Пацики
Шрифт:
Під вечір Коновал кладе на пічку невелику металеву миску з водою й кидає в неї коричневий бинт. Саву ставить на стрьомі, аби дивився за бабкою, яка порається на подвір'ї по господарству, щоб та часом нічого не помітила. Вода в мисці невдовзі закипає, Коновал виделкою перевертає бинт, аби той не пригорів і не прилип до дна. Потім його витягує, акуратно викручує, а коричневу рідину кип'ятить доти, поки вона не випаровується й не залишає на стінках миски осад. Непоганий вийшов «корж», каже Коновал, зараз ще прочистимо й буде пекло. Він крапає в миску кілька краплин андигріду, з чашки набирає в двохкубовий баян воду й легенько змиває нею зі стінок миски коричневий наліт, знову набирає в баян воду, але цього разу лише кубишку, й повторює. До кімнати заходить Сава й каже, що бабка зараз у стайні, з пасовища пригнали корову, й вона буде її доїти. Будеш? — дивиться Коновал на Саву, той відмахується й виходить. А ти? — запитує в мене. Навіть не знаю. Від одного разу нічьо не станеться, не від'їдеш; можна попробувати, але сказати про це не наважуюся. Дурак, забудеш все на світі, ну… Да. Після моєї згоди Коновал мовчки сміється й простягає мені довгий і тоненький, як олівець, однокубовий баян. На капілярну голочку я намотую невеличку канюлю з вати й повільно тягну поршень на себе. От, бовдур, забирає в мене баян Коновал, ні хєра не вміє робити. Він обережно підводить поршень із рідиною під голку, випускаючи повітря, намотує нову канюлю й набирає з миски кілька децилів рідини.
— Я тобі, Толян, цілу кубишку засобачу.
—
— Нічьо! Нормальок, будеш мертвий, шо удав.
Невдовзі він тримає в руці три баяни з коричневим наповненням, акуратно вдягає на голки ковпачки й кладе в нагрудну кишеню свого кур–тяка. А нашо тобі три? — запитую в нього. Коновал здивовано на мене дивиться. Як нашо? Один мені, тобі, а третій Саві. Саві? — не вірю почутому. Толян, він зі мною вже мазався. Коли? В Тернополі. Сава каже, що сьогодні на сусідній вулиці весілля. Може, підвалимо? — запитує в мене Коновал. Після вечері ми залишаємо хату. Тихо, аби не почула бабка, заходимо в майстерню покійного діда Сави, вмикаємо світло. Стіни обвішані різними теслярськими інструментами, деякі я бачу вперше й не знаю, для чого вони потрібні. Коновал дістає баяни. Мене садить на табуретку перед столярним верстатом. Я категорично відмовляюся мазатися в вену на згині, бо матір швидко вкурить що до чого. Коновал каже, щоб я стиснув кулак, і розглядає мої вени, що тягнуться від кісточок пальців по рулі. Зараз тобі настануть вафлі, каже він, тільки глибоко дихай, чуєш, не переставай глибоко дихати. За кілька сантиметрів від кісточки, з якої починається вказівний палець лівиці, він уводить до вєни голку, бере «контроль» — густа каламутна кров вривається в машину — й плавно натискає на поршень. Голян, каже Коновал, це «сезон», не «хімія» — прихід буде дикий. Кілька секунд я нічого не відчуваю, як раптом все моє тіло всередині наче наелектризовується, напружується, наїжачується, аж хочеться скочити на ноги, а по спині, ногах, руках, животі починають бігати мурашки, блядські мурашки, вони скрізь — вовтузяться й покусують у носі, у вухах, на стопах ніг, в анальному отворі, чюхраї охоплюють мою голову, груди, живіт. Розслабся! Розслабся! Коновал кричить, щоб я глибоко дихав. Вони сильно розтирають мене руками, спину, живіт, ноги, в зуби тицькають штахету; я затягуюся, ой бля, ох понесло, пацани, бля буду, як понесло… й тіло поволі попускає. Толян, це тільки прихід, зараз всьо буде нормально, чюхраї пройдуть, сміється Коновал. У мене відразу змінюється голос, він стає приглушеним і повільним, як у магнітофоні, який затягує плівку. Всьо буде нормально — я повторюю ці слова раз за разом і слухаю себе, ой бля, це просто атом, ой бля. Переді мною миготить тьмяна морда Сави, до нього підходить Коновал із баяном, вони говорять про всіляку хуй–ню, один із них каже, шо останнього разу був повний відпад, да, да — повний відпад. Чюхраї справді проходять. Ну як ти? — запитує Коновал і простягає літрове горня криничної води.
Пацани, я вбитий, просто вбитий. По обличчю повзають маленькі павучки, лоскочуть, витираю лице долонею, ніби збираю непомітну павутинку. Вони сміються, плескають мене по плечу, я одразу кривлюся й прошу не галасувати. П'ю холодну воду, вона наповнює мій рот, тече, як по каналізації, вниз, у шлунок, і мені стає добре. Бля, як мене пре! Тяга повільно зростає, і я більше нічого не хочу. Шо він пиздить? — шепоче вбитий Сава, розвівши руки врізнобіч і схиливши голову на груди, він мало не розвалюється на табуретці. Пробую встати на ноги й відчуваю, що в колінах вони ніби ослаблені й не хочуть до кінця вирівнюватися. На напівзігнутих підвалюю до Сави й беру цигарку. Але той не реагує. Ти шо, помер? Альо? Він повільно підводить голову й так само повільно розплющує баньки. Дістає пачку «Monte Carlo». Я закурюю й дивлюся на Коновала, який пробує себе вмазати. Пропоную йому свої послуги, але він відмахується.
— Підемо на весілля? — запитує Коновал згодом. Підемо. Виходимо на безлюдну вуличку, поволі вечоріє: синє небо все дужче густішає і темніє. Далеко–далеко вдалині гупає музика, її відгомін доноситься вітром з уривками людського сміху й веселощів. Ідемо на цей шум, який стає виразнішим і гучнішим. Коли приходимо під весілля, помічаємо на вулиці купу людей. Смеркається конкретно. У сутінках під деревами, що накривають паркани, бачимо вогники цигарок. Невеликими купами по п'ять шість чоловік стоять селюки й стежать за нами.
— Чьо ці підараси вилупились? — запитує в Сави вбитий Коновал, він обтирає сухою долонею своє обличчя й закурює. Я втихомирюю його, шо нас можуть почути, атоді… тоді просто відірвуть помідори. Метрів за тридцять попереду помічаємо криницю. Сава викручує відро, й ми по черзі п'ємо.
— Хльопчі, — звертається до нас чорноволосий вусатий вуйко із золотими зубами, — зараз ту вєнесуть флєшку, аби нігде не тікали.
— Да, да, — каже Коновал, — без понтів, дядя, — а нам шепоче, шоб не пили, бо смага переб'є тягу. Раптом відчуваю, що хочу стругати. З середини до рота ніби підіймається легка хмаринка, я без жодних напрягів випускаю її назовні, й вона одразу перетворюється на невелику калюжу біля криниці. Тяга знову зростає, мені стає добре. «Правда класно стругати?» — перед моїми очима з'являється запитлива морда Коновала. Да, за щастя. Мабуть, так само легко тіло покидає душа, думаю про себе. Пий частіше водичку, ворушаться, наче два хробаки, його губи.
— Хльопчі! — голосно гавкає перед нами чорноволосий вуйко, який нещодавно підвалював. В одній руці він тримає темну півлітрову пляшку «Московської» (але ж у ній… повна залупа — смага, а не горілка), а в другій — тарелю з порізаною шинкою, копченою ковбасою, сиром та хлібом. Я не хочу самогонки — народжується в мені протест, да, да, я не буду пити, чуєте, не буду, ну його на… не можу. Раптом помічаю, що Коновал, лось педальний, непомітно задкує й звалює. Брови дядька насуплюються, а мордяка стає грізною, він нахиляється до мене і в лице дихає важким перегаром і неприємними словами, якщо не вєп'єш, дам ті по морді, відмастимо тут, курча, ану пий. Я втикаю, намагаюся роздивитися його табло — пика стає все більш виразною й червоною, не знати чому — вірю в почуте. Ти хочеш по морді? — знову запитує п'яна пика. Бля, мене так пре, торба, я не хочу в табло. Сава шепоче на вухо, шо краще випити, бо тут народ гарячий, закопає на місці. Я не хочу в табло, бля, ох як мене пре. Тицькають стограмовий стакан, тремтячою рукою наближаю його до губ і починаю пити. Їбать ту Люсю, вловлюю жахливий запах смаги. Боже милосердний, цю гидоту неможливо ковтнути. Пий, сичить наді мною п'яний дядько. Врешті, за кілька ковтків я випиваю смагу, вона тече вниз, по трубах, усередині все обпалює. З тарелі хапаю шмат копченої ковбаси з хлібом і жую. А тепер ти, втуплюється поглядом дядько в Саву й наливає йому повний. Той так само несміливо бере стакан і випиває. О! то є наші хльопчі, радісним стає дядько, ше по одній. Через хвилин двадцять у голову вдаряє хміль, стає легко й добре, тяга міняється, я п'янію. Ідіть танцювати, сміється дядько, там файні дівки!
Ми завалюємо на широке подвір'я, де під гупання жвавої весільної музики великим табуном танцює народ. Пробираємося між розпашілими, гарячими тілами стокілограмових тіток, вуйків, бабусь і виходимо до молодіжного кола, в якому танцюють «хустинку». Товстенька діва–ха з м'ясною бородавкою біля носа одразу заштовхує нас до кола, де наші руки хапають інші руки й несуться в шаленому темпі навколо двох пар у центрі. Вбитий Коновал виривається й сідає на лаві під будинком між малими дітьми. Я розглядаю коло: шість некрасивих ганьок, приблизно від шістнадцяти до двадцяти років, так само кілька лохів. Мою увагу привертає довговолоса симпатична блондинка. Це полячка Агнєшка, шепоче мені Сава, але на неї ліпше не дивися, бо заасфальтують. Він нерозбірливо говорить про тих, хто може заасфальтувати, але про небезпеку не думаю, бо в цьому шаленому колі нікого не бачу, крім неї. Мала легко усміхається, оголює білі зуби, кидає нетривкий погляд, бляха — я не можу на неї не дивитися. Полячка плавно рухається в танці, широкоплечий кучерявий лох запрошує її в центр кола, вони кілька секунд танцюють, потім цей бичяра стелить на землі хустиночку, пара стає на коліна й цілується. Лох відвалює, займає місце між іншими в колі, й Агнєшка повільно оглядає присутніх пациків, кого б запросити. Мене, мене! — волає моє нутро, але я стримуюся. Я дивлюся на її польські губи й відчуваю, що в мене підриває дах, бля, я хочу натягнути цю кралю. Агнєшка зупиняється навпроти, зухвало посміхається, розкручуючи хустинку в лівій руці, й манить мене пальчиком до себе. Беру її за стан — о, Господи, — й ми танцюємо. Про себе починаю згадувати всі польські слова, яких навчився від балачок із польськими баригами на шосе, але нічого путнього на мозґи не спадає. Дивлюся на неї, як паралізований, повільно блукаю очима по її симпатичній мордочці, губи злегка тремтять, стулюються після усмішки, носик непомітно розширюється від дихання, повіки злегка сплющуються й так само легко розтуляються. Я вбитий, я приручений, я безпорадний. Мої руки лежать на її талії, я відчуваю гаряче тіло, котре рухається в танці, і в мене починає вставати. Бля! Це ж можуть побачити. Боюся
тулитися до Аґнєшки своїм болтом… я вже червонію!
— .Jak masz na imie? '(Як тебе звати (пол.).) — несподівано запитує, але я не можу второпати, що означають її слова, лише дивлюся на Агнєшку витріщеними очима, як повний дурбелик, який уперше бачить таке симпатичне створіння. Вона запитливо втуплюється в мене. Я? Толік, мене звати Толік. Агнєшка несподівано посміхається, від її сексуальних губ я мало не всцикаюся. Вона швидко лопотить по–польськи, але я ні хєра не годен розібрати. Ти класно танцюєш, кажу їй перше, що спадає на думку. Вона, мабуть, не дуплиться, що я говорю, а тому тільки мило сміється. Раптом згадую про ту ідіотську хустинку, яку вона мені вручила перед танцем, розстелюю її на землі, ми стаємо на коліна й цілуємося. Я обережно повзу правицею до її грудей, надибаю на сосок під блузкою й ніжно його дратую. Це відбувається настільки несподівано для мене, зайнятого її ротом (губи Агнєшки хапають мій язик, злегка ніби покусують і смокчуть), що я забуваю про все навколо. Не знаю, чи бачать це ганюри й лохи з танцювального кола. Мимохіть помічаю розгублене обличчя Сави, яке одразу зникає, за ним з'являється ще кілька мордяк сільських дівах. Nie trzeba(Не треба (пол.)), відсторонюється Агнєшка. Вона повертається в коло, а я ніяк не можу прийти до тями від нашого танцю: від цієї кобіти дашок підірвало конкретно. Тепер маю вибирати іншу, мабуть, попадеться, не доведи Господи, спітніле, розпашіле ганюрське тєло, з яким доведеться танцювати й цілуватися. Алігатори із жахливою косметикою на харях, у спідницях із зеленими та фіолетовими візерунками дивляться на мене й починають сміятися, показувати свої золоті зуби; при одній думці, що з ними доведеться цілуватися, мене харить. Я обираю маленьку тринадцятилітню дівчинку й запрошую її в центр. Танцюю з нею, стелю хустинку, стаємо на коліна і… ця мала гівнярка, в якої під носом ще не висохли шмарклі, несподівано припадає своїм невмілим ротиком до моїх губ… почуваюся так, наче мене огріли по голові лопатою. Оце так покоління пішло! Я повертаюся в коло й навмисне стаю між Аґнєшкою і незнайомим селюком. Шепочу їй на вухо «пішли» й тягну за собою. Як не дивно, вона не пручається, лише лопотить по своєму, мабуть, питає, чого мені треба. Якби ж я знав, маленька. Йдемо в глиб подвір'я, аби нас ніхто не бачив. На нас дивляться незнайомі дяді, які стоять невеликим гуртом, курять і триндять про своє. Вони замовкають і стежать за нами. Ми заходимо в невеликий сад, у глибині якого в цілковитій темряві біліють дві постаті, які, мабуть, цілуються. Не звертаємо на них уваги, я припадаю до Агнєшки, на що вона, судячи з її дзвінкого сміху, чекала. Полячка гарно цілується, активно, пристрасно, одразу видно, мужиків мала табунами. Запускаю руку під спідницю, обережно повзу вгору, боюся, що вона пручатиметься, але… всьо нормально. Тільки–но починаю погладжувати їй попку, як мене ззаду різко смикають за плече.
— Czego chcesz, kurwa? (Чого треба, курва? (пол.).) — насувається на мене гігантське майже двістікілограмове мурло (певно, її батько) з велетенським пузом, наче він щодня випиває по десять кухлів пива, та густими розхристаними вусиськами на розпашілій товстій харі. Пане, всьо нормально, все окей, задкую я, але, бляха, не встигаю. Поляк напирає на мене й штовхає своїм масивним животом, від чого я втрачаю рівновагу й падаю. Зараз підуть ноги, мабуть трісне ребро, знову морда буде побита… Але поляк мене більше не б'є, натомість гнівно сичить на доньку, хапає її за руку й тягне до всіх гостей. Я підводжуся, обтрушуюсь від землі й прямую за ними. Треба звалювати, каже переляканий Сава, бо Агаєшку тут натягує тільки один Аналіз, а з ним краще не зв'язуватися, він і так на нас криво дивився. Да, думаю про себе, нам краще звалювати. Ласти настають несподівано. Сільські хлопці — гарячі реб'ята. Очима шукаю Коновала: він, як і раніше, втикає на лавці між дітьми. Дивуюся, як його не дістає музика, особливо великий барабан, по якому товче худющий музикант із тупою усмішкою. Від мого доторку Коновал здригається, мляво підводить голову. Пішли, кажу йому. Ми покидаємо весілля, виходимо на залюднену вулицю, в різних місцях якої то цілуються, то бухають, то б'ються. Проходимо з півкілометра й наражаємося на ватагу з восьми–дев'яти чоловік: стоять у темряві під деревами й курять, при нашому наближенні замовкають. Я раптом розумію, що вони на нас чекають. Сава! — чуємо грубий голос (той сполохано відзивається), хусь ту(Йди сюди (діал.)), хуй маржовий, каже грубий голос. Це Аналіз, шепоче тремтячим голосом Сава, й іде в бік селюків. Зупиняється перед ними, спиною до нас, здоровкається з кожним за руку. І наркомани твої най підійдуть, каже інший голос. Торба. Амінь. Ми попали. Господи, Ти, Хто на небі… Зараз почнеться. Ми повільно підходимо, вбитий Коновал плентається за мною й бурмоче, не газуй, всьо буде нормально, з лохами нада говорити спокійно. Роздивляюся їхні морди. Один потягує чінарік, червоний вогник освітлює його нахабне перекошене табло з великими скивицями й глибоко запалими очима. Такий уб'є — не задумається. Біля нього стоїть двохметровий шланг із широчезними плечима, з яких одразу виростає, як стовбур, обстрижена голова з поморщеним лобом. Я зустрічаюся з цим биком поглядами й доганяю, що це сам Аналіз, про якого так перелякано чірікає Сава. Ох ти бля! Лось нівроку. Інших розгледіти не встигаю. Аналіз пальцем показує, аби підійшов. У мене легкий мандраж, тремтять коліна, по шкірі бігають мурашки. Сам підійди, глухо видавлюю з себе. Тепер закопають, точно. Лохи навколо Аналіза гнівно перекидаються словами й переминаються з ноги на ногу. Сава стоїть між нами ні живий ні мертвий. Коновал шепоче, якого хуя ти це сказав, але я його не чую.
— О, цей козел — борзий, — підходить до мене Аналіз.
— Га–га–га! — регочуть вони.
— По яйцях його!
— По яйцях!
Аналіз стає переді мною на відстані одного метра, і я добре бачу його табло. Над лівою бровою невеликий рубець, що тягнеться до скроні, кілька разів зламаний і сильно витягнутий донизу ніс, а ще незначні маленькі рубці над губами. Да, цей сільський мустанг усе життя, мабуть, звик валитися з такими ж мастодонтами, як сам. Чудо, каже він до мене, ти чого до Агнєшки лізло? Раптом Коновал, якого вся ця фігня серйозно підхарює, бо конкретно наламує йому тягу, нерозбірливо говорить, шо всьо пацани нормальок, ми ніхуя такого не думали, шо, тіпа… Гуп — перебиває його удар у табло. Звалюється з ніг. Не встигаю роздивитися, хто Коновала втарабанив, як також отримую у вухо, від чого мене перекручує й відкидає. Ох ти йо! У хід пішли ноги. Помічаю закривавлене лице Коновала, який глухо викрикує й силкується захищатися. Кілька ударів ногами отримую по шиї, по лівій руці і спині.