Переходимо до любові
Шрифт:
Попливла й не припливла. Полетіла, мов птах у вирій, і загубилася в безмежжях далеких небес. Я не міг уявити, що її нема й ніколи не буде. Мені здавалося, що вона прилетить разом із птахами. Що ви знаєте про пташині перельоти? Ох, ліпше б мені не знати нічого.
Ми шукали Валерію цілий тиждень. А може, десять днів, місяць, ціле літо? Бородаті хлопці, знесилившись від перебування під водою, відігрівалися на сонці або коло вогню, і кожен щось розповідав про Валерію. Вони всі були закохані в неї, але не так, як я. Я ждав, що Валерія повернеться, прийде і простягне до мене свої білі руки.
Валерії не було. Тільки боса тінь переслідувала мене.
Навіщо такі похмурі припущення? Та я був безсилий перед власною фантазією. Моя уява малювала мені картини одна одної жахливіші, до того ж до міста довелося добиратися довго, а відомо, що для гри уяви найпідходящіша річ — надмір часу. Держикрай дав мені цього часу вдосталь. Він відкинув мене від міста саме на таку відстань, яка, як він вважав, поможе мені прочистити мозок,— вийшло ж навпаки.
Входячи до свого цеху, я вже був твердо впевнений, що за ці два дні з Валерією сталося щось невідворотно-трагічне. Скажімо так: вона чекала мене і, не дочекавшись, у відчаї... Маячня, звичайно, але маячня цілком реалістична, чи що... Я так повірив у свої вигадки, що навіть забув забігти по дорозі на пошту й телеграфувати на мис Меганом про своє прибуття. Квапився до Шляхтича, щоб переказати йому про Держикраїв дозвіл і одержати згоду від нього. А коли справді з Валерією нещастя?
Мабуть, уперше в житті я відчував незручність від своєї занадто полум'яної уяви. Чорти його бери, навіть сам уже вірив, що був на мисі Меганом і пережив зникнення Валерії!
В цеху, під самою покрівлею, монтажники прикріплювали величезний транспарант. Триметрові літери кричали з підхмарно-скляних висот:
«РАПОРТУЄМО...»
Так ніби можна було давати труби не країні, а якомусь дядькові! Ох уже ця самодіяльність!
Та ще більше, ніж транспарант, розлютив мене Кривцун. Він, виявляється, примірявся до мого операторського місця і вже зготовлявся всістись за пульт — щастя, що я встиг з'явитися саме вчасно, щоб перешкодити його благородним намірам.
— Ти це куди? — поцікавився я.
— Сам бачиш.— Кривцун не хотів гаяти часу на пояснення. Він рвався до трудової доблесті з силою недозволенною і незбагненною.
— По-моєму, ти забув, що тут товариш Дмитро Череда,— нагадав я запопадливому працівничкові.
— А тебе нема,— спокійно відповів він.
— Як то нема? — заревів я, неспроможний стерпіти таке зневажливе і, сказати б, антиматеріалістичне висловлювання.
— А так. Ти ж поїхав.
— Поїхав? Куди?
— А я знаю? На море чи там куди. Прохолоджуватися.
Можна було, ясна річ, вхопити Кривцуна за комір і зігріти його так, щоб і йому захотілося попрохолоджуватися. Та щось мене втримало. Адже насправді я, здається, мав такі наміри: рвонути на тиждень до моря, себто до Валерії. Але в цьому цеху, під отими триметровими літерами «РАПОРТУЄМО», перед цими людьми, які вирішили витиснути навіть із всуціль завтоматизованого обладнання щось нечуване, мої тривоги, якими я терзався сьогодні з самого досвітку, видавалися коли й не дріб'язковими, то принаймні досить легковажними. Тому я спитав Кривцуна мирно і навіть трохи винувато:
— Хто тобі сказав, що я поїхав?
— Шляхтич.
— А Шляхтичеві хто сказав?
— А я знаю? Спитай Шляхтича.
Питати не було потреби. Держикрай — хто ж іще? Доїхав до першої телефонної будки і подзвонив Шляхтичу.
— Ну, я підскочу до Шляхтича, а ти тут підміни,— сказав я Кривцунові й поліз у кібернетичне гніздо.
Шляхтич розмовляв одразу по двох телефонах, натискував на якісь тумблери й важільці і, не кидаючи своїх загадкових маніпуляцій, звернувся до мене:
— Як у тебе, Митю?
— Порядок,— сказав я і озирнувся, мовби хотів пересвідчитися, де ж той порядок, про який я так легковажно ляпнув.
— Тут, розумієш,— роблячи своє, знов звернувся до мене Шляхтич,— ми дещо перерахували і вийшло... Що? Ага, зараз пришлю... Не треба нервувати... Ну, та ти, Митю, знаєш, чого ми хочемо. Пришвидшити процеси. Інакше кажучи, пришвидшити те, що пришвидшенню не піддається. Але це тільки не перший погляд. Знаєш ту історію з нотами Ліста? Він писав на першій сторінці: «Грати швидко», на другій: «Ще швидше», на третій: «Якомога швидше», а на наступній: «Ще швидше!»... Так і ми... В нас повинно вийти... Все перевірено. Держикрай поїхав доповідати про це на симпозіумі... А ми доведемо на практиці.
Оце маєш! Той уже повіз доповідь, а Шляхтичеві лишилася дрібничка: довести на практиці! Я дивився на Льоню і знову починав тихо ненавидіти Держикрая.
— Але до чого це все? — мовби злякався Шляхтич.— Ти ж їдеш. Власне, вже поїхав. Держикрай дзвонив, просив за тебе.
Тут він умить забув про мене, став орудувати технікою.
А я стояв і не знав: чи я справді тут стою, чи мене вже й нема? Це було набагато гірше, ніж уявити загибель Валерії. Мова йшла вже про мене самого. Де я? І що зі мною? І хто я?
Нарешті Шляхтич прийшов мені на допомогу. Він помітив мене і всміхнувся так, як міг усміхатися лише він.
— Ти ще тут, Митю? Не поїхав?
— Та куди я повинен поїхати, чорти його бери? — вибухнув я.— Що ви всі відправляєте мене кудись? Самі хочуть рапортувати, а Дмитра Череду виштовхують в спину! Змова проти молодого покоління.
— Але ж ти збирався?
— Куди збирався? Хто тобі сказав?
— Заспокойся, Митю. Я чомусь думав, що нікуди ти не можеш поїхати в такий час. Лишити нас ти не міг — це всім відомо. Що я тебе попрошу? Кривцун хай підмінить тебе, а ти сьогодні побудь на тренажерах. Прибуло нове поповнення операторів, ритм у нас зросте, потрібна особлива виучка.
— Ну, гаразд. Коли тобі так хочеться,— похмуро промовив я і став спускатися на грішну землю, прекрасно розуміючи, що Шляхтич просто хоче мене делікатно зіпхнути на дріб'язкове заняття, знаючи, що зі своєю несамовитістю я наламаю дров за пультом. Але ким замінити Дмитра Череду? Кривцуном!
За одним з пультів-тренажерів сиділа чорноока метка дівчина, і було враження, ніби попала вона сюди просто з танців.
— Ви не з танцмайданчика, дівчинко?
— Так,— без будь-якого замішання відповіла вона.— Мене знайшов там товариш Шляхтич.