Перше Правило Чарівника
Шрифт:
Келен сіла.
— Давно він тут?
— Давно. Він був тут майже весь час. Я спробувала відігнати його мітлою, — Нісселя насупилася, — але він не хотів йти. Дуже вже впертий, правда?
— Правда, — посміхнулася Келен. Ніссель допомогла їй одягтися. Біль майже пройшов. Річард чекав на вулиці, притулившись до стіни. Як тільки Келен з'явилася в дверному отворі, він кинувся до неї. Річард встиг помитися і привести себе в порядок. Він вбрався в нову сорочку та надів штани з оленячої шкіри. Меч, зрозуміло, був на місці. Ніссель сказала правду. Він дійсно був гарний.
— Як
— Все чудово, — посміхнулася Келен. — Ніссель прекрасна цілителька.
Річард схилився і з вдячністю поцілував стару в чоло.
— Спасибі, Ніссель. Я навіть готовий пробачити тобі мітлу.
Почувши переклад, Нісселя посміхнулася і подивилася на Річарда так, що йому стало трохи не по собі.
— Може дати йому зілля, — запитала вона Келен, — зілля, що дає витривалість?
— Ні, — відрізала Келен. — Я не сумніваюся, що він впорається і так.
27
З середини села доносилися вибухи сміху і барабанний бій. Річард і Келен йшли між скупченими темними хатинами. Небо змилостивилася, і дощ припинився. Тепле повітря було напоєне ароматами мокрих трав. Під навісами височіли помости, освітлені смолоскипами. На площі горіли багаття. Гуло полум'я, потріскували поліна. По землі металися тріпочучі тіні. Келен знала, яких зусиль коштувало доставити сюди паливо. Зазвичай полін ледь вистачало на розпалювання вогнищ. Таку розкіш, як багаття, люди Племені Тіни дозволяли собі нечасто.
До Келен долинули чудові аромати приготування їжі. Але вона не відчувала голоду. Всюди метушилися жінки, одягнені в святкові вбрання. Молоденькі дівчата виконували доручення матерів і доглядали, щоб усе йшло як належить. Чоловіки накинули на плечі кращі шкури, пристебнули до поясів багато прикрашені ножі і намазали волосся рідким брудом.
На вогні готувалася їжа. Люди ходили по селі, пробували їжу, базікали, ділилися новинами. Здавалося, все плем'я зайнято або їжею, або готуванням. Діти радісно носилися навколо вогнищ. Вони кричали, грали, сміялися, переповнені захватом від несподіваного вогняного свята.
Музиканти били в барабани і виробляли оглушливий шум, водячи палицями по щербинах, вирізаних на болден, — довгих порожніх трубах в формі дзвонів. Моторошні вигуки і музика повинні були закликати на бенкет духів предків, що мешкали на безкрайніх рівнинах. З іншого боку майданчика сиділа друга група музикантів. Звуки, що видавалися обома оркестрами, то зливалися, то стикалися, піднімаючись деколи до таких шалених висків, що закладало вуха. У центрі майданчика розігрувалася вистава. Люди Тіни, надівши маски тварин і наряди мисливців, передавали в танцях історію Племені. Навколо танцюючих стрибали збуджені діти. Молоді парочки дивилися виставу здалеку, з темряви. Ніколи ще Келен не відчувала себе такою самотньою.
Савідлін, накинувши на плечі шкуру койота, розшукав її і Річарда і потягнув до старійшин. Він раз у раз поплескував Річарда по плечу. Птахолов, як завжди, був одягнений в шкіряні штани і сорочку. Він не потребував переодягання. Везелен теж була тут разом з дружинами інших старійшин. Вона сіла поруч з Келен, взяла її за руку і з непідробним співчуттям стала розпитувати про рану. Келен не звикла до того, щоб про неї турбувалися. Приємно було відчути себе однією з тих, хто належить до Племені Тіни. Нехай це була всього лише видимість. Видимість, бо вона — сповідниця. І як би не хотілося їй, щоб все було інакше, вона не могла нічого змінити. Келен вчинила так, як поступала завжди: зусиллям волі придушила в собі всі почуття і стала думати лише про справу. Про Даркена Рала. Про те, як мало залишилося часу. А ще вона думала про Денні.
Річард, змирившись з тим, що доведеться почекати ще день, намагався виявитися на висоті, він сміявся і кивав у відповідь на поради, які сипалися на нього з усіх сторін і яких він все одно не розумів. Жителі села неспішно проходили перед помостом старійшин, вітаючи нових людей Племені Тіни легкими ляпасами. Келен довелося визнати: тут до неї і до Річарда ставилися з великою повагою.
Перед ними на підлозі лежали плетені підноси і стояли глиняні миски, наповнені всілякими стравами. Вони сиділи, схрестивши ноги, вітаючи «одноплемінників». Часом хтось ненадовго підсідав до них. Річард перепробував всі страви, не забуваючи брати їжу правою рукою. Келен, щоб не здатися неввічливою, відщипувала крихти від коржу з тави.
— Здорово, — сказав Річард, беручись за чергове реберце. — Це свинина.
— Дикий кабан, — відповіла Келен, дивлячись на танцюючих.
— І оленина теж хороша. На, візьми! — Він спробував нав'язати їй шматок.
— Ні. Спасибі.
— Тобі погано?
— Все нормально. Просто не хочу їсти.
— Ти не їсиш м'ясо з тих самих пір, як ми сюди прийшли.
— Я не голодна, от і все.
Річард знизав плечима і взявся до оленину. Нарешті потік вітаючих вичерпався. Краєм ока Келен помітила, як Птахолов подав сигнал. Вона заглушила в собі всі почуття і, як вчила мати, постаралася, щоб на її обличчі нічого не відбивалося. Лице сповідниці.
До них боязко наблизилися чотири дівчини. Волосся їх були вимазані брудом. На обличчях грали посмішки. Річард привітав дівчат усмішкою, кивком і слабкими ляпасами. Вони тулилися один до одного, хихикали і тихо обговорювали між собою достоїнства Річарда. Келен подивилася на Птахолова. Той відповів кивком.
— Чому вони не йдуть? — Запитав Річард. — Чого вони хочуть?
— Вони призначені тобі, — спокійно відповіла Келен.
Річард озирнувся на дівчат. На обличчі його заграли відблиски від смолоскипів.
— Мені?.. А що мені з ними робити?
Келен глибоко зітхнула і подивилася на вогні.
— Річард, я твій провідник. Якщо тобі і для цього потрібні вказівки, тобі доведеться пошукати їх в іншому місці.
Настала тиша.
— І що, всі четверо для мене?
Келен повернулась і побачила, як його обличчя розпливається в пустотливій посмішці. Не можна сказати, що ця посмішка її потішила.
— Ні, ти повинен вибрати одну.
— Одну? — Повторив Річард. Безглузда посмішка все ще не сходила з його особи.