Пацики

Дністровий Анатолій

— А Інна з Таньою де? — запитує старший Машталір.

— Додому, — махає єдиною рукою в напрямку дверей, — спати пішли, вечірня казка закінчилася.

Риня бере біля сусіднього столика стільця і ставить перед Мавпою. Він сідає за стіл, наливає собі в склянку і запитує, чьо ні фіга не п'єте, ану пийте, і перехиляє. Риня шепоче мені: коли Мавпа п'яний — він йобнутий, Толян, фільтруй базар.

— Так шо «тепер»? — знову питає Мавпа. Він майже готовий, обличчя бліде і жирне. Бодьо Машталір місяць тому казав, шо Мавпа страшно бухає, вирвав ампулу, яку йому зашили, що його хотіли кинути в Дедеркали аж під Шумськом, де лікують алкашів.

— Ми говоримо про помилки молодості, — каже Риня.

— Шо? Про яку в пизді молодість ти говориш? В жопі я бачив твою молодість. Чьо витріщився, доходяга?

— Не звертай уваги, — шепоче Бодьо, — це в нього вже дах їде.

— Альо! — підривається Мавпа, зачіпає стіл, на підлогу падають склянки і розбиваються, — я не догнав! Чьо цей чорт пиздить!?

Старший Машталір хапає Мавпу і садлть на місце, довго втирає йому, шо це нормальні пацани, свої, вони з моїм малим тусуються, ти шо, своїх не впізнаєш? да? це наші малі, ніяких проблем, вони просто тут відтягуються, це свої; Мавпа поволі втихомирюється, да, ніяких проблем, да, свої малі, але ж він пиздить… він не пиздить, каже старший Машталір, він нормальний пацан.

— Да? — перепитує Мавпа з напівбожевільним виразом обличчя. — А на хуя мені його молодість? На хуя?

— Він більше не буде розказувати про молодість.

— Да? Це добре. Бо я в жопі бачив його молодість.

— Ти вже це казав…

— Да? Ну то хай наливає.

— Тобі більше не треба.

— Саня, шо за понти? хай наливає, йому шкода? да? шкода? може, він

мусорський? ти в нього про ксіву питав? може, він має ксіву? а може, він бере? в рот бере? нє?

— Капни нам, — каже старший Машталір Рині й стримано зітхає, певно, не знає, як всю цю біду припинити. Риня бере пляшку й наливає у два нерозбиті стакани, але не встигає взяти бодай один, як Мавпа хапає його й швидко опорожнює, а потім так само хапає інший. Скоро йому настануть ласти, шепоче малий Машталір, треба зловити тачку і відвезти його, бо загримить у медвитверезник; Мавпа кіпішує, розмахує єдиною рукою, гримає по столу, матюкається, чіпляється до нас із Ринею, невдовзі поступово відрубується. Беремо його, прощаємося з пацанами, а на запитання Дефіцита, куди йдемо, показуємо на Мавпу, нада це тіло додому відтарабанити. Витягуємо його на вулицю, волочимо до готелю «Тернопіль», де можна зловити тачку. Мавпа ричить, виривається і хоче заїхати Рині в рило, але брати Машталіри міцно його тримають. Спивається, каже Саша, кожен день квасить, як ненормальний. Спиняємо сіру «волгу», запаковуємося до салону і їдемо на Бам(Неофіційна назва мікрорайону Сонячний у Тернополі). Мавпа засинає, з його рота витікає слина і потрапляє на куртку Рині. Той гнівно каже «мудак», але не рухається, аби Мавпа не прокинувся.

— Саша, — звертаюся до старшого Машталіра, — ми так і не договорили. Шо ти хотів сказати? — Він оглядає кожного з нас, ніби переконується, чи тут лише свої, кисло посміхається, витримуючи довгу паузу, потім каже: вам пора збити нормальну, надійну бригаду з п'яти–шести чоловік, пробивати серйозні ділюги і не займатися хуйньою.

б

Матір накидає в тарілки картоплю–пюре, з якої лине гаряча смачна пара, до кожної порції додає смажене яйце і по дві сосиски. Вітчим сидить навпроти мене з кислим пожовклим видом, мабуть, козел, хоче похмелитися після вчорашнього, коли насилу приповз до хати й довго шкрібся, наче жалюгідний пес, об двері, щоб його пустили. Мулька, каже він до матері, а в нас нічого нема? А тобі ще чого треба? — визвіряється вона, мало вчорашнього? ледве теплий прийшов, усі гроші, курва, пропиваєш, схаменися, чоловіче, твої дружки хоч і п'ють, але й про свій дім не забувають, завжди копійку несуть до хати, а ти? тобі тільки колеги! і бухельце — дає собі щигля під щоку — добре мені діло… щодня заливати баки, поїв, поспав, побухав, і більше нема ніякої роботи, на широку ногу живеш, дружок, якщо таке буде продовжуватися — вижену, довго терпіти не буду. Ясний перець, не будеш — думаю про себе — вже п'ятий рік терпиш, і завжди кажеш, що більше терпіти не будеш. Мулька, не кричи, кривиться він, я шо? я просто так, тільки сказав, думав, може, малому наллєш, сьогодні ж свято, правда? Пауза. Яке в сраці свято? — витріщає матір очі. Ну, релігійне чи ще якесь, бурмоче він, у календарі церковному постійно свята, люди постійно святкують, я шо? я нічо, тільки запитав, шо, вже навіть запитати не можна? Я тобі зараз дам таке свято, скаженіє матір, шо тобі мозґи повилітають! Мулька, не кричи, знічується він, ні то ні, я шо? для себе? ні, може малий би трохи випив, і я біля нього, в цьому ж нічого поганого нема.

Матір войовниче підводиться з–за столу, й вітчим відсувається з табуреткою, певно, боїться, щоб не заїхала йому чим–небудь по голові. Йому ще рано пити, каже вона, он вчора також приплентався, ледве теплий, горілкою смердить, як від старого пияка; а ти щоб добре вчився, зиркає на мене, а не горілку пив, рано, сину, починаєш, я в твоєму віці вже на заводі працювала; пауза; а з бурси, якщо накоїш лиха, вилетиш тільки так, тепер, сину, не ті часи настали, довго не панькаються, чого витріщився? бери їж. Я кладу виделку й дякую, не лізе. Матір накидається на мене, хочеш похмелитися? стоїть перед нами в агресивній позі, закинувши за плече білий кухонний рушник, я вам, курва, зараз як похмелюся, обом… що старе дурне, шо молоде. Вітчим мляво порпається виделкою в картоплі, запухлий, пожмаканий після бодуна, дивиться на матір і знічено просить: мулька, досить тобі вже сваритися, сідай їсти, тільки не кричи, бо голова розвалюється. Вона йому кидає, пияцюра, щодня дудлити — скоро мозґи повідсихають, і ще той, шмаркач, втягується, показує на мене, але невдовзі заспокоюється й сідає. їмо мовчки, матір скаржиться, що люди вже садять картоплю… хворі, перебиває її вітчим; сам ти хворий, ображається вона, в нас ще не скопано, а їсти схочете, правда? особливо, коли зима буде на носі. Озивається телефон, вітчим встає з–за столу, йде у вітальню. Толя, гукає мене, тебе Іван кличе, Риня. Матір на мене дивиться й сміється, каже, що в Івана дуже кумедне поганяло, схоже на «скриню». «Риня — скриня».

«Слухаю».

«Привіт Толян. Шо сьогодні робиш?»

«Коли саме?»

«Під вечір».

«Хм. Навіть не знаю. Поки про це не думав. Є тема?»

Риня каже, що хоче познайомити мене з однією бабаською, її притягне його подруга; Толян, можемо у чотирьох відтянутися, або просто потинятися. Я не заперечую, лише запитую, чи вона дуже страшненька. Риня пирскає, в слухавці чую його дихання, яке переривається сміхом, у неї, правда, є маленький дефект, говорить веселим голосом.

«Який?»

«У неї горб». Пху, от придурок. Риня любить мочити схожі коні, і від нього не знати, що можна чекати завтра. «Повівся? — сміється, — нормальна тьолка, тільки в неї є ще один маленький дефект…»

«Бляха, ти мене вже задрав; може, в неї нема лівої ноги? чи, може, вона ветеран другої світової?»

«У неї нема лівого ока».

«Риня! Ти мене вже починаєш харити».

«Толя, йдеш чи ні?»

«Іду, іду. Ця панянка мені вже наперед подобається».

«Я зайду за тобою, під вечір», — каже Риня й кладе слухавку. Поки Риня до мене не прийшов, я вирішую доклеїти картинки — журнальні вирізки. Вже упродовж другого року я визбирую з різних спортивних, молодіжних, кіношних, модняцьких журналів плакати відомих спортсменів, рок–зірок, моделей, які йдуть додатком усередині часописів, а також вирізаю цікаві ілюстрації — Ейнштейна, який показує язика, усміхненого Сталіна, Марадону, який кричить на партнера по команді, задуманого Делона, симпатичних дівах, блондинок, брюнеток, навіть одна лиса є, кумедних собак, котів, різноманітні моделі автомобілів, літаків, цицькатих секс–бомб, Сабріну, Сандру та інших привабливих курвів, дикі морди залізного Майка і Могамеда Алі, Гітлера з витягнутою рукою, Микиту Сергійовича Хрущова з кукурудзою у руках і багато–багато іншого мотлоху, який мені подобається. Цими вирізками різного розміру — від невеликих картинок завбільшки в сірникову коробку аж до метрових плакатів — по суботах і неділях, коли маю вільний час, я обклеюю шпалери від плінтусів і до стелі. Матір спершу протестувала, кричала, займаєшся не тим, чим слід, благала, ремонт, курва, тепер робити дуже дорого, не псуй шпалери, але я на це не звертав уваги, і вона невдовзі змирилася з моїм захопленням, спершу трішки бурчала, а згодом приходила до мене в кімнату, дивилася, як я пензликом акуратно намазую клей на картинку зі зворотного боку й обережно наклеюю на стіну, щільно підігнавши до сусідніх ілюстрацій–вирізок. Врешті, вона почала допомагати і зізналася, що стіни від цього стають цікавіші, ніж однотипні візерунки на шпалерах. Мені залишилася одна–єдина стіна, навпроти вікна, скоро дожену Діму Дефіцита, в якого кімната обклеєна повністю, немає вільного місця навіть на маленьку картинку. Щоправда, він, слоїк ходячий, в окремих місцях понаклеював порожні пачки фірмових цигарок, які постійно в нас виклянчував; ми перлися за місто на чернівецьке або львівське шосе купувати ці цигарки разом з іншими речами у пшехів, які приїздили в Україну на «мерсах», «фіатах», «жуках» до родичів. У них якраз була голодуха з електроприладами, і вони з радістю продавали, де тільки могли, жуйки, цигарки, кроси, туфлі, катонові куртки і штани, спортивні костюми, китайські кеди, словом, усе те, чого нема в наших магазинах й універмагах. Минулого року, коли я ще вчився у школі, нас із Ринею біля ресторану «Пролісок» застукали мєнти — ми якраз у одного дебелого вусатого поляка у фургоні міряли кроси. «To jest ekstra!» — підбадьорював він нас. Свою пару я встиг купити, а Риня тільки думав. Мєнти примусили Риню сфотографуватися (для цього вони, от козли, навмисне привезли з собою журналіста), як він натягує на ногу крос у польській машині, доповіли у школу, де ми на лінійці отримали втик від директора (від крику він був червоним, як варений рак), а на батьківських зборах отримали втик наші старенькі. Через тиждень вийшла стаття в обласній газеті з фотографією Рині, який міряє крос. У статті згадували моє прізвище. Мати кілька днів плакала, як я буду дивитися на роботі людям в очі? ти ростеш потворою, я ж тебе таким не виховувала, що скажуть сусіди? дуже рано починаєш, а що буде далі? Старший Машталір колись розповідав, як ще учився в школі, їм на політінформації втирали про те, як іноземець намовив радянського хлопчика за нові джинси піти в універмаг і купити совітський стяг, ганьба, казав учитель, ганьба, це те саме, що зрадити батьківщину. Згадую це, і мені стає смішно. Зараз полякам дозволили торгувати на окремо відведених ринках, і нікому не треба тепер їздити на шосе й нелегально купувати в них речі. Мати нарікає, що поляки за останній рік із наших магазинів вигребли всі телевізори, холодильники, праски, магнітофони, радіоли, м'ясорубки, електродрилі, транзистори, а тепер накинулися на малі інструменти, деталі, цвяхи, дроти, дверні замки, вимикачі, молотки, викрутки, всілякі двигуни, навіть на фарфор, скло та інший посуд. Бідують, а тому швендяють по світу, сказала вона. Да, поляки — гірші від тараканів. Відкриття польських ринків нам було на руку. Відпала охота купувати, і ми просто крали у пшехів речі з–під прилавків, деколи наших знайомих ловили, але це було рідко, оскільки на ринках товклися цілі зграї таких, як ми, хто вірив тільки у власні руки. Пригадую, як Риня вкрав лівий китайський кед із пари, а один наш знайомий з Баму вкрав правий, потім вони шукали одне одного і «ділили» цю пару між собою: Риня доплатив, і мав новісінькі кеди, які в Тернополі були рідкістю. До полудня я встигаю заклеїти картинками верхній лівий кут стіни, добряче болять плечі. Матір каже, що через тиждень будемо садити картоплю. Я не заперечую. Разом з вітчимом вона звалює до сусідки в гості дивитися бразильський телесеріал (канал, на якому він іде, в нашому старенькому «Електроні» не показує). Телефонує Риня, каже, що зайде через півгодини.

7

Ти тільки не кіпішуй, тьолка нормальна, ляля, ножки — м–му, підносить Риня пучки пальців до губ, буфера класні, словом, побачиш… Господи, якби ж то…

Ми ідемо 5–м троліком до залізничного вокзалу, від якого пройдемо пішки на Театральну площу. Біля «яєць» — це дві великі мармурові кулі по обидва боки від сходів до драмтеатру, — маємо зустрітися з тьолками; «яйця» — особливе місце, тут перезустрічалося пів–Тернополя. Риня цілу дорогу розповідає, що його старші двоюрідні брати пригнали з Німеччини іномарки, уявляєш, перші іномарки в Тернополі — «фольксваген» і «мерс»; да, це круто, думаю я, вони серйозні бандюки. Риня каже, що треба займатися серйозним ділом, робити пристойні гроші, підніматися і не страждати на дурку, всі ці наріки, гульба табунами до тридцяти–сорока чоловік — все це не те, нада нормальні тачки купляти і заробляти бабки, ти погоджуєшся? Да, знехотя відповідаю, хоча думаю зовсім про інше: мене непокоїть ця зустріч, я ніколи не був із дівчиною, через це, ясний перець, почуваюся незручно, ніби все роблю не так, навіть у найменших дрібницях… і це буде помітно, і, може, викличе сміх. Як усю цю біду пояснити Рині? Пауза. Думаєш про тьолку? — несподівано запитує він; здригаюся, таке враження, наче Риня читає мої думки. Да, якщо чесно, думаю. Ляля, каже він і сміється, головне багато не кілішкуй. Ляля — повторюю про себе це слово Рині, яке він інколи вживає стосовно класних тачок і класних тьолок. Толян, головне постійно чеши їй на вушко, баби це люблять, якщо замовкнеш, вона відразу подумає, що ти відморожений, зануда, доганяєш? Да, доганяю. Молоток, всьо в тебе вийде. Ми виходимо з тролейбуса, Риня дістає цигарку, прикурює й продовжує: ти маєш відчувати, бачити по її очах, коли вона на тебе дивиться захоплено, доганяєш? головне, щоб їй з тобою було цікаво і щоб вона не хотіла… ну, посратися з тобою, а потім все піде, як по маслу, тільки не пускай перед нею соплі, як ти її любиш, не говори їй цього, доганяєш? не показуй їй, що ти сохнеш, бо тоді — жопа, вони таке люблять, доганяєш? Да, ясний перець. Приставай обережно, не відразу, бо стане на роги і відкриє хліборізку, головне постійно чєса–тина вушко, чесати постійно, і все буде нормально… всьо ідьот по пла–ну, співає він, запам'ятай, вони всі хочуть трахатися, але бояться, ніяких галімих мансів, доганяєш? молоток, дружньо б'є мене по плечу. Виходимо на Театральну площу. Ліворуч, там, де починаються лавки і фонтани, які виводять до Центрального універмагу, біля високого жовто–блакитного прапора помічаю зграю з десяти чоловік місцевих рухівців, але Борі Гебельса між ними не видно. Біля мармурових «яєць» ні душі. От, сучки, каже Риня, постійно запізнюються, Толян, баби всі запізнюються, до цього можеш уже звикати, ці курки так довго збираються вдома, що хочеться їх деколи повбивати: стане вівця перед дзеркалом, почне чухатися, губки натягувати, мастити їх помадою, а потім ще драїти пудрою щічки, воші визбирувати, ха–ха, регоче Риня, дістає цигарку, закурює й випускає дим; пауза; ти ніколи не бачив, як баби збираються перед тим, як кудись іти, нє? це повна жопа, чьо вони запізнюються постійно, на хвилин десять–двадцять? бо чухаються перед дзеркалом, кожна з них роздивляється, яка я, курва, файна… як стара комбайна… Я його перебиваю й показую на двох тьолок, які до нас наближаються з боку центрального універмагу. Риня одразу змінюється, очі радісно загоряються, він пожвавлюється, підбігає до симпатичної шатенки маленького зросту з чорною цяточкою біля губ, цілує її, потім представляє мене. Під пильним поглядом двох пар зацікавлених оченяток я знічуюся і, бляха, червонію, в мене харя просто горить вогнем. Це Іра Капустинська, весело говорить Риня, моя маленька, хороша Капусточка, а це — Ляня Мазур, показує на іншу, я знову ніяковію; Ляня… кумедне ім'я, це мабуть від Лєни… Старший Машталір колись жартував, що всі Лєни — бляді. Ляня зустрічається зі мною поглядом, тримаю її, наче на прицілі, Ляня не витримує, опускає очі, вивчає мій одяг (через це я помітно нервую), її щоки спалахують рум'янцем.

— Куди йдемо? — звертаюся до Рині.

— Валимо в «Зустріч».

— Там повно наріків, — каже Капуста, — може, підемо в інше місце?

— А хулі нам до наріків? — дивиться на неї Риня, — ти їх боїшся? це ж трупи, хіба трупи страшні? вони вже давно мертві, їх просто ще не встигли закопати.

Несподівано він кривляється, імітує наркомана, який ледве плентається на підігнутих ногах, звішує руки, ніби мотузки, на груди схиляє голову: ой, пацани, мене, бля, ковбасить, як ковбасить, я ще тут, чи вже нє? альо, я вже під землею? хробачки, де ви? прийшла нова порція обіду…

Ми регочемо. Я підходжу до Рині: значить, у «Зустріч»? Він схвально киває. Прямуємо в напрямку генделика, я відчуваю незручність: Риня йде між мантелепами, обіймаючи Капусту, а я, наче повний бовдур, плентаюся за ними. Він їм чєше на вуха всіляку біліберду, вони регочуть і мене не помічають. Проходимо неподалік великого прапора, біля якого щодня товчуться хворі на голову рухівці, але Борі Гебельса між ними не бачу. Раптом стає трохи нудно й сумно, я розумію, що моє знайомство з Лянею починається не зовсім так, як треба. Вона також іде ніби пригнічено, намагається сміятися, деколи голосно, ніби підкреслює, що уважно слухає базікання Рині, повертає до нього голову, запитально дивиться, а на кілька секунд (може, здається?) ніби прагне кинути оком на мене. Втім, це мені подобається, маю непогану можливість роздивитися Ляню ззаду. Ох ти йоб… стрункі, рівні ноги, справді — повний відпад, попри те, що легка синя курточка накриває її талію, від мого ока не може сховатися гнучка фігурка. Повільно опускаюся очима до тугеньких, як сливочки, сідничок, які злегка випирають з–під куртки, мій поршень напружується, а від збудження трусяться руки. Обійми даму, обертається до мене веселе табло Рині, чьо плентаєшся позаду? Гівнюк паршивий, лаюся про себе, так говорить до мене при тьолках, хочу його задушити, як паршиву собацюгу. Іра і Ляня обмінюються довгими мовчазними посмішками, я відчуваю, як густо червонію. Непомітно підходжу до Ляні, і ми йдемо вже разом. Раптом позаду чую, як Риня шепоче Капусті: «він ще хлопчик». Клятий козел! Лосяра тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Риня, озвіріло зиркаю на нього, він замовкає і тихо регоче, виправдовується, шо пожартував. Біля входу до «Зустрічі» стоїть невеликий табун незнайомих гавриків, вони голосно говорять і димлять. Один із них вітається з Лянею, і це мене насторожує. Я недобре в нього втуплююся, наче він висить мені сто баксів, і той відводить погляд убік. Розмазня. Ми заходимо у тьмяне приміщення, я вітаюся зі знайомим барменом, він мовчки подає мені через стійку руку для потиску. Риня обводить поглядом зал, біля вікна помічає вільний столик, пропонує тьолкам падати там. Ми повертаємося до стійки, зізнаюся Рині, що з бабками я на підсосі, він сміється, не думай про цю хуйню. Дівчатам купуємо по сто грам червоного вина, морозиво, каву, слойоні тістечка, а собі беремо по два бутіка з домашньою ковбасою, двісті грам водяри і по склянці апельсинового соку.