Перше Правило Чарівника
Шрифт:
— Келен, — заговорив він нарешті, — чи є якийсь закон, або звичай, або що там ще, який забороняв би нам бути друзями?
— Ні, — відповіла вона плачучи.
Річард повернувся і обійняв її.
— Саме зараз я потребую друга, — прошепотів він.
— Я теж. — Вона плакала, обіймаючи його, поклавши голову на його груди. — Я й сама більше не можу.
— Я знаю, — сказав він, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. — Але, Келен, я люблю…
Вона доклала палець до його губ.
— Не говори цього! — Скрикнула вона. — Будь ласка, Річард,
Вона могла перешкодити йому вимовити це вголос, але — не думати і не відчувати.
Келен, ридаючи, пригорнулася до нього, а він згадував, як тоді, в притулок-сосні, після їх першої зустрічі, коли підземний світ мало не одержав її, вона також припала до нього, і він тоді подумав, що Келен НЕ звикла до того, щоб її обіймали. Тепер він розумів, чому.
Вогонь гніву почав розгоратися посеред попелу надії.
— А ти вже вибрала собі пару?
Келен похитала головою.
— Зараз у мене є важливіші справи. Але якщо ми переможемо і я залишуся жива, то повинна буду це зробити.
— Раз так, пообіцяй мені дещо.
— Якщо зможу.
Річард відчув, як у нього пересохло в горлі, і насилу зміг вимовити:
— Обіцяй, що не вибереш нікого, поки я не повернуся в Вестланд. Байдуже, хто б це не був.
Келен придушила ридання.
— Обіцяю.
Він все ще тримав її в обіймах, намагаючись знову прийти в себе, борючись з підступаючим відчаєм. Нарешті він примусив себе посміхнутися.
— А в одному ти не права.
— Це в чому ж?
— Ти сказала, що сповідниці не підпорядковувалися ще жодному чоловікові. Але ти помилилася. Мені підпорядковується сама Мати-сповідниця. Адже ти присягнулася захищати мене. І я змушую тебе виконувати обов'язки провідниці.
Келен через силу засміялася.
— Але ж, мабуть, ти правий. Вітаю! Ти перший, кому це вдалося. Ну і що накаже мій господар своєї провідниці?
— Щоб вона більше не доставляла мені занепокоєння, намагаючись покінчити з собою. Ти потрібна мені. І ще. Щоб доставила мене до королеви, щоб ми могли добути шкатулку, не зустрівшись з Ралом Даркеном і потім, за допомогою провідниці, благополучно повернутися.
Келен кивнула.
— Буде виконано, повелитель. — Вона відсторонилася від нього, поклала руки йому на плечі і сильно стиснула їх, посміхаючись крізь сльози.
— І як це виходить, що завдяки тобі я відчуваю себе краще навіть в найгірші хвилини мого життя?
Річард знизав плечима, знову змусив себе посміхнутися, хоча йому було страшно важко, і сказав:
— Я — Шукач Істини. Я все можу. — Він хотів сказати ще щось, але осікся.
Річард перестав посміхатися, і вона похитала головою.
— Ти виняткова особистість, Річард Сайфер, — прошепотіла вона.
А він бажав тільки одного — виплакатися де-небудь, де б його ніхто не бачив.
35
Річард затоптав тліючі жарини — єдине тепло в холодному ранковому повітрі. Небо вже стало світло-синім, із заходу дув різкий вітер. «Принаймні, — подумав Річард, — вітер в спину». Біля ніг його лежала та палиця, яку Келен пристосувала, щоб засмажити кролика.
При думці про те, що він, лісовий провідник, навчив її таким речам, Річард почервонів. Мати-сповідниця вище, ніж королева. Королеви кланяються Матері-сповідниці… Ніколи в житті він не відчував себе так незручно. Зедд намагався його попередити, варто було тільки послухати Чарівника.
Річард відчув страшну порожнечу. Він згадував про брата, про друзів, про Зедда, про Чейза. Принаймні він не самотній. Він дивився, як Келен закидає на плечі мішок. «А у неї, — подумав Річард, — нікого немає. Навіть Сповідниць. Вона залишилася одна у всіх Серединних Землях, оточена людьми, яких намагається врятувати і які бояться і ненавидять її, або ворогами, які хочуть її убити. І немає навіть Чарівника, який міг би захистити її». Річард розумів, чому вона боялася йому про це розповісти. Адже він її єдиний друг. І не можна ж думати тільки про себе. Якщо він може бути їй тільки другом, нехай буде так, навіть якщо це вб'є його.
— Напевно, важко було розповісти мені це все? — Запитав він, вішаючи меч на пояс.
Келен закуталась в плащ, захищаючись від холодного вітру. Її обличчя знову стало непроникним. Тільки той, хто добре знав Келен, зміг би прочитати в її очах свідоцтво перенесеного болю.
— Було трохи легше вбити себе, — відповіла Келен.
Вона повернулась і пішла вперед по стежці, і він — слідом. Цікаво, якби вона все розповіла з самого початку, залишився би він з нею? Боявся б він її, як всі інші? Може, вона й була права, не наважуючись сказати йому правду, але хто знає, що б він відчував зараз, складися все інакше?
До полудня вони досягли роздоріжжя, зазначеного каменем висотою приблизно по пояс Річарду. Річард зупинився, роздивляючись вирізані там символи.
— Що означають ці знаки?
— Тут вказані дороги до різних міст і сіл і відстань до них. — Келен кивком вказала на одну з стежок. — Якщо ми хочемо уникнути зустрічі з місцевими жителями, краще повернути сюди.
— А наскільки це далеко?
Келен знову подивилася на камінь.
— Зазвичай я ходжу з міста в місто по дорогах, а не лісовими стежками. На камені теж позначено відстань тільки по дорогах, але я думаю, по стежці на кілька днів довше.
— А чи є поблизу міста?
— Так, годинах у двох ходьби Хорнерз-Мілл. А що?
— Ми могли б роздобути коней, і тоді справа пішла б куди швидше.
Вона подивилася на дорогу, що веде в Хорнерз-Мілл, немов намагаючись розгледіти звідси далеке місто.
— В Хорнерз-Мілл обробляють дерево, там — лісопилка. У них повинно бути багато коней, але для нас це може виявитися не так добре, як ти думаєш. Я чула, що вони прихильники Д'хари.
— Все ж можна подивитися, чи є коні. Можливо, так ми виграємо день шляху. У мене є срібло і пара золотих злитків, так що ми в змозі заплатити.