Перше Правило Чарівника
Шрифт:
Речел лягла поруч з Келен, яка притулилася до неї і обняла її. Речел було добре, але вона знала, що це хитрість. Келен почала розповідати їй казку про рибалку, який перетворився на рибку. Речел захопилася і забула ненадовго про свої біди. Один раз вони навіть засміялися разом. Скінчивши казку. Келен поцілувала Речел в маківку і погладила по голові.
Речел подумала: «А що, якщо Келен не така погана?» Тому що якщо уявиш собі це, шкоди не буде. Як приємно, коли вона гладить Речел і наспівує пісеньку. Напевно, так це робила б мама.
Речел сама не помітила, як заснула. Їй снилися прекрасні сни. Прокинулася
— Чи не хочеш ти ще поспати разом з нею? — Ніжно запитав він.
— Ні, — прошепотіла Келен, — мені пора вартувати.
Речел почула, як вона наділа плащ і вибралася назовні. Речел на слух намагалася визначити, куди піде Келен. Річард, підкинувши ще хмизу в вогонь, ліг спати. Усередині сосни стало світліше. Речел бачила, що Річард спостерігає за нею. Як було б добре розповісти йому, яка Келен насправді бридка, і втекти разом з ним! Він такий славний, і, коли він обіймав її, їй було добре, як ніколи. Він трохи краще закутав її в ковдру. Сльози покотилися по її щоках.
Речел почула, як він ліг на спину і укрився сам. Скоро до неї долинуло його рівне дихання. Зрозумівши, що він спить, вона вилізла з-під ковдри.
36
Річард вліз в середину сосни і сів біля вогню. Келен з надією подивилася на нього. Він мовчки притягнув до себе мішок і став укладатися.
— Ну що?
Річард кинув на неї незадоволений погляд.
— Я помітив по слідах, що вона йшла на захід, тією ж дорогою, якою ми дісталися сюди. Через кілька сотень ярдів вона вийшла на стежку. Втратили не одну годину. — Він показав на вихід із зворотного боку сосни. — Ось де вона вилізла. Вона кружляла по лісі, щоб піти від нас подалі. Я вистежував людей, які не хотіли, щоб їх знайшли, по їх слідах йти було легше. Вона так легко ступає по корінню і камінцях, тому що занадто маленька, щоб залишати сліди там, де їх залишив би дорослий. Бачила її руки?
— Бачила довгі синці, це від хлиста.
— Ні, я говорю про подряпини.
— Подряпин я не бачила.
— Вірно. На сукні у неї були колючки, вона пробиралася крізь чагарник, але на руках не було подряпин. Вона ходить легко, майже нічого не зачіпаючи. Там, де пройшов дорослий, залишилися б зламані гілки. Візьмемо хоча б сліди, які я залишив, продираючись крізь чагарник, коли намагався йти по її слідах. І сліпий знайде стежку, по якій я йшов. Вона ж проходить крізь кущй, як крізь повітря. Я навіть не відразу зрозумів, що вона вийшла на ту стежку. Вона боса, і уникає ступати в воду або бруд, туди, де ногам холодніше. Тому вона вибирає сухі ділянки, і важко визначити, де вона пройшла.
— Мені слід було помітити, як вона втекла.
Річард зрозумів: Келен думає, що він лає її, — але він тільки важко зітхнув:
— Це не твоя вина. Якби вартував я, я б теж упустив її. Вона не хоче, щоб її помітили. Ця дівчинка — розумниця.
Але від його слів Келен краще не стало.
— А ти б міг знайти її сліди?
— Міг би. Дивись, ось що я знайшов у нагрудній кишені. — Річард подивився на Келен. — Біля серця. — Він витягнув локон Речел і покрутив його в руках. — На пам'ять про неї.
Келен встала. Вся кров зникла з її обличчя.
— Це я винна. — Вона вилізла з притулок-сосни. Річард хотів було взяти її за руку, але Келен вирвала руку.
Річард поставив мішок і пішов за нею. Келен стояла, склавши руки, спиною до нього. Вона дивилася на ліс.
— Келен, ти не винна.
Вона кивнула.
— Винно моє волосся. Ти бачив, як перелякано вона на нього дивилася? Сотні раз бачила я подібні погляди. Ти можеш собі уявити, як це, коли тебе бояться навіть діти? — Він не відповів. — Річард, ти не міг би обрізати мені волосся?
— Що?
Келен благально подивилася на нього.
— Ти можеш мене постригти?
В її погляді він прочитав біль.
— Чому б тобі не зробити цього самій?
— Я не можу. Чаклунські чари не дозволяють сповідниця стригтися самій. Варто спробувати, і виникає така страшна біль, що ми опиняємося не в змозі виконати свій намір.
— Чому це так?
— Пам'ятаєш, якого болю завдала тобі магія меча, коли ти вперше вбив людину? Це те ж саме. Сповідниця може втратити свідомість, перш ніж закінчить свою справу. Одного разу я вже намагалася. Кожна сповідниця хоч раз рішається на таку спробу. Але тільки один раз. Коли нам потрібно привести в порядок волосся, це робить за нас хтось інший. Але ніхто ще не насмілювався обстригти його повністю. — Вона знову повернулася до Річарда.
— Ти зробиш це для мене?
Річард відвернувся, дивлячись на проясніле небо, намагаючись розібратися в своїх почуттях і зрозуміти, що ж відчуває вона. Він ще багато чого не знає про неї, про її світ. Все це ще здавалося йому таємничим. Колись Річард хотів дізнатися про неї все. Тепер йому цього зовсім не хотілося. Між ними стоїть магія, немов навмисне придумана, щоб їх роз'єднати. Він повернувся до Келен.
— Ні.
— Можу я довідатися, чому?
— Тому, що ти дорога мені такою, яка ти є. Келен, якою я її знаю, не стала б дурити людей, видаючи себе не за того, хто вона є. Навіть якщо ти когось обдуриш, це все одно нічого не змінить. Ти була і залишишся Матір'ю-сповідники. Ми — тільки те, що є, ні більше, ні менше. — Він посміхнувся. — Одна мудра жінка, мій друг, одного разу сказала мені це.
— Будь-який чоловік підстрибнув би від радості, коли б йому випало обстригти сповідниці волосся.
— Тільки не той, кого ти перед собою бачиш. Він — твій друг.
Келен неуважно кивнула.
— Їй зараз, напевно, холодно. У неї навіть немає ковдри.
— У неї і їжі немає, крім того буханця, який вона з якоїсь причини так береже, що вважає за краще голодувати.
Келен посміхнулася.
— Вона з'їла більше нас двох. Хоч не на порожній шлунок пішла. Але, Річард, коли вона прийде в Хорнерз-Мілл…
— Вона не піде туди.
— Але ж там у неї бабуся.
— Та немає в неї ніякої бабусі. Коли я сказав, що їй не можна йти в Хорнерз-Мілл, де, за її словами, у неї живе бабуся, вона й оком не моргнула. Тільки сказала, що піде кудись ще. Вона й не потурбувалася запитати, що там трапилося, чи чому не можна до бабусі. Вона навіть не заперечила. Дівчинка від когось тікає.
— Тікає? Може, від того, хто так бив її по руках?
— І по спині теж. Коли я доторкався до її спини, вона здригалася, хоча нічого не говорила. — У погляді Келен виразилося співчуття. — Вона, по-моєму, втікала від того, хто так обкраяв її.