Переходимо до любові
Шрифт:
Цього разу не сталося жодної помилки. На конверті стояло: «Діловий клуб», Дмитрові Череді». Тепер Валерія не стане знизувати плечима при згадці про «Діловий клуб» і не кидатиме зневажливого «не знаю», коли вимовлятимуть при ній ім'я Дмитра Череди.
Вона сама написала мені листа! Вона!
«Митю! Так вийшло, що я мала їхати і опинилася аж в Судаку. Ми могли й не заїздити до Судака, але зробили це навмисне, бо шістсот років у Солдайї, як називався тоді цей порт, панували генуезці, а ми ще торік вирішили шукати затонулі генуезькі кораблі поблизу мису Меганом. А може, є захований потяг у людині — перш ніж спуститися в глибини моря, зійти на вершини гір. Гора ж, на якій колись генуезький консул Торселло вибудував фортецю над Солдайєю, така своєрідна і так вирізняється навіть серед гористого кримського пейзажу, що ніхто не може поминути її спокійно. Кожного вона вабить, кожному хочеться подертися на саму вершину, де ще збереглися руїни, потолочити спалені сонцем бур'яни, якими поросли схили гори, зазирнути в кам'яні башти фортеці, збудовані таким чином, що з боку фортеці вони відкриті, і виходить, що це й не башти, як ми звикли вважати, а мовби кам'яні щити. Там збереглися руїни церков, кажуть, що одна церква збудована ще візантійцями в п'ятому столітті, збереглися залишки двох турецьких башт, одна з яких зветься Катара-куле, тобто Башта прокляття, зате друга, на відміну від цієї похмурої, зветься Киз-куле, тобто Башта діви, що було приємно для мене і ще приємніше для наших хлопців, бо в нашій групі аквалангістів усі хлопці, єдина дівчина — ваша Валерія.
До речі, Митю, забула сказати вам, що герби генуезьких консулів Солдайї мали такий вигляд: кола з розцілованими голубами в них.
Тепер ми тягнемо своє причандалля на мис Меганом і будемо поринати там у море, поки знайдемо генуезький корабель.
Привітайте Пелагею Йванівну, бо писати ще одного листа — ліньки. А вас вітає Валерія».
Не знаю, чи хто-небудь одержував такі листи, але я — ніколи. Та ще коли відкинути припущення, що Валерія вирішила скласти для мене популярний путівник по Криму, то цей лист мав увійти в аннали світової історії, як один із найбільших документів довіри й щирості. Моя трагедія полягала, щоправда, в тому, що я нікому не міг показати листа Валерії, не міг ним похвалитися, навіть натякнути не міг нікому, що ось дівчина, яку я кохаю, надіслала мені першу вірчу грамоту. Колись у сповірниці можна було б узяти Зізі, але тепер вона перейшла в рабство до Держикрая. А з рабами я не хотів мати нічого спільного, бо народився вільний у вільній країні і підлягав тільки законам природи, з якими теж боровся скільки мав сили. Виходило так, що я не міг сказати про лист і Пелагеї Йванівні, ризикуючи не виконати прохання Валерії, бо тоді мав би розписатися у власному безсиллі й неспроможності похитнути тверді принципи, вигадані тітонькою на мою голову.
Очевидно, найпростіше було б — відповісти Валерії. Бо всі листи, окрім так званих відкритих, які публікуються в газетах,— це справа двох людей. Але куди писати? Я взяв конверт, написав: «Крим. Мис Меганом». Де той мис, що воно таке, не мав ніякісінького уявлення.
Не знаю, чи одержала Валерія моє послання, та вона, видно, вичула здаля, над чим сушить голову Митько Череда, бо послала мені зустрічний лист, який я одержав, щойно вкинувши в поштову скриньку свою цидулу.
«Митю! Майстер спорту аквалангіст-рятувальник Вітя Єгорченко загинув торік у підводних скелях, прокладаючи шлях до кратера підводного вулкана. Це сталося в такому місці, що туди не могли проникнути водолази в своєму спорядженні, гострі похмурі скелі зсунулися так щільно, що не пропускали навіть голих поринальників у самих масках, там десь був, мабуть, єдиний прохід, який Вітя загубив, проникнувши в кратер, а ми теж не могли знайти, і товариш наш загинув. Про цей випадок писали газети, і заголовки кореспонденцій починалися із слова «подвиг».
Вітя Єгорченко мріяв спуститися в таємничу Тускарору. Це в холодних морях, про які люди знають більше з легенд, аніж із описів мандрівників. Тепер про Тускарору мріятиме інший хлопець, і, може, колись справді спуститься в таємничі глибини, і, п'яніючи від щастя, повідомить нагору: «Я тут! Я в Тускарорі!» Можливо, цим хлопцем буде Вітин друг Федя Лиско, а може, ці ось хлопці, які готуються знову піти під воду в тіні похмурого Меганому, як почорнілий від часу корабель із загадковим гербом на кормі: в різьблених колах розціловані голуби.
А ввечері я слухала їхні пісні й шкодувала, що не знаю слів, та й взагалі не вмію співати, нічого не вмію, як один мій гарний знайомий із залізного міста над Дніпром. Здавалося, темний мис принишк, щоб краще прислухатися. Хлопці співали, і слова пісень були трішечки сумні, як повісті Гріна.
Вранці нас розбудив веселий голос чергового, який горлав, мов на аукціоні:
— Каша — раз! Каша — два!
У вас там, та й взагалі, як у нас тут кажуть, на рівнині — спека. А у нас море дихає свіжістю, внизу, під мисом, пролітає вітерець і брижить морську поверхню, роблячи її схожою на пральну дошку. Чомусь завжди, коли я дивлюся на море, здається мені, що в ньому більше життя, ніж на суші. Може, тому, що воно вічно рухливе. А життя — це рух. Ви скажете: життя — це сміх. Але в цьому немає протиріччя. Тому Валерія вітає вас від щирого серця. І цілує».
Тиждень минув для мене під знаком каші. Я набридав усім: Шляхтичу, Держикраю, домашнім, Клементині, навіть Кривцуну. Ні сіло ні впало, я кричав: «Каша — раз! Каша — два». І реготав, мов Держикраїв компютер, у якому переплутали програми, заклавши замість серйозного завдання сміх.
У своєму засліпленні щастям я не звернув уваги на неспокій, що саме в ті дні дужче й дужче опановував Держикраєм. Він ганяв свою машину щовечора, їздив далі й далі, ночі тепер були світлі, короткі, темніло десь аж коло десятої вечора.
Якось увечері я став свідком третього історично-істеричного рюмсання Зізі, цього разу сліз було так багато, що в «Діловому клубі» можна було споруджувати справжню Асуанську греблю. Я спробував прокричати свій бадьорий девіз: «Каша — раз!», який мав би піднімати навіть мертвих з могил, та на сестричку не діяли ніякі девізи, бо, як мені було повідомлено мамою, Держикрай, нарешті, підготував свою прекрасну доповідь і покотив сьогодні вдень на свій прекрасний симпозіум, не захотівши брати із собою власної дружини, хоч та знехтувала особистою безпекою і готувалася поїхати теж.
Тоді я докричав свій девіз: «Каша — два!» — і запевнив Зізі, що чоловік її повернеться, а ще до цього ми одержимо газети, в яких буде інформація про прекрасну доповідь прекрасного спеціаліста Держикрая. А тому витріть сльози, матері й жони, духові оркестри ж хай грають марші, а для мене: «Как хорошо быть генералом!»
Я не взяв до уваги надчутливої конструкції жіночої душі, здатності жінок передчувати все гарне й лихе, я чомусь вважав, що в людській природі закладено тільки здатність до передбачень, як у отого французького астронома (забув його ім'я), що передбачив існування якоїсь з наших дев'яти чи скількох там планет.
Я мав переконатися в його існуванні і в тому, що Зізі володіла ними у ступені найвищім, але то мало бути згодом, а того вечора я сміявся на повні груди й складав свій двадцятий, мабуть, лист до Валерії, який мав відправити за вигаданою самим адресою: «Крим. Мис Меганом».
Полишаючи нас, наш прекрасний Держикрай на малиновім світанку прийшов до громадянина, йменованого Митьком Чередою, і досить рішуче поторсав його, себто громадянина Митька Череду, за ту частину тіла, на яку вищезгаданий Череда з часом мав намір узяти коли й не цілий світ, то принаймні його ліпшу частину. Неважко здогадатися, що мовиться про плече, до того ж — про плече праве, бо ліве плече цілком належить до забобонів, ліве плече не підставляють під тягарі, через нього хіба що плюють на щастя, а праве плече...
Отож, Держикрай поторсав мене за праве плече, і коли я, не розплющуючи очей, пробурмотів щось не вельми пестливе, він спокійно сказав мені:
— Вставай, Митю, нам треба поговорити,
Час для розмов — ліпше не вигадаєш!
Держикрай уважно стежив за мною.
— Ти забув озутися,— нагадав мені.
— Ми ж повинні говорити, а не прогулюватися по вулиці?
— Ясна річ. Але я хотів, щоб ти зі мною трохи проїхався.
— Замість ранкової фіззарядки?
— Хоча б.
Довелося взуватися і ще довелося всідатися в Держикраєву машину і переживати розставання з Зізі, а ще: переживати нестерпну мить першого ривка машини з місця.