Переходимо до любові
Шрифт:
— Тоді що ж сталося?
— Ну... Я не міг примусити йти свої неслухняні ноги.
— Йти? Куди?
— Ну... В квартиру.
— Ви не насмілилися?
— Та ні... Не те... Я стояв під дверима... Недовго... Але якраз стільки, щоб переконатися у своїй цілковитій нездарності... Виявилося, що я нічого не вмію... Одкрилося мені там, під дверима...
— Нічого? Що це означає?
— Ну, нічого... Ні грати, ні складати вірші, ні...
Вона знову вхопилася за мою руку. Так ніби не я мав шукати в ній порятунку, а вона в мені.
— Митю, це ж прекрасно!
— Що?
— Те, що ви нічого не вмієте.
— Не бачу причин для захоплень.
— Але ж якби ви знали, як вони мені всі набридли!
— Хто? — я не вірив почутому.— Хто набрид?
— Усі!
— Тоді я теж геній.
— Ви?
— Геній прокатки труб.
Валерія засміялася. Тихо й загадково.
— Це життя. Місце, де визначається сутність людини...
— Окрім того, я ще відчуваю в собі геніальність до кохання...
Вона швидко затулила мені рота долонею.
— Мовчіть! Не будьте таким, як усі... Це нестерпно... Давайте ліпше... Ви хочете пройти до Дніпра?
— А Пелагея Йванівна і принципи?
— Мені набридли карнавали. Набридли принципи. Це нагадує підводне плавання. Ні на кого спертися, ні за що вхопитися, все примарливе, все забарвлене в кольори нереальні, хоч іноді й прекрасні... Ви не уявляєте собі, що таке бути вродливою дівчиною, я знаю, що я вродлива...
— Із свого боку намагаюся уявити себе вродливою дівчиною,— сказав я, обережно вибираючи дорогу й підтримуючи Валерію в межах пристойної рівноваги. Ця дівчина з'явилася на світ для того, щоб дивувати без кінця бодай одного громадянина, званого Дмитром Чередою. Вона робила це досі вельми успішно, але перевершувала саму себе. Вона говорила в темряву, не дбаючи, слухають її чи ні, їй треба було виговоритися...
— Мені страшно. Я весь час у напруженні. Почуваю себе так, ніби не на своєму місці. Змагатися? Підкоритися? Твоя мета і прагнення чогось? В мені насіння всіх квітів і трав. Залежно від погоди одні розквітнуть, інші загинуть. Що вибрати? Мій батько, директор школи, викладає все життя хімію. Мене теж хочуть зробити хіміком. Два роки вже на хімію витрачено. Я знаю, що це втрачені два роки. Яке мені діло до їхньої хімії? У Пелагеї Йванівни і в моєї мами — принципи. А яке мені діло до їхніх принципів? Я хочу виробити свої власні. Може, й під воду я йду лише для того... Може, ховаюся... Не знаю... Ви розумний, Митю. Без поверховостей, без... Розум не має ніжності, зате він поєднується з темною пристрастю відданості чомусь одному...
Всі джази світу вмовкли знічено й сором'язливо, а в мені вигравав старенький, але вічно модний духовий оркестр, і його мідно-радісна пісня звалася так: «Как хорошо быть генералом».
У темряві, в яку ми вглиблювалися, слова Валерії попервах видавалися мені так само темними, я нездатен був схопити їхню суть; опріч того, від такої дівчини всього ти сподівайся, вона могла затіяти ще одну гру, яка лиш зовні відрізняється від попередніх, а згодом зведеться до повторення пройденого. Сьогодні й завжди. На добраніч, діти. Хрящуваті ребра антен над покрівлями. Біло-сині проколи вуличного освітлення в теплому сні міста. Очі у Валерії ставали синьо-сірими, а може, сіро-синіми. Хіба це мало значення? Значення — тільки в словах. Але чи й у словах тільки? Все — в її нерозгаданості, яка має багато спільного з темрявою. Та досить мені було обережно скосити на Валерію око, як я зненацька помітив, що вона якась мовби вся біла. Біла дівчина, і слова в неї теж білі. У ній, виходить, було неймовірно привабливим навіть те, що мене найбільше дратувало при нашому знайомстві, коли вона вперто повторювала своє «не знаю». Коли вибирати між незнайками і всезнайками, то я виберу перших, бо це люди не безнадійні, вони готові навчитися безлічі корисних і благородних речей. Не будемо надмірно скромними і поруч з Валерією залічимо сюди також Дмитра Череду... А всезнайки... Мені раптом закортіло спитати Валерію, чи то не вона вчора пожартувала з Держикрая. Але вона так довірливо вмовкла, що будь-яке запитання пролунало б недоречно, вона мовби горнулася до мене. А тут я не мав ніякого досвіду, мені здавалося, що я знаю про любов усе, окрім того, як отримувати від
Чомусь ми опинилися на березі Дніпра саме коло садка баби Держикраїхи. Дніпро в нас — давно вже не річка, а водосховище, або, як називають його в газетах, «море»: це велетенська розпліскана калюжа, яка цвіте влітку, мов отруйно-зелена квітка, а восени й повесні, в час великих вітрів, нещадно лупає високі береги, так що довелося схили побіля нашого міста зміцнювати великими бетонними плитами.
— Здається, я вже тут була колись,— трохи подивовано мовила Валерія, і моя хвороба вибухнула в мені, мов руйнівна ракета тотальних нищень, всі мої підозри відродилися, я ревнував Валерію до всіх відомих і невідомих, до всього чоловічого населення планети, ревнував безглуздо, безпідставно, смішно.
— У мене таке враження,— майже прохрипів до неї,— що ви скрізь були і завжди...
Вона спробувала жартівливо затулити мені рот долонькою, але я вивернувся і договорив хоч і зі злістю, але вже щось інше:
— У вас принцип телевізійних дикторок: всенародна власність, належати всім і нікому. Роздратувати, нічого не даючи...
— Це дивовижне місце,— сказала Валерія,— по-моєму, я тут ніколи не була. Навіть не думала, що в нашому місті можуть бути такі місця. Бетон і дерева. Що там за дерева в садку, ви не знаєте, Митю?
— Вишні. До речі, саме ті вишні, які я крав, коли був малий. Найсолодші вишні в Радянському Союзі. А радянські вишні — найсолодші в світі. Це вам, сподіваюсь, відомо?
— А бетон — найсіріший? О, та він теплий! Спробуйте, які теплі плити!
Я доторкнувся до бетону — він був шерехато-теплий, як визначив би Держикраїв компютер. Годилося б, може, сказати Валерії, коло чийого садочка ми стояли, але це вже не мало всенародного значення, та й стояти нам довго не довелося. Пересвідчившись у тому, які теплі бетонні плити на пологому схилі дніпровського берега, ми несміливо присіли на них, а між нами присіла несміливість, жінка, що, як відомо, ніколи не відзначалася надміром сил. Тож цього разу їй теж забракло сил, щоб утриматися на досить крутому бетонно-космодромному схилі, і вона поволі посунулася вниз і щезла в темряві, втонула в теплій вічній воді нашої ріки, а ми, природно, опинилися геть близько одне коло одного на відстані, яка порушувала всі відомі правила техніки безпеки.
Бетонні плити були теплі-теплі, вони вперто стелилися донизу, кут їхнього нахилу являв постійну загрозу перейти в кут падіння. Безсилі протидіяти законам природи, ми поволі мандрували-зсувалися по схилу, і здавалося нам, що пролягають під нами космодроми найбільших сподівань, з яких злітатимуть нестримні ракети наших захватів.
«Как хорошо быть генералом» — вигравали в мені мідні духові оркестри,
Реальність наших планів — це люди. Реальність наших людей — це збори. Так думає секретар комсомольського комітету нашого заводу, дуже симпатичний хлопець, який трохи схибнувся на ідеї щоденного проведення зборів. Він подзвонив мені додому, саме коли я залазив у костюм Іра Леоновича, і повідомив, як найвищу милість, що завтра відбудуться чергові, ясно ж, надзвичайно важливі збори, на яких прийматимемо нові, ясна річ, підвищені зобов'язання. І першим серед промовців записаний я, тобто передовик виробництва Дмитро Череда, який високо несе прапор і вічно стоїть на трудовій вахті.
— Це ти здорово,— зрадів я,— щодо вічного стояння на трудовій вахті — просто геніально. Сам би я ніколи не додумався. Мені чомусь здавалося, що я вже давно не стою, а сиджу за пультом, і не вічно, а тільки одну зміну на день. Шість годин, як у всіх гарячих цехах Радянського Союзу.
— Ти ж знаєш, що це гіпербола.
— Щодо мого виступу — теж гіпербола. Не виступатиму.
— Ну, ну, ти кинь. Це узгоджено.
— І на зборах не буду.
— Чередо, не зазнавайся. Я знаю: тебе хотіли на моє місце, але поки я...