Переходимо до любові
Шрифт:
Власне, про машину і несамовиту швидкість я забув майже відразу, бо Держикрай, щойно ми від'їхали від нашого будинку, простягнув мені складений учетверо аркушик паперу.
— Що це? — без особливого ентузіазму поцікавився я.
— Розгорни, почитай.
Папірець виявився телеграмою. На моє ім'я. Знов: «Діловий клуб». Дмитру Череді. В тексті: «Хочу, щоб ви були тут. Валерія».
«Ви» — себто я, Дмитро Череда. «Тут» — себто на мисі Меганом, який десь у Криму, себто на Чорному морі. Телеграма опиняється в товариша Держикрая, себто, мого супротивника, а може,— й суперника! Штучка, на якій тримаються цілі романи! Руйнуються людські долі, відбуваються трагедії, трам-тара-рам! Але не на того наскочили!
— Коли прийшла телеграма? — гукнув я.
— Два дні тому.
— Не зрозумів. Повтори.
— Два дні тому.
— Зупини машину! — заревів я.
Держикрай лиш усміхнувся самими очима і додав швидкості, хоч додавати, здавалося, вже не було куди.
— Зупини! — кричав я, та він лиш знизував плечима. Мовляв, машина вийшла з послуху, окрім того, кому ж в наш нервово-кібернетичний вік не відомо, що лежачого не б'ють, але не б'ють також водія, коли він жене машину з такою гранично шаленою швидкістю.
— Ну, гаразд,— здався я.— Тоді, може, поясниш таке...
Я не міг знайти належного слова. «Хамство» пролунало б занадто примітивно, «нахабство» не пасувало взагалі.
— Можеш ти мені все це пояснити? — закричав я Держикраєві, спокійному, високовченому і високорозвиненому Держикраєві, який гнав машину так, що ми мали б уже тисячу разів розбитися, стати димом і полум'ям — чого я, здається, чекав у ті хвилини, як найвищого щастя. Але ми не розбилися, не вибухнули, не перетворилися на дим і полум'я, бо Держикрай вів машину залізною рукою і ніщо в ньому не здригнулося навіть після моїх істеричних вигуків.
Зненацька він заговорив. Не відповідав мені, не виправдовувався, не шукав поблажливості.
— Моя провина,— казав Держикрай.— Ось сталося — і все.Захоплення дивне і, сказати відверто,— дурне. Ти, здається, здогадуєшся. Але що вдієш? Таке іноді буває... На мене щось напало... Мов хлопчисько, я підгледів, коли ти одержав листа... Побіг до Пелагеї Йванівни. Вона мені симпатизувала, бо в неї принцип: симпатизувати солідним людям. Вона сказала мені, де Валерія... Я мало не написав їй туди... Це була б межа безглуздя. Ця телеграма зупинила й протверезила мене. Але я не віддав її тобі відразу. Чому?
Я мовчав...
— Вона була найчистіша душа з усіх ймовірних...
Я мовчав.
— Ти не думай про мене... Я не тривіальний ловелас, не... у Достоєвського Федір Павлович Карамазов, цей старий розпусник, каже: «Духовная сторона вся похерена, а жажда жизни чрезвычайная...» Не подумай про мене так... Тут інше... Це пов'язано з холодністю світу, в якому я живу. Техніка — жорстока річ. Вона мовби розокремлює тебе з людьми. Ти не розумієш?
Я мовчав.
— Мені тяжко. Неймовірне напруження. Буквально нелюдське. Мозок працює двадцять чотири години на добу. Вимкнути незмога. Ніщо не помагає. Алкоголь? Я противник. До того ж: не діє. Чому я захопився Зізі? Поясню. Вона видалася мені сильною натурою. В ній приваблювала непокірливість, як у шекспірівській Катаріні. Це дужче за алкоголь. Приборкання непокірливої. Це — прекрасно! Але вона вмить зламалася, піддалася, впокорилася. Аби ж то вона змагалася! Вічний бій. Боротьба за незалежність. За самоствердження. Але... Ти згоден зі мною?
Я мовчав.
— Я зрадів, коли зустрів тебе. Але ти — лише супротивник. Тимчасовий. Тебе перемогти можна суто адміністративно — і ніякого тепла. Холод. А потрібне тепло. І ось тут ти привів Валерію. Це було суцільне тепло. Мільйони білих сонць! Вона видалася мені найбілішою істотою на світі. А тобі?
— Ну, гаразд,— нарешті відкинув я свою розгублену мовчанку.— Білі сорочки, біла Валерія, білі сонця. Припустимо. А навіщо перехопив телеграму?
— Даруй, але я думав про тебе.
— Про мене?
— Так. Я злякався за тебе так само, як перед цим — за самого себе. І не тому, що ти родич, навіть не тому, що ти суспільно цінна особа, висловлюючись офіціально. Зіграли роль прості людські почуття.
— Людські?!
— Уяви собі. Мене образила ця телеграма. Образила не тому, що адресована не мені, а комусь іншому, хоча, може, це був перший поштовх, завдяки якому я зміг побороти в собі слабкість і глянути на факти...
— З погляду компютера?
— Уяви собі: з погляду людини, вінця природи, гордості творіння. Я подумав про гідність, рискувати якою не дозволено нікому, подумав про таке, здавалося б, далеке для наших компютерів поняття, як честь, гордість. І образився. В своїх захопленнях світом точних вимірів я теж іноді забував про високі поняття, якими має керуватися людина, надто ж людина, яка будує нове суспільство, стоїть перед усім світом. Але ця телеграма збурила в мені душу. Я образився. Бо що означає «хочу вас бачити тут»? Примха. А взавтра вона скаже тобі: «Поринай у море і сиди, поки скажу!» Хіба можна допустити таку зневагу, таку...
— «Все сметено могучим ураганом!» — перебив я Держикрая.— Ну, а коли б така телеграма прийшла тобі? Куди б ти поїхав — до моря чи на симпозіум?
—Я ж сказав. Було деяке запаморочення, можна б сказати — нестямність. Але... Ти знаєш мої поняття обов'язку.
— Дякую за увагу,— великодушно мовив я.— Нарешті я почув те, що хотів почути. Кожен вибирає, що може. Ти вибрав симпозіум, я — Валерію.
— Ти все ж готовий їхати за цим навіженим викликом?
— А що таке любов? Може, це — суцільне навіженство?
—Я сказав — ти чув.
— Людство цього ніколи не забуде. Але як мій начальник — відпускаєш? На тиждень. Чи звернутися до Шляхтича?
—Я б відпустив тебе лиш для того, щоб ти переконався.
— Готовий переконуватися! Відпускаєш? Тиждень!
В голосі Держикраєвім чулася втома, коли він сказав:
— Ти згадаєш колись про моє попередження.
— Відпускаєш? — гукнув я, відчуваючи його вагання.
— Гаразд... Хоча це й суперечить моїм переконанням і взагалі... здоровому глузду...
Він несподівано зупинив машину, відчинив мені дверцята.
— Але тільки на тиждень.
Я вискочив з машини, поки Держикрай не передумав. Все ж таки добре, що телеграма потрапила до нього і він її притримав. Інакше б не мав я вільного тижня! Цілий тиждень!
— До речі,— навздогін, уже в спину мені, промовив Держикрай.— Ти узгодь свою відпустку також зі Шляхтичем.
Дверцята хряпнули, заревів мотор, машина полетіла разом з Держикраєм на симпозіум, а я опинився сам за містом, на пустельній дорозі, під примарливим світанковим небом і з примарливою тижневою відпусткою в руках. Годин зо дві доведеться добиратися до заводу, а там — стати перед прекрасні очі Льоні Шляхтича і... Показати цю телеграму? Розповісти про бесіду з Держикраєм?