, вже нема дружби; пауза; Толян, тобі нада про все це забути. Да, відповідаю Рині й замовкаю. З одного боку, розумію, що Петро Григорович мені і не думав робити за–падло, але з іншого… бляха, я більше не можу, не хочу бачити цю людину, дивитися їй в очі, слухати її розмову чи спостерігати, як вона біля мене сміється, курить, жартує, гнівається чи просто перебуває поруч; ненавиджу все, що з ним пов'язане, — його звички, улюблені слова чи цигарки, колір волосся, вираз обличчя, хитрі очі, врешті, його дебільний одяг; а манера Петра Григоровича одягатися вже давно мене дістала: ці галімі панти ходити в крутому чорному костюмі і в лакованих туфлях без шкарпеток… інтелігент зачуханий, дешевий фраєр! Я тримаю кастет у кишені катонового куртяка, стискаю, від гніву мною трусить. Ледве себе стримую, щоб не підійти до Петра Григоровича і не зарядити йому в диню. Проте розумію: якби таке сталося, я був би неправий.