Пацики
Шрифт:
— Не! — кричить Гебельс, — через таких ган–донів, як ви, яким на все насрати, ми й досі живемо в повній жопі! Союз валиться, нам усім треба бути разом! Ти це розумієш?
— Біля прапора? — злостиво посміхаюся, — фуфло це все, повне фуфло.
Він не витримує й ніби у відчаї кричить: до чого тут прапор!? треба хоча б шось робити, а не тинятися по вулицях, бухати й мочити всіляких зашуганих коїмсомольців. Ліпше пиздити комсомольців, аніж стояти з бандерлогами, як повний лох, біля прапора; ти вибачай мені, але я цієї тяги не доганяю, не доганяю, Боря, ти ж бичієш, кожного дня бичієш, це ж смішно, подивися на себе збоку.
Гебельс густо червоніє й опускає голову, озлоблено покусує нижню губу й міцно стискає тремтливі кисті рук, наче вони його зараз не слухаються і він не знає, де їх подіти. Боря, продовжую, ти шо, цього не бачиш? Пауза. Він підводиться, на кілька секунд застигає
2
Третій день нікого не бачу. Коновал зависає на Східному у знайомих, із якими мутить і двігається. Ляня більше не дістає своїми тупими дзвінками, під час яких мовчить і не зізнається, що це вона, а лише сопе, як верблюд, і шмаркає носом. Ха, знаю, що це вона, але не подаю виду, тільки кричу їй «алло!», «алло!», «кого вам треба?» Проте, коли згадую її, в мені наче все здригається. Зранку з Хаапсалу телефонували Риня з Інгрід, голосно й весело гукали у слухавку; мені здалося, шо вони трохи п'яні, мабуть, цілу ніч десь висіли в шумній компанії. Я стояв босим і сонним біля телефону, ліниво бурмотів до них і ніяк не міг в'їхати в їхню естонську радість: от придурки… якого милого, тільки восьма ранку… На кілька секунд навіть уявив їх: Риня в довгих літніх шортах, які він зробив зі своїх старих «левайсів», у білій футболці з чорним трафаретом морди Брюса Лі, на кінчику носа чорні круглі окуляри, Інгрід, мабуть, у світлій сукні, як завжди — без ліфчика; може, годину–дві тому вони ходили босими на березі Балтійського моря, можливо Іван трахав її на безлюдному світанковому пляжі… му–дак, певно і в хуй не дув, що тут, в Україні, в Тернополі, на Бамі, на Київській, у цій квартирі його кращий друган марудиться від нудьги й самотності, от, бляха, життя пішло… навіть нема з ким випити, сходити на озеро, покупатися чи просто поблукати в центрі та гідропарку. Вчора, як повний лох, тинявся по магазинах, навіть в універмаг заходив, пацанам розкажу — не повірять, мене туди хіба мати може затягнути раз на два роки; в «Мелодії» нічьо нового, старе фуфло — «Веселые ребята», тріо Мареничі, Тото Кутуньо. Словом, не літо, а повний аут. Хоча… чого я соплі розпустив? Може, моя біда в тому, що я не маю чим зайнятися?
Пригадую, коли мені було років десять–дванадцять, приблизно о такій порі в Тернополі лив страшний дощ, який тривав понад сорок днів, і я, мої друзі не могли нікуди йти. Я сидів перед вікном і дивився вниз на вулицю, де у глибоченькій калюжі, яка під час злив утворюється на дорозі впродовж тридцяти метрів, вовтузилися незграбні легкові машини. Так приємно за ними спостерігати: за «москвичами», «жигулями», «запорожцями», котрі скупчувалися й не могли дати собі раду, з відчинених дверцят водії висували босі ноги, ступали в дощову холодну воду, йшли одне до одного, радилися, що робити, а цієї миті поруч спокійно проїжджала на високих амортизаторах «нива» чи вантажівка, й водіям, які стояли по коліна у воді, нічого не залишалося, як тужливо дивитися на цей переможний рух могутніх коліс. Від постійної вологості в такі дні знову боліла голова, вона нагадувала розпечений казан, у якому нуртував біль, і мене тягнуло блювати, мати до лоба прикладала великі листки капусти, але це не допомагало, тільки міцні таблетки й сон рятували від цих неприємностей. Ті роки я дуже любив, бо тоді часто вмирали генеральні секретарі, і в країні оголошували жалобу, а нас звільняли від тортур іти до школи, можна було нічого не робити, лише дивитися похорони, балет по телевізору і слухати по радіо класичну музику. Несподівано телефонує вбитий Коновал. Важко його чути. Таке враження, що він не може говорити, лише бубонить у слухавку.
«Чюєш…», — тихо каже Коновал. Пауза. Я терпляче чекаю, але цей мудак, мабуть, втикає і йому все по–барабану.
«Альо! Ти шо, заснув?» — запитую голосно, аби він повернувся до реальності.
«Толя? Ти щось казав?» От вівця тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Коновал знову пропадає, у слухавці чути шум, тріскіт, грюкіт, наче падає телефон.
«Алло! — гукаю я. — Алло!» Невдовзі народжується повільне, нетривке сопіння, а за ним голос Коновала.
«Толя…»
«Шо «Толя»?»
«За тиждень поїдеш зі мною?»
«Куди?» — одразу насторожуюся, бо Коновал у мене ніколи нічого не просив. Цей мудак здається знову втикає. «Альо… не втикай» — кажу йому.
«У село, поїдеш? До Сави. Я його за яйця взяв, і він мені плантар покаже», — глухо говорить Коновал. Кінь педальний. «А хулі? він тобі ж висить? а? висить?»
«Ну мені висить, а не тобі?»
«А тобі для мене шкода? якшо не хочеш з нього брати, дай мені… і я візьму».
«Всьо нормально», — кажу йому, все це починає дратувати.
«Ідеш?»
«Да»; пауза. Чьо я погодився? Не знаю. Кожен день висіти на хаті й нічого не робити — харить. Доклеюю верхній лівий кут стіни картинками. Залишилося небагато. Вчора біля гастроному «Київ» у кіоску «Союздрук» купив два номери польської «Kobieta» і звідти вирізав кілька симпатичних мордочок курв із гарними цицьками під купальниками. Невдовзі знову телефонують. Знову Коновал. Він говорить, що йому на вечір треба хата, старенький, виручай, я прийду не сам.
«Тобі нада варити?».
«Да. Але ти не переживай. Всьо буде нормально».
«Хочу вірити».
«Я двох бабасьок приведу».
«Сподіваюсь, не триперних?»
«Ображаєш, я схожий на балабола? а?»
Поки вони не припхалися, швидко прибираю: брудні шкарпетки, футболки, труси, які лежали на підлозі у ванні, закидаю в пральну машинку, на кухні мию гору брудного посуду, у своїй кімнаті більш–менш наводжу порядок. Приймаю душ і все таке інше. Біля дев'ятої вечора підвалюють. Коновала трохи попустило, говорить жвавіше, а на жовтому обличчі де–не–де пробивається рум'янець. Дві сцикухи, які прийшли з ним, виглядають дещо затасканими. Ту, котра менша на зріст і має чорне фарбоване волосся, я раніше з Коновалом уже бачив. У неї, як завжди, ноги із синцями, під нігтями бруд, несвіжий, поношений одяг і тупий, ганюрський макіяж. Інша виглядає привабливіше, ненафарбована, одягнута просто: у кремову футболку на короткий рукав, з–під якої випинаються два симпатичних соски, і в катонові блакитні шорти, в яких торочаться нитки. Мене одразу приваблюють її губи: маленькі, але повні, навіть виникає бажання їх поцілувати. Коновал, мудак, одразу біжить на кухню, шукати баняки, іншу хуйню для «хімії», забуває нас познайомити.
— Я — Толік.
— Очень приятно. А я Марина.
Мене дивує її російська мова. Мабуть, вона живе в центрі, де є кілька російських шкіл. Страшненька тьолка Коновала, імені якої я ніяк не можу згадати, каже, що Маріна приїхала з Донецька, вона в Тернополі вперше, все життя мріяла побувати на Західній Україні. Правда? Да, відповідає Маріна. З кухні мене кличе Коновал. Йдемо до нього. Він запалює газову плиту, ставить велику каструлю. З чорної сумки дістає целофановий пакет соломи, радісно цілує його, потім витягує дві банки гарючьки (автомобільний розчинник 247–й), а в мене просить поташ. Тільки вікна повідкривайте, кажу їм, бо не буде чим дихати. Не сци компотом, відповідає Коновал, бере мене за руку й виводить у коридор перетерти по кілька слів. Маріна подобається? — запитує й плескає мене по плечу. Навіть не знаю, що йому відповісти. Толян, вона по Україні катається, фестивалить, можеш її взяти, роби з нею, що хочеш, але за це маєш давати їй хавчик, і щоб вона мала де спати. Хай поживе в мене, кажу, мої старі зараз зависають на дачі, будуть аж у неділю. Коновал усміхається, наближається до мого вуха й шепоче: Толян, це така — не пожалієш, мертвого підніме, вона три дні в Короля жила, каже він, але Король зі старими чюхнув на Азовське море. Добре, домовились, відповідаю і йду до своєї кімнати. Через годину тут буде пекло. Падаю на ліжко й не хочу думати про те, що зараз відбувається за стіною, на кухні. Думаю про Маріну й про те, як кілька днів житиму з нею. Навіть уявляю, як ми будемо трахатися. Старший Машталір колись казав, що непримітні тьолки в ліжку таке витворяють, ого! Мати, якби цей зоопарк побачила, йобнулася б на місці. Через кілька хвилин заходить Коновал і просить аптечку. Ти вже в ній порпався, ще два місяці тому, кажу йому, але він невинно давить либу й просить дозволу попорпатися знову. Не встигаю відповісти, як Коновал радісно прямує в кімнату моїх старих, і я чую, як відчиняються дверцята в серванті, де лежить наша домашня аптечка.
— К тебе можна? — з'являється Маріна й зупиняється на порозі кімнати.
— Заходь. Шо вони роблять?
— Мутят, — каже вона, повільно й легко проходжається до вікна, кілька секунд дивиться вниз на вулицю, зігнувшись, від чого овали її сідниць стають іще привабливішими. Дивлячись на неї ззаду, відчуваю, як встає болт. Вона обертається й зиркає на мене незрозумілим, ніяким поглядом, так дивляться, коли нема жодних емоцій: ні страху, ні печалі, ні любові, ні зневаги, просто погляд, тупий, як двері.