Переходимо до любові
Шрифт:
Коли опинився в під'їзді будинку, де вчора стояв з Валерією, коли заглибився в сходову клітку, вдарив у мені якийсь звук. Моя грудна клітка вся наповнилася несподіваними відлуннями, я не міг розібрати — чи звуки сповнюють сходову клітку, чи мою грудну клітку, все довкола відлунювалося, мов у велетенському вусі, я став гігантським резонатором. Бзем-м-м-бем! Я кинувся вгору по сходах, але чим вище збігав, тим дужче розлунювалися в мені звуки, все тут жило бземканням-бемканням, звуки складалися в якусь систему. Я вловлював ритм чим далі швидший і конвульсивніший, від цього ритму можна було збожеволіти. Ось яку музику мав би дочепити товариш Книш до спектаклю «Пустиня» в тому місці, де полковники загвинчують атомну бомбу, але до цієї сходової клітки така музика не пасувала аж ніяк, надто ж для мене,
Хотів би я віднести ці несамовиті звуки на рахунок своєї уяви, щоб отак відмахнутися від них, і настала б тиша, і ти міг би посміятися ще з одної витівки. Та ноги мої несли мене по сходах зовсім не уявних, я перебував серед цілком реальних панельних стін, я навіть полічив усі східці до третього поверху, і хоч цифра не приголомшувала своєю величиною, але була теж цілком реальною, справжньою цифрою, я став перед справжніми дверима, за якими мала бути Валерія. І ось аж тут відкрилося мені, що дикі звуки народжуються не в мені, а саме отут, за цими дверима, в цій двокімнатній малометражній квартирі, де живе єдина дівчина на світі і її тітка Пелагея Йванівна, яка має свої недоторкані принципи. Як узгодити принципи Пелагеї Йванівни з цією розшалілою музикою, ніхто б, мабуть, не сказав. Серед такого ревища, здавалося, взагалі неможливе існування живих істот. Такі звуки могли б убивати.
Гуло, ревло, телесувалося...
Достоїнство панельного будування полягає в усуспільненні всіх звуків, породжуваних мешканцями будинків. Коли в сусіда по будинку весілля, веселишся й ти. Коли хтось влаштовує домашній концертик, ти теж стаєш вдячним слухачем. Коли хтось б'є посуд, ти можеш зекономити на тарілках, бо матимеш цілковиту ілюзію, ніби сам потрощив усе, що маєш на кухні.
Я чув концерт, який влаштував хтось сьогодні у Валерії, ще знизу, з під'їзду, а вже тут, коло дверей квартири, міг би, не входячи, насолоджуватися так само, як ті, що були по той бік. Що це було? Ансамбль «Блакитні гітари»? Білоруські «Пєсняри»? Оркестр Всесоюзного радіо під керівництвом... Забув, під чиїм керівництвом. Такий маленький, веселий опецькуватий чоловічок... Бзем-м-м-бем-бем-бем!.. А може, Держикрай припер сюди один із своїх компютерів, з тих, що випродуковують музику? Компютери можуть усе. Незабаром вони їстимуть замість нас борщ і питимуть воду, в якій хлору більше, ніж води. Для компютерів не важить забрудненість повітря, перед ними не стоїть проблема перенаселення, їм не треба високо нести прапор і дбати за робітничу честь — вони можуть видавати в необмеженій кількості звуки в необмеженому діапазоні, електрично-механічні звуки — бзем-м-м-бем-бем!
Але не треба аж таких катастрофічних настроїв. У квартирі Валерії грали електрогітари. Дві або три. Я навіть міг приблизно здогадатися, хто саме з учорашніх залицяльників грав. Отой з бородою, потім отой чорнявий, з візантійськими очима, ну ще блондин, а може, той руденький, що прийшов зі мною... Хоча для руденького можна було б відвести іншу роль. Скажімо, одягти його в тигрячу шкуру й пустити по малометражній квартирі в тигрячий модерний танок.
Електрогітари вмовкли. Мов одрізало. Тиша настала така, що мені стало боляче у вухах. Можна було дзвонити, моя рука піднялася до дзвінка, але в цей час за дверима Валерія попросила когось, щоб той прочитав свої вірші. Чутно було все так, ніби я сидів там серед них на дивані, заплітаючи їхні ноги й попиваючи каву, зварену Валерією. Аж тепер я зрозумів, для чого приберігав свого руденького! Він мав бути поетом! Може, він навіть син нашого заводського поета. І, може, пише зовсім-зовсім не так, як його тато. Щоб штрикати татові в очі своєю відмінністю. А потім у нього буде син, який теж писатиме зовсім-зовсім не так, щоб теж штрикати, і так без кінця. Як у того рибалки, що виловлює рибу, варить її, з'їдає, пливе в море, щоб знову зловити рибу, зварити й з'їсти, після чого знову...
Поет став читати вірші. Не про рибу, і не про наш завод, і не про труби, як його батько. Нащо нам труби? Нащо нам вугілля, нафта й інші корисні копалини? А нащо нам робота? Робота — не горобець, в ліс не полетить. Він читав з підвиванням, самовіддано й самозакохано. Про шум весен, про білі плечі зим, про осіннє листя й атоли на Тихому океані, про останній крик і мудрість дівочих
Я не вмів складати ні таких, ні якихось інших віршів. Не вмів грати на електрогітарі. Не вмів бренькати навіть на балалайці. Я нічого не вмів. У мене не було ніякісінького таланту. Досі я чомусь вважав, ніби значу щось у житті, а ось тут, коло дверей, слухаючи, як малометражна квартира роздирається від переповненості молодечою талановитістю, я збагнув свою абсолютну нездатність ні до чого. Ах, товаришу Книш, товаришу Книш, аби ж то виявили ви більше наполегливості, затягуючи Митька Череду до самодіяльності!
Я спустився вниз. Тихо зійшов униз по сходах, став у під'їзді, ще довго слухав електрогітаріаду. Типова жертва високого загального розвитку і цілковитої відсутності якихось обдаровань. Труби? Але ж не носитимеш повсюди з собою трубопрокатний стан! Практично кажучи, я нічим не відрізнявся від Чемериса, якого всі ми в душі вважали диваком. Непогано, коли чоловік уміє гнати трубу, але погано, коли він тільки й уміє, що гнати трубу.
Я вийшов на вулицю, мав би йти звідси світ за очі, переживаючи тяжко свою простакуватість і, може, нікчемність поряд з отими розвеселеними, розіскреними від обдаровань хлопчиками, але щось мене тут утримувало, якась сила не відпускала.
Я не міг відірватися од будинку — в ньому була Валерія.
Ну, так, я не відзначався талантами, не вмів ні грати, ні співати, ні складати вірші, ні виступати на сцені, як Держикраєві стрижені хлопчики. Радощів мало. Хвалитися нічим. Але хіба ж усе життя гратимеш на гітарі? Треба щось уміти робити і добре робити! ДОРО! Я згадав свій «Діловий клуб». Які таланти були в його мешканців? Таланти жити чесно, працювати, боротися з ворогом, бути мужніми,— все таке, що на сцену не винесеш. І головне: наші батьки нікому не докоряли, що він не вміє так вестися в житті, як вони. Їм теж, здається, ніхто не докоряв. Та й дивно було б слухати, якби гітарист став докоряти тому, хто робить хліб або метал. Іноді докоряють гітаристові або поетові, натякаючи на їхнє хлібоїдство, але то йде не від великого розуму. Отож виходить, що я теж маю свій талант, я не Кривцун, який не може похвалитися вмінням добре робити своє діло, мої здібності на державних мірах ставляться навіть вище за будь-які інші, то чому ж маю себе принижувати й упосліджувати?
Але Держикраєві хлопці вміли добре робити своє діло, а поза тим ще й відзначалися всілякими обдарованнями. А сам Держикрай? Як він зіграв того кумедного Шейха! Щоправда, трохи смішно було спостерігати нашого технократа в ролі затурканого Шейха, він був страшенно смішний. Але хіба ж не смішні всі шейхи взагалі? І коли розібратися, то Держикрай навіть машину водив талановито, як циркач абощо. А я тільки тримав у собі групу змішаних хижаків, яких не вмів як слід віддресирувати. Ото й усе.
Я ходив і ходив побіля будинку, страждав од своєї неповноцінності, а потім відганяв од себе цю думку, бо ж неповноцінність— мати всього поганого в людині: жорстокості, заздрощів, наклепництва, мстивості, забобонів, обмеженості, святенництва. А хіба в мені було щось подібне?
Діждався, поки вмовкло все в панельному будинку і на вулицю викотилася розвеселена юрба зальотників, очолювана самою Валерією.
Прощання було коротким і мовби аж сердитим. Помах руки Валерії — і всі розскочилися, мов бігуни із старту. Мені видалося, що Валерія сьогодні особливо немилосердна щодо своїх поклонників, я на мить подумав був, що це може пояснюватися моєю відсутністю, може, дівчина влаштувала весь отой концерт, щоб приголомшити мене, показати мені моє місце, а я не прийшов і не заліз на відведену мені поличку, і ось богиня гнівається й розганяє сповідників своєї віри жестом коротким і категоричним.
Але тут Валерія помітила мою довготелесу постать.
— Митю, це ви?
— Ну... припустимо...
Вона підбігла до мене.
— Чому ви тут?
— Ну...— я не знав, що казати.
Валерія простягла мені руку.
— Ви давно тут?
— Ну...
— Та що з вами, Митю? Чи, може? — вона відхилилася, щоб охопити поглядом усю мою довгов'язість і переконатися, що я не п'яний. Я поспішив її запевнити:
— Я не п'яний. І не пив зовсім. Не маю цієї благородної звички.