Пацики
Шрифт:
— Толян, — сміється малий Машталір, — ти шо, заснув?
— Да нє. Пригадалося.
Невдовзі повертається Дефіцит, приносить повний пакет, тут, пацани, водочка, мінералка, плавлені сирки, навіть гарячі пельмені є, я заходив у «Пельменну», один стакан насадив — во, показує гранчак. Біля готелю «Галичина» виїжджаємо на дорогу, що веде до ресторану «Хутір», а далі — до дальнього пляжу. Вечоріє. Оранжеве гаряче сонце ліниво й повільно гасне за густими деревами, котрі з обох боків обступають дорогу. Назустріч нам на шаленій швидкості несеться біла «волга–24–10», набита купою п'яних галасливих дівок, упритул пролітає повз нас, від чого Діма помітно нервує й вибухає матюками. Народішко відтягується, сміється Бодьо. Доїжджаючи до селища Кутківці, несподівано посеред дороги натикаємося на фараона з жезлом, який насилу стоїть на ногах. Бля, вигукує Дефіцит, да він готовий! Молодший сержант махає руками нам услід і, здається, намагається свистіти у свого дурника. Малий Машталір показує йому через заднє вікно «фак» і регоче. Далі їхати стає важче, оскільки з дальнього пляжу цілими купами валять відпочиваючі. Задрали, нервується Дефіцит, не можуть, дебіли, йти по обочині, куди
— Хлопці, добрий день.
— Шо нада? — запитую в нього.
— Хлопці, хлопці, — говорить він, швидко ковтаючи слова, — а ви знаєте Лисого?
— Знаємо.
— А Остапа?
— Знаємо.
— А Кота?
— Пішов на хуй, — каже йому Дефіцит.
— А кого ви ще знаєте?
— Мужик, іди на хуй, — підходить до нього малий Машталір.
— Ясно, — чухає він голову й булькатими, червоними очима знову розглядає нашу «поляну» на капоті. — А Ісуса?
— Мужик, — починаю я сміятися, — вали звідси.
— Чуєш, пішов на хуй! — гаркає Діма.
— Ясно, — чухає він голову. — На хуй — то на хуй. Ну, я пішов?
— Давай, бомжара, — копає Бодьо його під зад, — сунь звідси!
— Ясно, — каже він таким голосом, ніби нічого не сталося, йде до озера. — А Білого знаєте?
— Він йобнутий, пацани, йобнутий! — говорить Дефіцит.
— З дурки, мабуть, утік, — каже малий Машталір, — зараз їх відпускають.
Випиваємо ще по одній. Ахінацея каже, що хоче відлучитися, йде в кущики. Какати, мабуть, захотіла, каже Дефіцит, і ми пирскаємо від сміху. Ну шо, пацани, привітаємо її з «восьмим березня»? — запитує Діма. Якщо вона захоче, кажу їм, то можна. Ахінацея повертається з кущиків, і ми чомусь одразу замовкаємо, поводимося ніби не так, як раніше. Машталір запитливо дивиться на Дефіцита, а той, аби вона не бачила, кидає маяки йому, тіпа, починай замалажувати. Несподівано Бодьо каже мені, може, підемо купатися? Да, йдемо. Ми роздягаємося, речі кидаємо в машину і валимо до озера. Вечірня вода лагідна, заходимо без остраху, не відчуваємо холоду.
Метрів двадцять ідемо по дну, поки не глибшає. Запливаємо за білий буйок, під яким знаходиться яма. Два роки тому, коли міряв глибину, тут я наступив на обличчя потопельника, й тепер завжди почуваюся неспокійно, коли знаходжуся біля цього місця: таке враження, ніби нога досі відчуває той жахливий доторк. Бодьо пірнає, пливе метрів двадцять за буйок, потім повертається. Будеш? — показує він у бік Ахінацеї. Не знаю, відповідаю йому, вона трохи дивна. Да, і я це помітив, каже він, ще, не дай боже, в неї впаде планка, якщо сіла в машину — значить хоче, да, да, хоче.
Оглядаю берег, але з–за дерев видно лише багажник «трійки». На пляжі ні душі. Ну шо, повертаємося? — дивлюся на Машталіра. Повертаємося. На березі відхекуюся, скачу на одній нозі й товчу себе по правому вухові, аби з лівого витекла вода. Ми стоїмо біля озера й розмовляємо, лише час від часу поглядаємо на машину. Через кілька хвилин махає Дефіцит, наближаюся до нього. Він підходить, каже, Толян, вона готова, чекає. Б'є мене по плечу, а сам іде до малого Машталіра. Ахінацея лежить голою на задній сидушці, прикрита футболкою. Дивлюся на неї й почуваюся, як повний даун. Вона каже «ну?». Я підкоряюся. Ти купався? — запитує Ахінацея. Да, відповідаю. Фу, мокрий, фиркає вона, але я на це не зважаю. Після мене до неї йде Бодьо, а ми з Дефіцитом ходимо по піску й тремо про той випадок у селі Дружба, який трапився зі мною та Коновалом. Діма каже, шо нада до лохів приїхати в гості. Обов'язково, усміхаюся я. Невдовзі темніє, а Бодьо не повертається. Шо він там робить? — сміється Дефіцит, нам же нада вдягнутися, бо замерзнемо. Дорвався до безплатного, регочу я. Але Машталіра нема ще хвилин десять. Діма дратується й викрикує до нього, щоб поспішав. Нарешті з'являється Бодьо. Ти шо, баби ніколи не бачив? — стібається з нього Дефіцит. Чьо так довго? — не вгамовується він. Довго? — здивовано дивиться Бодьо, просто, говорили. Від цих слів ми з Дефіцитом мало не всцикаємося. Шо? шо ви робили? говорили? — Діма аж сідає на сраку й лахає, як ненормальний. Ахінацея одягається першою, ми стоїмо на віддалі й не заважаємо. Ну ти, Бодьо, даєш, усміхаюся я. Шо, пацани? Шось не так? Да нє, всьо нормально, переглядаємося з Дефіцитом і знову заходимося сміхом.
Сідаємо в тачку й покидаємо дальній пляж. Біля ресторану «Хутір» посеред дороги знову бачимо все того ж голого мужика. Він іде з опущеною головою й сам до себе говорить. Не збий ідіота, каже малий Машталір Дімі. Виїжджаємо на Дружбу, повертаємо до центру, відвозимо Ахінацею додому, слава богу, що вона живе біля залізничного вокзалу, на Івана Франка, крута вуличка. Ахінацея цілує Дефіцита в щоку, той здивовано дивиться на неї й махає рукою на прощання.
— Завтра приїжджає Риня, — каже малий Машталір.
— Звідки знаєш? — запитую я.
— З його матір'ю зранку говорив по телефону.
Дефіцит за кермом насвистує під носа, виглядає щасливим і безтурботним. Чьо ви дивитеся? — сміється до нас у дзеркальце на лобовому склі. Нічьо, каже Машталір. Ну, як вам дєвка, а? чьо мовчите? — запитує Діма. Зер гут.
8
До тебе телефонувала Ляня, каже матір. Ну і шо? Через смуток ні з ким не хочу бачитися. Дивлюся у вікно. Матір крутиться коло мене, дістає нудними запитаннями, докорами. Чоловік у чорному блискучому костюмі (мабуть, дуже дорогий), з паличкою у правій руці йде по доріжці, говорить до перехожих, і вони одразу починають йому щось пояснювати, показувати руками в напрямку заводу «Оріон», бачу, як він дякує легким кивком голови й прямує далі. Пильніше розглядаю незнайомця, аби не чути нарікання матері, що знову її не слухаюся, легковажно ставлюся до навчання, прогулюю пари в петеу (які в дулі пари, ма, зараз канікули!). Курю на кухні при відчиненому вікні й думаю, звідки приїхав цей багатий дядя. Одразу видно — не місцевий, мало того, він не з України, а значить, у нього бабла — кури не клюють. Ти став неконтрольований, свариться мати. Незнайомець у чорному дорогому костюмі зникає з поля зору. Я переводжу погляд на випадкову тринадцятилітню дівчинку з порожнім целофановим кульком, який надувається на вітрі, як маленький парашутик, вона йде вбік гастроному «Київ». Мабуть, батьки дали їй завдання купити продукти: сир, сметану, ковбасу, іншу біду. Ти мене не слухаєш, каже спокійнішим голосом мати. Як мене все це ковбасить. Толя, кладе мені руку на плече, а потім спирається головою, чому ти такий? Я не хочу говорити, уникаю відповідей. Пауза. У кімнаті спить її смердюче чьмо, закінчений алкаш із хворими на грибок ногами, і вона з цим змирилася. Дивлюся на меланхолійне, зажурене обличчя матері, на блукаючий, розгублений погляд, яким вона обводить інтер'єр кухні, поскладані чисті баняки, на білу скатертину на столикові та невелику вазу з засохлими квітами. Про що вона думає? їй подобається таке життя? Толя, знову озивається вона, я так хочу, щоб ти був щасливим, щоб у тебе все було добре. Як я хочу, щоб вона зараз мовчала. Синок, ти ж бачиш, який зараз жорстокий, цинічний світ. Заткнися, навіть не знаю, як із мене вискакує це слово. Пауза.
— Що? Що ти сказав? — відсторонюється мати й стає переді мною в такій позі, ніби хоче накинутися. — Ану повтори…
— Я нічого не говорив.
— Що ти сказав?! Шмаркач! — визвіряється. Залишаю її на кухні, а вона вслід мені кричить «вернися!», «негайно вернися!», я швидко натягую на себе футболку, переодягаю штани, взуваюся, під обстрілом її криків вибігаю з квартири. Хай свого алкаша пресує, а не мене. Виходжу надвір. Чиркаю сірником, легкий прозорий вогник спалахує, підношу його до цигарки, затягуюся. Сідаю на лавці під під'їздом, дивлюся на сусідських дітей, що тягають на довгих мотузках іграшкові вантажні машини, в кузовах яких поскладані камінці. Толя, пішли додому, здригаюся від голосу матері, яка непомітно виходить з під'їзду. Чьо тобі треба? Пауза. Під козирком під'їзду вона стає у войовничу позу, руки кладе на пояс, як наглядач у колонії. Я сказала пішли, гнівно дивиться на мене. Йди звідси! — гаркаю на неї, підриваюся й звалюю. Певний час іду й не знаю куди. Мене веде гнів. Тільки наприкінці мого п'ятипід'їздного будинку отямлююся й думаю, що робити далі. Зустрічаю знайомого пацика, який навчався в сусідньому восьмому класі 20–ї школи, поки нас звідти не викинули за «нехорошу» поведінку, тру з ним про всілякі дурниці, аби тримати розмову. Він розповідає свіжий анекдот, але я погано слухаю, бо мій дашок зайнятий тим, куди подітися. Раптом я згадую, що зранку мав приїхати Риня, швидко прощаюся і йду до Івана, який живе неподалік. Зараз тільки 11–а, певно, він уже в Тернополі, поїзди приходять переважно зранку. Дзвоню в його двері, ніхто не відчиняє. Прислухаюся. Здається, тихо. Дзвоню ще раз, протяжно, довго. Чути шум, наче тече вода, невдовзі спрацьовує замок, двері трішки відчиняються. Переді мною показується голова, обмотана рушником, врешті я бачу мокре обличчя Рині. Завалюй, каже він і йде у ванну. У вітальні стоїть велика ще не розпакована спортивна сумка, на журнальному столику безлад: розкидані журнали, фотки, пара чистих шкарпеток, горнятко з недопитою кавою, надгризений бутерброд.
— Ну, розказуй, — заходить до кімнати Риня й посміхається.
— Це ти розказуй.
Риня каже: Толян, мене накрило, я втюрився, як останній лох, мені все по–барабану, Інгрід, яка це тьолка! Пацики там нормальні, як і в нас, так само москалів ненавидять, райони на райони не б'ються — це палеоліт, в основному — на тачках по чотири–п'ять чоловік, струя в них серйозніша, ніж у нас, майже всьо є, он фланелеві сорочки, купуй — не хочу, на кожному кроці; в мене була така смішна історія, ну, ти ж знаєш, я поїхав у своїх старих подертих кросах «томіс», а в них цього нема. До мене один естонський па–цик причепився, шоб поміняв кроси на його «саламандри», а мені шо — майже нові туфлі тепер маю; пауза; а як ти, Толян? чьо під очима жовте? з ким пиздилися?
— Да, була тєма, в одному селі з Коновалом попали під роздачу.
— Він ше живий?
— Да, поки не вмер, — відповідаю. Він пропонує заварити каву, не відмовляюся. Йде на кухню, чую, як наливає в чайник воду, чиркає сірником, запалює камфорку.
— Хто з наших є? — запитує голосно з кухні.
— Всі! — кричу йому, бо вуличний шум, який проникає до кімнати через відчинений балкон, приглушує наші голоси. Невдовзі Риня заносить дві чашки з кавою, ставить на журнальний столик, із моєї ненароком проливає каву на журнал, але на це не звертає уваги.