Пацики
Шрифт:
— Не треба! Не бийте їх! — кричить переляканий Сава, але йому дають у диню й він замовкає.
— Наркомани!
— Козли!
…а–а–а–а–а–а–а! — чую дикий голос Коновала.
…ой бля…
…а–а–а–а–а–а…
…пауза; приїздять сюди всякі хуї, каже грубий голос над нами, і думають, що в себе вдома, та ми таких, як ви, пиздили і будемо пиздити, чи ви з Тернополя, чи з Теребовлі… один хуй, думаєте, якщо з міста, то вже всьо, та ви — козли, навіть не знаєте, як коров'яче гівно виглядає. Розплющую очі й дивлюся на Аналіза. Чого витріщився? — каже він, ти хоч коров'яче гівно бачив? га? бачив,козел?
…коров'яче гівно… жери його, бичяра, тобі на лобі написано його жерти, в тебе морда підходяща.
Я лежу на ліжку. Сава — із красивим синяком під лівим оком — припікає ваткою ранку на моєму вухові. Коновал сидить на кріслі біля столу й втикає. Йому відвішали конкретніше, ніж мені, мабуть, через те, що я краще захищався руками. Верхня губа в нього схожа на картоплину, а праве око підпухло, як добрий біляш; без посмішки я на це дивитися не можу. Да, думаю про себе, відпочинок вийшов… нічого не скажеш. Згадую мої засоси з Агнєшкою, посміхаюся, але одразу кривлюся від болю, бо побите обличчя, ха… посміхатися не може, це те ж саме, що на милицях танцювати балет. Коновал
— Тяга як? — дивиться на мене.
— Непогано, тільки прихід дикий, нелюдський, так може серце в труси впасти.
— Завтра попробуєш? — сміється він.
— Завтра? Нєа. Не хочу бути наріком.
— От дурак!
— До завтра нада дожити.
— За пару разів нічьо не буде.
— Я знаю. Але не хочу.
…пауза; гоніш, закашлюється він і примружує очі від цигаркового диму, тебе пре і ти хочеш попробувати ше раз, да, да, сто пудів, ти просто боїшся собі признатися, правда, боїшся? Не знаю, як тобі це пояснити… просто, просто від цього я стану трохи інакшим, доганяєш? у мене ніби змінюються повадки. А ти не думай, каже Коновал, не думай про всяку хуйню, в мене таке рік тому було, коли тільки пробував, зараз, сміється, в жопі всьо я бачив, он, Сава — тоже в жопі всю цю туфту бачив, правда Сава? Той нерозбірливо відповідає, гигикає й киває головою. Пауза. Сава, каже Коновал згодом, шо за дебіл твоє село назвав «Дружба»?
7
Ти схожий на справжнього метиса, сміюся й обіймаю малого Машталіра, який зранку приїхав потягом із Криму разом із Дефіцитом. Загоріли, як чорти, каже Бодьо, а Діма навіть скинув пузо й схуд на морді. Хто тебе так? — показує на пожовклі синці на моєму обличчі. Тиждень тому були в одному селі з Коновалом, місцеві бичяри відвішали. Мені здається, що в погляді малого Машталіра спалахує іскра іронії або зневаги, його обличчя набуває дивного виразу, наче не очікував того, що почув. Хоча… це могло тільки здатися. Ми стільки не бачилися, що вже, мабуть, відвикнули від морд одне одного. Я ніколи не думав, що за цих два тижні, коли майже всі мої друзі роз'їхалися з Тернополя відпочивати, мені може бути настільки нудно й самотньо. Попри те, що деколи заходив Коновал (і ми з ним навіть їздили в село Сави), я раптом зрозумів, наскільки він далекий від нас усіх. Риня правду каже, що він опускається з кожним днем усе більше, що його — крім тяги — вже нічьо не обходить. А хулі? — два куба на труби — і всьо па фєні. Не знаю, шо буде з Коновалом у майбутньому, але про це мені думати страшно.
Я пам'ятаю Лопатіна (його сестра у восьмому класі мені подобалася), Ваняна, Кріля, Штепу, Глазунова, Гирю — старших штемпів із нашого масиву, декого з них уже нема, — пригадую їх до того, як вони почали двігатися, а тепер дивлюся на них теперішніх… не по собі. Мені стає страшно за Коновала… цей колись маленький хлопчик, із яким бавилися в пісочниці машинками й танками, будували фортеці й обкладали їх солдатиками, а ще — підлітками їздили в навколишні села на рибалку, де билися з місцевими козлами, які хотіли в нас позабирати вудочки, цей колись завжди веселий сусід і приятель… тепер має сіре, змарніле табло, пригнічений голос, і його більше нічого в цьому гівняному житті не цікавить. Коновал каже: перед сном кожен тернопільський нарік читає молитву, щоб прокинутися зранку. Він настільки буває побожний, що коли проходить повз церкву, обов'язково заходить усередину, стає збоку, подалі від інших прихожан і з похилою головою мовчки молиться (просто хочеться розплакатися — який побожний!); хм, наче це його врятує, наче його срана побожність когось розчулить; пауза; наче йому проститься вся та біда в якій він потонув ті сцикухи яких він присадив і які тепер більше не будуть нормальними не матимуть дітей а якщо й народять то щось дуже немічне кволе нещасне приречене на вічні муки й нужду хулі тут говорити і всі ті пацики з якими він мутив вставляв хати шоб мати маленький підйом так шо назад дороги нема кожен день ходити вбитим варити двігатися потихеньку матушку доводити до інфаркту вся срана релігія весь гнилий цвірк на цю тему і молитви на вечір да да молитви на вечір шоб серце не наїбнулось бо як же без серця глухий номер без серця ніяк повні кранти поршень має працювати а нафта рухатись по трубах.
Малий Машталір каже, шо нада в те село зарватися й роздати лохам по заслугах. Да, так і зробимо. Тільки зараз не всі наші є в Тернополі, кажу йому. Нада ше буде найти дві тачки, в кожну по чоловік п'ять запакувати. Правильно, Толян? Всьо правильно.. Бодьо, в мене є від старого телевізора «Електрон» чотири ніжки, довжиною з метр, — із них непогані дубінки вийдуть. Я такою минулого року одному чорту з Чалдаєва, який у нас на Київській панти клеїв, балду розбив. Класна, скажу тобі, штука, тільки рукоятку треба зробити, щоб у руці добре сиділа, бо при ударі неприємно віддає по кістках. Дочекаємося, коли приїде Риня. Малий Машталір розповідає, які у Криму довгоногі бабаськи, загоряють без нічого, уявляєш, без нічого. ПОПКИ, як персики, КУЧЕРЯВІ ПІСЬКИ, ДОЙКИ, різні, ВЕЛИКІ, МАЛЕНЬКІ, ДУЖЕ ВЕЛИКІ, КРУГЛІ, ОВАЛЬНІ, ПІМПОЧКИ, словом, Толян, ти би там помер на місці, бо стільки голих тьолок в одній купі ти ще не бачив! Дефіцит, мудак, кожної ночі бігав у море, мабуть, дрочити. Я тобі скажу, тільки, блядь, нікому, нікому, чуєш, зосереджено дивиться на мене Бодьо, так от — Діма боїться старших тьолок. Як? — не доганяю, що він каже. Бодьо: як? як? просто, він їх боїться, у їхній присутності втухає, поводиться так, ніби у штани наклав. Може, в нього комплекс чи інша біда? Не знаю, відповідає малий Машталір, просто до старшої тьолки він ставиться як до авторитету, навіть не знаю, як це пояснити… він не доганяє, шо нада простіше, да, да, простіше, за патла вівцю й до ноги, вони це відчувають у пацанах і не вимахуються; якшо курка багато кудкудаче — один раз по балді — і в Багдаді всьо спокойно; по–іншому з ними не можна, бо на голову вилізуть. Да, вони такі, шо вилізуть і свою піхву натягнуть, аж в очах потемніє.
Під вечір на старенькій білій «трійці»(Автомобіль моделі «ВАЗ–03») приїжджає Діма Дефіцит і тягне нас покататися Тернополем. Я запитую, де взяв колимагу? Сміється й каже, що одного лося тупорилого напряг оформити на себе генеральну довіреність. Спершу заїжджаємо на подвір'я 20–ї школи, забиваємо на трьох «п'ятку» (Дефіцит із Криму привіз), хапаємо, мене трішки пробиває на ха–ха, а потім їдемо в центр. Машталір пропонує покрутитися біля кінотеатрів, там багато мантелеп. Підрулюємо до «України», але там глухо, як у танку, потім до «Перемоги». Діма помічає двох знайомих сцикух, виходить із машини, довго з ними тре, вони натягнуто й перелякано посміхаються, розгублені оченята шастають по боках; жваві руки Дефіцита то обіймають їхні талії, то жестикулюють. Нормальні свині, кажу я. Чьо ви, суки, ламаєтеся, дратується Бодьо, дивлячись на них із салону: бігом у машину й поїдемо в парк, ха, трахатись, курви, хочуть і ламаються. В однієї свині, здається, починається істерика, вона гнівно вириває руку, коли Дефіцит спробував тягнути її до машини, роздратовано говорить до своєї подруги, яка лише здивовано кліпає баньками.
— Дивися на цю суку! — кажу Боді, — нервова, стерва…
— Шо там за біда? — питає Машталір.
— Не знаю.
Раптом друга мантелепа бере Діму під руку, й вони наближаються до нас. Мене звати Ахінацея, каже ця курка, сівши в машину. Дефіцит триндить, що це його знайома. Ми з Машталіром пирскаємо зі сміху: так називатися — краще вже застрелитися. Ахінацея кидає здивований погляд, ми одразу ввічливо усміхаємося й представляємося. Мене знову пробиває на ха–ха. Бодьо зиркає на мене, не витримує й також душиться зі сміху. Я сідаю упівоберта, аби бачити на задньому сидінні малого Машталіра й Ахінацею. Розглядаю її: цицьки, як боєголовки, трішки видовжене обличчя й гостре підборіддя, тонкі злегка дугасті брови. Не краля, але й не крокодил. Натягнути можна. Машталіру кажу, в Тернополі зараз є симпатична лярва Маріна, з Донецька. Да? Де вона? У Петра Григоровича або у Валіка. Дефіцит розвертається й запитує, куди їхати. Хочу водки, каже малий Машталір, багато водки. Ахінацея, ти п'єш водку? — запитую в неї. Вона по–дурнува–тому кліпає очима й каже: не знаю. Хулі тут знати? водку п'ють або не п'ють, чи ти, може, лікуєшся? — сміється Бодьо. Вона помітно втухає, опускає голову й вимушено усміхається, наче не знає, як себе поводити далі. Значить, Ахінацея п'є водку! Ура! Може, в гастрономі купимо снаряд із закуссю, чи поїдемо квасити в генделик? — запитує Діма. Ніяких генде–ликів, протестує Бодьо, їдемо на природу, на дальній пляж. Да, да! На дальній пляж! Купатися будемо? Будемо!
З центру вилітаємо на кам'яну дорогу біля озера, що веде на Дружбу. Зупиняємося біля першого–ліпшого гастроному, Дефіцит вискакує з машини і йде за покупками. Ахінацея, лишившись із нами, знову втухає й дивиться у вікно. Ну, розказуй, легко обіймає її малий Машталір, де вчишся, шо любиш, як живеш? Вона знову натягнуто усміхається й охоче розповідає про себе. Музичне училище, клас скрипки. О, скрипка! ми з Толяном дуже любимо скрипку, може, колись нам шось збацаєш? а? Толян, це в тягу, під план піде нормально! Да, сміюся. Шось класичне, класичне! Бах, там, чи іншу біду… да, да, Бах. Я Баха не граю, тихим голосом каже Ахінацея. Бодьо, чуєш, вона Баха не грає. А шо ти граєш? Я… ну, не знаю, чи ви про таке чули. Не блатуй, сміється малий Машталір, говори. Я граю Дебюссі. Кого? — морщиться Бодьо, шо за штемп? Да ну вас, відвертається, вдавано ображена Ахінацея, й дивиться на озеро. Всьо, ми більше не будемо, підіймаю догори руки, Бодьо, правда ми більше не будемо? Чесне слово, більше не будемо, каже він серйозно й раптом пирскає зі сміху. Ахі… через кілька хвилин морщить лоба, маленька, пробач, я забув, як тебе звати. Ахінацея — каже вона. Ах, да, да, Ахінацея, киває Машталір головою, можна, я буду називати тебе «маленька»? можна? добре, так от, це правда, шо тьолки з вашого училища в готелі «Тернопіль» нашим крутеликам грають на скрипочках голими в номерах? правда? її обличчя помітно сіріє й стає неприступним. Не знаю, з–під лоба свердлить Машталіра. А ти в «Нічлаву» ходиш? це кабак такий, там дяді бувають серйозні, Кривий, Німий, Сєдой, ходиш? Нє, відповідає тихим голосом, я не знаю, де це. Ну і правильно робиш, ліпше туди не ходи. Бодьо, кидаю йому очима маяки, тіпа, не треба мучити малу, розказуєш їй про всілякі жахи. А шо тут страшного? — запитує Ахінацея. Пауза. Доганяєш, яка тєма? — дивиться на мене малий Машталір.
Мимоволі згадую березневі події, коли ми наїхали на одного баригу, а він набив нам стрілу в «Нічлаві». Лох блатує, сказав тоді Риня, і ми по приколу поїхали туди. У залі сиділа купа крутеликів, деякі з облич мені знайомі, а біля них красиві тьолки. Ми впали за вільним столиком і чекали, коли прийде барига. Він прийшов вчасно, а за ним… йо! за ним з'явився сам Німий — ліва рука Кривого. Ми просто прикипіли до стільців, я зрозумів, шо ми попали, і то конкретно. Невдовзі зал заворушився, з сусідніх столиків до нас почали підходити старші паца–ни, обступили, а шо тут за проблеми і таке інше; нас виводять у коридор, серед присутніх я впізнаю багатьох колишніх боксерів і борців, у Тернополі переважно, саме вони пішли в бандюки, навіть упізнаю одного з моєї школи, він до мене усміхається і я, не знати чому, також усміхаюся. Чьо либу давиш? — каже мені низькорослий з переламаним носом штемп, голова якого непомітно переходить у шию, а далі в могутні плечі. Кожен із них намагається нас пресувати, але Німий їх перебиває — «тихо, я буду говорити» — і всі вони замовкають і відступають. Від нас переговори веде Риня, тримається спокійно, вибачається за цю мулю, тіпа, не знали і таке інше. Німий каже, шо так можна померти. Всі ми під Господом ходимо, відповідає йому Риня. Німий хапає його за горло й тягне на вулицю, але вони залишаються в проході дверей. Ми лише споглядаємо, як Німий тримає його за горло й говорить, а Риня тільки киває головою. Риня міг би тоді назвати своїх двоюрідних братів — поважних і шановних людей у нашому місті, але цього не зробив, і в моїх очах він став ще більшим; да — він зробив правильно — треба самим рости, без допомоги. Через кілька хвилин Німий відпускає його, усміхається й каже присутнім, що це нормальний пацан. До мене підходить бандюк, який колись учився в моїй школі, злегка по–дружньому гупає мене в бік, простягає фірмові, мабуть дорогі, цигарки, яких я ніколи не курив. Ми виходимо на свіже повітря. Закурюємо. Він іде до вишневої «дев'яносто дев'ятої», з кишені штанів витягує ключі, але замок не піддається, блядський замок, каже він, знову заїдає, відкрити можеш? Да, відповідаю йому, кличу Риню, беру в нього «інструменти» — кілька надфілів, тонких саморобних відмичок у невеликому целофановому футлярі, котрий Риня носить у внутрішній кишені куртя–ка, підбираю потрібний, приблизно з хвилину мудохаюся з замком, і він підкоряється. Прошу, відчиняю йому дверцята. Ха, сміється бандюк, потім відкриває задні дверцята з боку водія й кличе всіх нас, на сидінні в машині помічаємо великий картонний ящик із шампанським, він роздає нам по пляшці, ми одразу їх відкриваємо й глушимо з горла. Ти бачив, які на Німому штани? — шепоче згодом Риня, на баксів, певно, сто потягнуть.