Пацики
Шрифт:
«Вила йому в моргала».
«На місці розберемося», — кладе Бодьо слухавку.
Я пробую правицю, стискаю в кулак, легко б'ю по стіні, ще трохи болить. Падаю на ліжко й думаю про події останнього місяця, лише зараз відчуваю страшенну втому від усіх цих пригод із постійним буханням і мордобоєм, навіть печінка про себе нагадує легким штриканням, намацую її двома пальцями, здається, збільшилася; да, з кіром треба зав'язувати. За вікном пригріває сонце, щебечуть горобці. Літо, однако. Після обіду телефонує Ляня, пропонує піти у кіно, сьогодні в кінотеатрі «Україна» новий фільм, здається, американська комедія, підемо? Я кажу їй, що не можу, маю серйозні діла, вона замовкає, по її нерівному диханню розумію, що образилася, можливо, й плаче. Раптом — Ляню справді пробиває важке ридання, крізь яке чую сполоханий, надривний голос, перелякані запитання, я вчора поводилася як проститутка? так? скажи, скажи; пауза; грубо перебиваю її, шокований почутим, бляха, шо за туфту ти несеш? як ти про таке могла подумати?
«Да? — знову ридає. — Ти думаєш, я не бачу, як ти до мене ставишся?»
«Ляня, давай закриємо цю гнилу тєму. Ти ж знаєш, що я тебе люблю».
«Не обманюй!» — плаче вона. Мені хочеться її порвати, накричати, виматюкати, але я себе стримую. От курка дурнувата; пауза; я в осаді, вбила собі таке в голову.
«Якщо ми одне одного любимо — ми можемо це робити будь–де. Розумієш?» — говорю трохи роздратовано. Ляня мою інтонацію вловлює відразу, бо
«Які справи? Ти не хочеш мене бачити?» У неї, певно, з мозгами справді серйозні проблеми; кажу їй, що є один обов'язок, мушу його виконати. Пауза. «А після… ти можеш прийти?»
«Якщо все буде добре — прийду».
«А може бути недобре?»
«Ляня, я тобі все розкажу».
Вона мовчить. Аби цей дебілізм закрити, я кидаю слухавку. Торба, яка вона хвора на голову, це просто торба, й треба ж таке придумати. На стареньку радіолу «Рекорд» ставлю платівку «Кіно», яку мені подарувала матір ще на св. Миколая. Вона в мене взагалі оригінальна. Хотіла під подушку запхати мандаринки, апельсинки та іншу фіґню, але ж я не маленька дитина, якій треба цицьку чи цукерку. Коли я зранку побачив біля свого ліжка платівку, якої в Тернополі, мабуть, ні в кого не було, бо в «Мелодії» вона ще не продавалась, мало не випав в осад. Як виявилося, це з Естонії вислала посилкою тітка Ольга. У них там круто, все є, два роки тому, коли я з матір'ю приїздив до них у гості, у мене шухляда впала: маленьке містечко Хаапсалу на березі Балтійського моря, невисокі, помальовані в жовтий, рожевий, світло кавовий колір дво–і триповерхові будиночки з декоративними, стрімкими дахами з червоної черепиці, з майстерно вирізьбленими вікнами і дверима, з вузькими, викладеними бруківкою, тихими вуличками, по яких їздять старі «волги», «москвичі», «форди», «опелі» (як казав мій дядько, чоловік тітки Ольги, — це в Прибалтиці зараз така «струя» пішла — на стародавні машини). А ще пам'ятаю велику кількість смачних рибних страв, а ще місцеві шпроти, які виготовляють у Хаапсалу, ням, ням, це не те гівно, яке деколи викидають у нас на прилавки, а ще — затишні бари, забігайлівки, кафе, де неприступні офіціанти й бармени в білих накрохмалених сорочках на короткий рукав і в чорних краватках мовчки обслуговують клієнтів із німецькою точністю. Коли мій дядько купив мені «безалкогольний» коктейль (для замилювання баків моїй матері, аби не сварила; від цього коктейлю я відразу відчув себе щасливим) і запропонував відійти від стійки бару й сісти за столик, я запитав «може, тут?». Він подивився на мене, як на божевільного, й сказав: «Тола, я — естоніц, у нас так не прійнято». А ще пам'ятаю моїх естонських ровесниць — Інґрід й Ані, які жили в сусідньому під'їзді, вечорами ми разом сиділи на лавці у дворі. Я пам'ятаю, як вони з мене насміхалися, особливо з моєї ламаної російської мови; вони зі мною також розмовляли москаль–ською, я реготав із їхньої вимови ще більше — так по–дерев'яному можуть говорити хіба коні. Вони зараз, мабуть, підросли, як каже моя бабуся, нівроку, може, трахаються, як ненормальні. От куди б я хотів звідси виїхати…
Пригадую, як після моїх розповідей про поїздку в Естонію Риня вчепився до мене, як воша до кожуха, аби дав йому адресу Інґрід. Вони листувалися півтора року, й одного дня вона несподівано приїхала в Тернопіль!!! Це настільки було несподівано, що Риня аж сів на сраку: куди її дівати… Мабуть, у його котлі багато запитань варилося. Але це ще було не пекло — пекло на нього тільки чекало. Інгрід приїхала на місяць (батькам наплела, що поїхала в санаторій у Карпати); вона зробила Риню чоловіком — кожного божого дня мала його по повній програмі, як велику іграшку, котра не може чинити опір; урешті, від нього залетіла, й Риня від однієї думки, що невдовзі стане батьком, схуднув на п'ять кілограмів, а за аборт виклав пристойні бабки. Пекло було попереду: Інгрід відмовилася повертатися на свою батьківщину шпротів і старих автомобілів. Тітка Ольга написала мені листа, чи не до тернопільського хлопця, з яким листувалася, поїхала Інгрід. Ясний перець, що до тернопільського. Одного вечора — через тиждень — на порозі моєї квартири я побачив здоровенного сорокарічного незнайомця — це був батько Інгрід. Я подумав: Рині настала торба. Але естонець виявився добряком із лагідним серцем, він лише нас благав: «бандери, верніте доч, мне нічево не нада». Так і покинула життя Рині прекрасна Інгрід. Деколи я в нього запитую: «Як поживає Інгрід?» Він кисло посміхається, наче минуле постає перед його поглядом, і з нотками ностальгії в голосі каже: «Грім–баба, такої в мене більше не буде…» або «мене так ще ніхто не любив…». Я тобі вірю.
Мої думки перериває дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі малий Машталір, Діма Дефіцит і Риня. Через годину Кнопка приведе Артура в наш двір, каже Дефіцит. Я запрошую їх пройти в мою кімнату. Ну як, готовий? — запитує Риня. Да, готовий, хоча всередині трохи відчуваю мандраж, це завжди так — перед валкою, кров наперед гуляє, тримає в напрузі. Головне — не нервуйся, сміється Риня. Малий Машталір розглядає наклеєні на стіні картинки, каже — круто, потім просить, аби показав руку, оглядає, мацає пальцями, легко натискає на кістки, розминає, бляха, болить, кажу йому. Може в «тисячі» перекинемося? — пропоную картами вбити час. Не встигнемо, каже Дефіцит, давай у «ду–рака». Дістаю з шухляди колоду, тасую і роздаю карти. Мені випадає грати в парі з малим Машталіром.
— На шо граємо? — запитує Риня.
— На водку, — каже Дефіцит.
— Я не п'ю, — протестує Бодьо, — давай на морозиво.
— На шо? — кривиться Риня. Ми регочемо й підстьобуємо Машталіра, може, ще на манну кашу з молоком чи на кілька пачок «Малюка». Бодьо захищається, каже, що «Малюк» дуже корисний і його спортсмени вживають, аби росли м'язи. Пропоную зіграти на пару «крабів». Риня відразу мене підтримує, бо він дає дуже болючі «краби», голова після цього може в труси звалитися, а потім ще болить годину. Граємо. Спершу їм мастить, попадаються козирі, й вони нас просто рвуть на кавалки, але з кожним ходом ми набираємо обертів, я першим вилітаю з гри, й Бодьо мочить їх один. Ми виграємо. Вони підставляють свої голови, ми їм відвішуємо по два «краби». Риня каже, що на нас чекає страшна розплата. Дефіцит розкидає карти. Другу партію вони нас взувають по повній програмі. Спершу «краба» дає мені Дефіцит (укус комара страшніший), а другий відвішує Риня. Мудак! І то такий відвішує, що голова мало не розколюється. Машталір також кривиться й чухає те місце, по якому зарядив його Риня. Третю партію ми валимося, як демони, але виходить нічия. Пора йти, каже Дефіцит. Бодьо дістає з кишені куртяка боксерський бинт, туго намотує мені на руку, запитує, чи нормально. Не рука, а кувалда. Артурчику буде Дахау, сміюся до пацанів. Риня, ти — мудак. Він запитливо на мене дивиться, а я показую на голову, кажу — від твоїх блядських «крабів» макітра болить. Зі мною не можна грати на «краби», регоче він.
Невдовзі ми виходимо на двір, підходимо до столика, навколо якого ціла купа народу: старший Машталір, Кнопка, Коновал, Юра Пиж, ше кілька знайомих пацанів, навіть прийшов Боря Гебельс! Нарешті я бачу Артура: він стоїть осторонь, мовчки курить, часто спльовує на землю, його обличчя виглядає блідувато–сірим і втомленим, а очі полохливі й сумні. Кнопка своїми приколами веселить публіку, розмахує руками, і всі регочуть. Вітаємося з присутніми, потискаємо кожному по черзі руки. Артур у наш бік навіть не дивиться. Я підходжу до нього й кажу, з нами будеш валитися, ти догнав? Обличчя Артура покривається червоними плямами, він виправдовується, що я образив його тьолку. Перебиваю його й нагадую про той вечір, коли Іруся валялася п'яною тут, біля турніка. Пацани кажуть, що саме так і було, нема чого хвостом крутити. Да, да, підходить до нас Кнопка, всьо було так, як каже малий, Артур, ти йому свою тьолку сам віддав, ти хотів її під Толяна покласти, так було? Його обличчя здригається, блідне, очі розширюються, наче стикнулися з небаченим досі. Ви не так все зрозуміли, тремтить голос Артура, ви, ви, неправильно все зрозуміли. Це ти не так розумієш! — сичить на нього Кнопка, тепер ти висуваєш претензії до нормального малого, відвішуєш йому піздюлєй, хоча він від тебе молодший на сім років. «Бичяра, ти мій!» — кричить до нього малий Машталір. Я його вчасно зупиняю, не тут, ідемо за басейн 20–ї школи, там нас ніхто не побачить. Через шкільний стадіон прямуємо до басейну. Беремо Артура в кільце. Виходь три на один, звертається до Артура Кнопка, вони від тебе (показує на нас) на сім років молодші. Ми будемо двоє, кажу йому. Пацани від нас відступають, залишаємося втрьох: я і Бодьо проти Артура. Він виглядає переляканим, але невдовзі опановує себе. Заходимо з різних боків. Раптом Артур накидається на мене й завдає потужного бокового правою, я насилу встигаю сховати вухо за плече й відчуваю різкий біль у лівій руці–Сильно засмалив. Несподівано Артура відкидає — Машталір наносить йому серію по корпусу. Я зі свого боку підбігаю до цього вилупка й б'ю «спицом», наче м'яч, у коліно. Артур від болю йойкає й злегка присідає, цієї миті Бодьо добавляє ногою, але суперник ловить його й звалює на землю. Мені вдається затопити Артурові у праве око, але виходить боляче — мабуть, попадаю в кістку брови. Так і є, бо в Артура одразу з того місця юшить кров. Він стає озвірілим, навалюється на мене з кулаками, один із ударів припадає у праву щоку, від чого в голові все перевертається. Отямлююся й бачу, як Артур тримає Машталіра за шию, не дає вирватися й душить. Я розбігаюся й з ноги заряджаю Ар–турові по нирці, він послаблюється, відпускає Машталіра й падає на праве коліно. Бодьо наносить по ньому удари, як по макетові. Малий, давай! — кричить Кнопка. Артур намагається підвестися з собачої пози, але наші удари щоразу звалюють його на землю. Через кілька хвилин він більше не реагує, хоча руками ще захищається. Я зупиняю Машталіра, аби цей лох підвівся. Артур лежить і харкає кров'ю, на нас дивиться скоса й про себе щось гнівно шепоче. Вставай! — гаркає до нього Кнопка. Вставай! Артур не реагує. Тоді Кнопка просить пацанів його підвести. Риня й Дефіцит ставлять Артура на ноги. Він опирається на стіну басейна й з–під лоба обводить усіх поглядом. Я кажу, що не знаю, чи треба гасити його далі. Малий Маш–талір підходить до нього й б'є по корпусу. Артур від болю згинається, але опору не чинить.
— Бичяра! — плює на нього Риня.
— Може, його обісцяти? — каже Дефіцит.
— Якась стара духовка з собачкою сюди суне, — каже старший Машталір і показує в бік Київської. Ми закурюємо. Я підходжу до Артура:
— Ти був не правий.
Артур мовчить, дивиться собі під ноги. Я б'ю його долонею по щоці.
— Да, — каже він.
— Шо «да»? — підходить малий Машталір.
— Я був не правий.
— Ти не просто був не правий, — беру його за комір куртки, — ти повівся, як останній лох, ти це доганяєш? ти ж свою тьолку не поважаєш — віддаєш її, а потім знову гуляєш, ти й себе не поважаєш, а знаєш чьо? бо ти не відповідаєш за свої слова, а з такими шо нада робити?
— Гаси його! — кричить Дефіцит.
— Правильно, да тебе навіть пиздити гидко, ти хоч це доганяєш, фуфєл? — знову заряджаю в табло. Бодьо з ноги ще раз його валить і каже, щоб більше на очі не показувався. Дефіцит поривається забрати в нього катоновий куртяк, але Кнопка його зупиняє. Дефіцит не розуміє, чого йому не дозволяють дати лосю по рогах. Я відводжу Діму вбік і пояснюю, що Артур раніше ходив із Кнопкою і старшим Машталіром, думаєш, їм приємно дивитися, як опускають їхнього колишнього кєнта. Діма підіймає вгору руки, тіпа, пацани, нема питань. Артур іде. Ей, му–му, гукає йому в спину малий Машталір, тобі вже женитися треба. Ми регочемо й дивимося, як від нас повільно віддаляється побитий і жалюгідний Артур. Бодьо підходить до мене й запитує про руку, як? болить? нада йти до лікаря.
— Риня, курвий ти син, — гукаю до нього.
— Шо таке?
— У мене голова від твого «краба» розвалюється.
Він усміхається, закидає голову й гордо каже:
— Це тобі не морди бити, а з Ринею в карти грати.
24
Голюся. У голові роїться купа думок. Сьогодні ми збираємося разом зі своїми мантелепами. Це буде перший мій вихід на люди з Лянею, хоча, судячи з її реакції, вона цього особливо не прагне, каже, дурачок, мені твої друзі до одного місця, мене цікавиш тільки ти. З понеділка почнеться виробнича практика на текстильному комбінаті, який простягається на кілька кілометрів за нашою бурсою. Кожного дня, протягом двох тижнів, треба буде ішачити з ранку до обіду, вставати вдосвіта, поспішати на зупинку, сідати в переповнений сонними роботягами тролейбус, двадцять хвилин їхати з мовчазними сірими мордами й дивитися на ліниві пейзажі за вікном; кожного дня треба буде вітатися й розмовляти з бригадою слюсарів, до якої тебе прикріплять, виконувати їхні настанови, поради, доручення, ходити з ними на перекур і слухати їхні балачки про риболовлю, побутові та сімейні проблеми, відпрошуватись на десять–п'ятнадцять хвилин відвідати свого приятеля, який працює в іншій бригаді. Єдине, що втішає, цього разу нас кинуть у прядильний цех, де значно менший шум, аніж у ткацькому. І машини там високі й довгі, між ними можна легко ховатися й тікати від виробничого майстра. Взимку нас кинули на тиждень у ткацький цех — більшої каторги у своєму житті я ще не бачив: велетенське приміщення (мабуть, кілометр квадратний), заставлене купою ткацьких верстатів, робота яких породжує божевільний гуркіт; від цього гулу не чути, як поруч кричать (навіть білі невеликі виробничі тампончики, які нам видавали для затикання вух, мало допомагали). Від дикої роботи тисяч ткацьких верстатів під ногами вібрує бетонна підлога, аж у яйцях бринить. А від нудьги й монотонного, безперервного гулу, через який неможливо розмовляти один із одним, ставало настільки тоскно, що ми лічили хвилини, аби хутчіш скінчилася робоча зміна. Або ж, коли від роботи харило, коли остаточно їхав дашок, ми брали шпулі —- невеликі картонні двадцятиміліметрові трубки, на які намотувалася у вигляді кокона нитка, — і жбурляли ними одне в одного. Пригадую, як придурок Коновал запустив такою шпулею глибоко в цех, і вона влучила літній ткачисі в балду… Ми дивилися на неї, як на ненормальну: серед заклопотаних співробітників, які стояли за станками, вона з перекошеним обличчям гнівно розмахувала руками, її рот неймовірно активно рухався, але… ніхто не чув і не звертав на неї жодної уваги, оскільки нестерпний ткацький шум заповнив думки й увагу всіх цих людей… навіть якби когось пристрелили в цеху, цього б ніхто не помітив. Згадуючи сцену з ткачихою, у макітру котрої влучила шпуля, я завжди усміхаюся. Про роботу в ткацькому цеху ходили купа неприємних чуток, що там дуже шкідливо для здоров'я, можна оглухнути, й не тільки… Підозрюю, що всі слюсарі ткацьких цехів (від постійної вібрації підлоги) під старість стають імпотентами… тому ми всіма можливими способами прагнули потрапити в прядильний цех або в ремонтні майстерні, де спокійно сидиш у м'якому кріслі, граєш у карти, слухаєш радіо або музику чи робиш свою повільну, терпиму роботу.