Пацики
Шрифт:
— Да. Але ти міг би бути на моєму місці.
— Ти думаєш? Я ж лінивий.
— Сто пудів, міг би, — каже Машталір, оглядає моє лице й глузливо додає, — якби рік тому не кинув, зараз би не ходив із побитою мордою.
Мовчки дивлюсь на нього й сміюся:
— Спорт — не для мене.
— А ким ти хочеш бути?
— Не знаю. Мені багато чого подобається. Картини всілякі, фотографії… Справді — не знаю.
Ми заходимо в під'їзд, підіймаємося ліфтом на шостий поверх. Мати Боді запитально дивиться, син із широкою усмішкою на лиці підходить до неї, обіймає, і вона радісно плаче. Поки Бодьо приймає душ, його матір, посадивши мене на кухні за стіл і готуючи вечерю, розпитує, чи не важко йому було, чи не сильно били. Я сміюся й кажу, шо все закінчилося дуже швидко, що Бодьо кілька разів дав тому дауну по балді, ой, пробачте, наніс дві–три серії по голові, по корпусу, і той здався у третьому раунді. Матір плескає в долоні, киває головою, зітхає, я за нього так переживала, так переживала. Бодьо невдовзі виходить, стоїть перед нами й обтирає рушником мокру голову. Вона дає нам їсти — гречку з котлетами і салат із редиски й зеленої цибулі. Швидко їмо, але матір каже, що після душу так швидко йти на вулицю не слід, чого доброго, можна менінгіт підхопити, поки не зігрієшся, нікуди не пушу. Бодьо сміється, треба ж таке придумати — влітку менінгіт. Через
Підіймаємося по східцях на другий поверх і заходимо в «Оріон»: у ніздрі б'є важкий, спертий алкогольно–тютюново і ще не знати який духан. При вході на підлозі сидить готова в драбадан тьолка, вона гикає і, здається, хоче стругати. У кутку, на балконі стоїть не менш готовий штемп і відливає прямісінько з другого поверху, мабуть, на голови людей, які виходять із продуктового магазину. Ми обережно переступаємо через ноги дівахи, а вона гукає до нас «альо гараж», і махає руками так, наче перед нею привиди, яких хоче прогнати. От курка, дивиться на неї малий Машталір. У залі ціла купа народу, шукаємо наших і помічаємо їх біля вікна за двома зсунутими до купи столами. Морда Рині червонюща, наче він недавно бігав на великій дистанції. Петро Григорович обіймає невідому чорняву мантелепу з несимпатичним лицем, вона неприємно шкіриться, в неї — ой пфу! — один із верхніх зубів золотий, бе, яка гидота, мабуть, дешева ганюра з петеушної общаги. П'янючий Дефіцит повільно насуплює брови, втуплюється в нас, ніби хоче переконатися, чи ми справжні, кілька хвилин зосереджено розглядає, його морда раптом розширюється від здивування: во, показує на нас пальцем, але ніхто не може догнати, шо це означає. Риня привітно усміхається й махає нам рукою. Мене садять біля старшого Машталіра, якого, судячи з його спокійного, впевненого вигляду, навіть не накрило. Він обдивляється присутніх, які голосно говорять, регочуть, про себе усміхається й напівголосно каже мені, не вміють, синки, пити.
— Хто не вміє? — здивовано запитує Дефіцит, хитаючись на стільці. Тим часом Бодьо замовляє собі сік, а Риня наливає мені горілки.
— Чьо табло побите? — запитує в мене Кнопка після того, як ми випиваємо.
— Це його Артур, — каже Риня.
— Артур? Так відірвіть йому бошку, — сміється Кнопка, — чьо не закопали дебіла?
— Ми це і зробимо, — говорить малий Машталір, — тільки нада його виловити.
— А на фіга його ловити? — запитує Кнопка, каже, що може йому стрілу набити й він сам прийде. Ми з Ринею зацікавлено переглядаємося, він мені підморгує і в Кнопки питає: коли? Ясний перець, Артурові настріляємо по балді.
19
Після того, як на перекурі з Ринею вицмулюємо по цигарці, а потім лупимо на табун ще кілька пляшок «столичної», я вирішую звалювати, бо відчуваю, що дійшов до потрібної кондиції — в голові повний мутняк і трішки тягне стругати. Ми повертаємося додому втрьох: я, Риня й Бодьо. Певний час ідемо мовчки. Малий Машталір питає, чого я сумний. Він один серед нас не пив, мені здалося, що йому з нами було нудно. Я бачив свою тьолку з іншим, несподівано для себе говорю про те, від чого мене вже хвилин десять харить. Риня втикається в розмову, що невідомо, чи це була вона, що це могли бути просто мої галюни. Захисник сраний, бабів захищає, це вона — глухо відповідаю з гіркотою в горлі; пауза; Толян, дивиться на мене Риня, не спіши. Важко видавлюю: в мене чюйка нормальна, це була вона.
— Може, треба в неї запитати? — дивиться на мене Риня.
— Да, — каже Машталір. — Коли ти нас познайомиш?
— Познайомлю. Спочатку калдик їй відірву.
— Толян, ти ж не знаєш…
— Риня, я знаю, не сліпий!
— Ти зараз просто себе накручуєш, почекай, завтра, на тверезу голову.
— Я не п'яний! Я зараз піду до неї і зроблю їй, бляха, Дахау!
— Толян! — сміється малий Машталір, — піди завтра, на тверезу голову.
— Я не п'яний! Це Дефіцит п'яний, насилу в тачку його закинули. Я можу йти. Да! І піду…
— Добре, добре. Підеш. Тебе накрило, — сміється Риня.
— Кого? Мене? — зашпортуюся й падаю на праве коліно, Бодьо мене підхоплює й каже «обережно». — Я її закопаю…
— Да, да. Закопаєш, — тримає мене за руку Машталір.
— Я їй Дахау…
— Ми вже це чули.
— Не віриш?
— Віримо.
— Пацани, даю мазу.
— Толян, ми тобі віримо, — каже голос, якого не можу впізнати. Здається, ми заходимо в мій під'їзд, а потім у ліфт. Чути різні голоси: «обережно», «Толян, тримайся», «вже вдома». Раптом мене лає голос матері: напився? пияцюра! мені алкоголіка в хаті не треба! чуєш? не треба! завтра у тебе екзамен! ти хоч це розумієш? екзамен! а ти нализався, як остання скотина! Сто пудів, як остання скотина, мляво повторюю й відчуваю по обличчю ляпас. Заплющую очі, в голові гудять вертольоти, лягають на курс, через що мене тягне вправо, вирівнюються, потрапляють у повітряну яму, я також потрапляю у повітряну яму… бачу: в центрі біля церкви йде Ляня, а біля неї незнайомець, хочу побачити морду, хочу порвати цього гандона. Раптом мою голову охоплює неприємний мокрий холод, який тече по шиї, потрапляє за шиворіт. Розплющую очі й бачу перед собою рідну ванну, а матір за спиною лише сумно каже, ну, ну, спокійно, тобі треба відійти. Запитую, де Риня. Я зараз тобі такого Риню дам, що ти забудеш, як тебе звати! Чьо вона так? Вона навіть не знає, як мене зараз харить. Матір допомагає мені дійти до ліжка. Здається, з іншої кімнати виглядає весела пика вітчима, він, мудак, з мене сміється. Мати накидається, чого я напився.
— Бодьо виграв область.
— А ти чого напився?
…пауза; я… я… Мати садить мене на крісло, а сама береться розстеляти постіль. Чорт його знає, чьо я напився. Я повільно добираюся до ліжка й падаю одягнутим. Відчуваю, як із мене стягують штани й несамовито сварять: не дай Боже завтра не складеш іспиту! я з тебе шкуру живим спущу! Добре. Що «добре»? — визвіряється голос, який ніяк не може втихомиритися й завдає мені нестерпних страждань. На мить пропадає світло, невдовзі з'являється інше: слабке й тьмяне — від настільної лампи. Пауза. Підводжуся, згадую, що маю зателефонувати Ляні. Мене серйозно пре з нею перетерти, тільки пару слів, пару слів. Мати лає, щоб нікуди не рипався й лягав спати. Підко–рююся. Лежу. Від алкоголю крутиться голова, здається, дрімаю. У тиші чути, як дихає мати. Я прислухаюся до її дихання: воно нерівне, неспокійне, таке дихання притаманне людині, яка напружено думає й жалібно через це зітхає. Розплющую очі, матір продовжує сидіти у кріслі й мовчки дивиться на мене. За стіною її кличе вітчим: «Мулька, лягаємо, вже пізно». Вона не реагує, таке враження, наче погляд не може від мене відірватися. Намагаюся зрозуміти, що зараз діється в її очах: непорушних, застиглих, які дивляться крізь мене, стіни, предмети; намагаюся уявити, що вони зараз бачать. Пауза. Знову підкорює дрімота, повіки ніби самі стулюються. З'являються обличчя малого Машталіра, Рині, Діми Дефіцита, потім несподівано виринає з темряви лице Ляні, але відразу розсіюється й зникає. Народжується голос: тихий, рівний, спокійний. Спершу я не можу збагнути, чий він, але впізнаю — голос матері. Певну мить не чую, про що вона каже, лише слухаю голос, наче невідому, але приємну музику. Потім у мою дрімоту проникають слова, я їх розрізняю; крізь сон розумію, що матір говорить сама до себе. Вона говорить про моє дитинство, про життя над озером на Новому Світі, де на Березовій біля військової частини стояла наша стара хата. Вона говорить не поспішаючи, говорить так, ніби те, що я вловлюю, не має жодного значення, й не важливо, чи це хтось почує. Я прислухаюся до її слів і раптом чую… як би я хотіла, щоб ти завжди був маленьким… Мати згадує вголос моє трирічне дитинство, який я був поважний і серйозний, спокійний, як маленький слоник. Згадує, як над моєю головою влітку завжди кружляло кілька метеликів, і сусідка, що жила навпроти через вулицю, казала матері, це добрий знак, із твоєю дитиною нічого поганого не станеться. ЯК БИ Я ХОТІЛА, ЩОБ ТИ ЗАВЖДИ БУВ МАЛЕНЬКИМ…
Що вона хоче цим сказати? Ці слова мати вимовила дивним, теплим тоном. Вона каже, що сусідка не збрехала, бо навіть у серпні, коли я маленьким потрапив під військовий «урал» і мене відкинуло під наш паркан у кропиву, на тілі не було жодної подряпинки, жодного синця, не кажучи вже про переломи… я підбігла до тебе, а над тобою літали кілька метеликів, і я зрозуміла, що є Бог і що він тебе врятував… як би я хотіла щоб ти завжди був маленьким таким маленьким гарним хлопчиком який колись гарно їв потім повільно йшов і грався або лягав спати знаєш ти з самого дитинства був дуже спокійним і слухняним не капризував як інші діти не рюмсав просив добавку ха ха ти так смішно казав «сє оцю» що всі сміялися пауза ти завжди усім приносив радість тебе любила вся наша вулиця навіть солдати які визирали з–за бетонного паркану частини тебе завжди пригощали цукерками а один навіть подарував тобі свою пілотку деколи ти міг так непомітно шмигнути з хати що я мало не впадала у відчай думаючи чи нічого бува не сталося одного разу на своєму триколісному велосипедику ти поїхав до автошколи а там стільки машин потім звернув униз до озера і з'їхав аж на пляж добре що були люди і привели тебе додому ох гарно колись було я брала тебе за ручку ми йшли набережною до парку Шевченка потім підіймалися високими сходами до кафе яке ви зараз називаєте «гадючником» і де п'єте сто грам а колись у ньому гарно було там не курили не пили було смачне морозиво ти дуже часто просився на руки мама візьми толіка на руці я тобі казала що я вже втомилася а ти просив візьми мене на руці ну трішки я коли виросту тебе братиму на руці візьми пауза тоді мені з тобою було дуже спокійно я нічого поганого не думала. Ма, шепочу у маренні дрімоти, лягай спати. Вона підходить, відчуваю, як згинається, потім цілує мене в щоку. На добраніч, закриває за собою двері.
20
Іспит проходить як по маслу. Мастак Ромко непомітно дає нам готові «болванки» з відповідями на запитання в білетах; єдине, що нам треба було зробити — переписати це своєю рукою на аркуш із екзаменаційною печаткою, скорчити серйозний вираз морди й здати. Всі наші вирішують квасити, вони скидаються й посилають Саву з Лободою в гастроном за водярою, батоном, сирками, ковбасою, мінералкою. Зранку думаю про Ляню, пропадає настрій, а клятий бодун ще й пригнічує. Риня кличе похмелятися й заодно відзначити екзамен. Хочеться бути самому, шум і розмови, які породжує наш кагал, харять. Коновал каже, що має атомний план, дьорнеш — і побачиш прабабусю. Король дає головицю Лободі за те, що той купив ліверну ковбасу, це хуйня повна, а не ковбаса, в мене її навіть кіт не їсть, обурюється він. Риня накидається на Короля, твій кіт зажрався, йому мало яйця повідривати, ліверна ковбаса — нормальна закусь. Звалюємо, кажу йому. Толя, окликає мене Риня, завтра ми всі йдемо гуляти, бери Ляню, я буду з Капустою, Дефіцит зі своєю, Петро Григорович буде, словом, не забудь. Добре. Може, по п'ятдесят за екзамен? — перепитує Риня. Ну, хіба по п'ятдесят, а де будемо квасити? Можна піти в тир, каже Король, а можна до електрика Івана в каптьорку.
Лободу відшиваємо. Коновал плентається біля мене й шепоче: з цими мудаками я ділитися планом не збираюся. Невеликим табуном завалюємо в адміністративний корпус, де тир. Ідемо переповненим дівками коридором. Вони теж здають екзамени — перелякані, зосереджені, заклопотані, втомлені, з конспектами в руках, на нас не звертають жодної уваги. Я помічаю Таню, підходжу до неї, пропоную піти зі мною, але вона, тримаючи підручник у руці, відповідає, не можу, в мене сьогодні почалися діла. Ясно, ну, раз таке — бувай здорова. Іншим разом. Риня дивиться, як я від неї відходжу трохи розчарований, хихикає й розводить руками, ті–па, кантора не працює. Відчиняє двері підвалу, і ми спускаємося в темряву. Ей, світло там зробіть, швиденько, неголосно гаркаю на тих, хто йде попереду й забуває знайти вимикач. Невдовзі з'являється світло. Риня каже мені, щоб я закрив двері. Не встигаю підійти до дверей, як забігає захеканий Король і тягне за собою в підвал маленьку тьолку. Швиденько, поки не побачили! Переконавшись, що ніхто не дивився, як ми заходили, зачиняю двері зсередини на ключ і поспішаю вузькими підвальними коридорами з довгими чорними трубами над головою до наших. Волога затхлість. Іду обережно, аби не зачепитися плечем за побілені стіни. Попереду Король зі своєю кралею, він обмацує її, а та дура тільки регоче й каже «що ти робиш?». Ззаду вона виглядає більш–менш по–людськи: не криві ноги, коротка спідничка, темний светрик. Виходимо в невелику кімнату, де висять навчальні плакати з військової підготовки й стоїть кілька парт, які одразу зсуваються докупи, на них Сава викладає закуску й снаряд водяри. З нички між бетонними блоками стіни Ри–ня витягує загорнуті в целофановий кульок два гранчаки, які ми ще взимку поцупили з їдальні. Потім відкриває пляшку мінералки, миє нею стакани. Сава нарізає батон, плавлені сирки й кружальце ліверної ковбаси. Альо, це не хавчик, кричить Король на тих, хто до їжі простягає свої граблі, це закусь! Чьо вилупився? — каже Риня Саві, наливай. Сава наливає. Риня один гранчак дає мені, а інший Королю. Перехиляємо. Той мутняк у голові, який ще зранку я переживаю від вчорашньої буханини, раптом на мить оживає, рухається восьминогом і наче пускає щупальця у клітини моїх нещасних мозгів. Я кидаю на кішку шматочок плавленого сирка й ковбасу. Як не дивно, стругати не хочу, алкоголь поволі мене збадьорює, кров радісно розносить його по втомленому тілу, як листоноша 45–го вісточку про завершення війни. Коновал дивиться на гранчак, який простягає Риня, підморгуючи нам, кривиться й відступає крок назад. Нарік і в Африці нарік, каже Риня й передає його Саві. Вони цокаються, Риня випиває залпом, а Сава з кислим виразом харі п'є водяру повільно, наче компот, зосередившись очима на рідині перед своїм носом. Сава, звертаюся до нього, ти шо, маньяк? так пити… це ж можна йобнутись. Риня закусує й звертається до тьолки Короля, чи буде вона бухати. Я не п'ю водку, відповідає вона унітазним голосом.