Перше Правило Чарівника
Шрифт:
— З цим ми народжуємося, чарівна сила — частина нас самих, і без неї ми можемо не більше, ніж люди — без серця. У кожної сповідниці і діти народжуються сповідницями. Так буває завжди. Але цей дар не у всіх однаковий. У одних сильніший, в інших — слабший.
— Значить, ви не можете позбавитися від цього, навіть якщо б захотіли? Але що це за чари?
Келен глянула на вогнище.
— Ця сила діє по бажанню сповідниці в момент дотику. Дар цей ми постійно носимо в собі. Нам не треба викликати його в собі, щоб пустити в хід, навпаки, ми повинні завжди стримувати в собі цю силу, а користуватися нею можемо, просто захотівши.
— Ніби
Вона посміхнулася такому порівнянню.
— Ну, майже.
— І що ж творить ця сила?
— Бачиш, це важко виразити в словах. Я і не думала, що це буде так важко пояснити, але дійсно важко передати це словами тому, хто не народився в Серединних Землях. Я ніколи не намагалася робити це і навіть не впевнена, що можна підібрати слова. Це ніби як пояснити сліпому, що таке «дим».
— Ну спробуй.
Келен кивнула й подивилася йому в очі.
— Це сила любові.
Річард ледь не засміявся:
— І ти думаєш, що мене злякає сила любові?
Келен напружилася, очі її спалахнули від обурення, але, крім обурення, в погляді з'явився вираз, схожий на той, який він бачив у поглядах Шоти і Еді — причетності до вічності. Він відчув, що Келен його слова здалися неповажними, якщо не образливими, не кажучи вже про його недоречну веселість. Річард зрозумів, і це було неприємне відчуття, що Келен не звикла, щоб хтось посміхався з приводу її чарівної сили. Здається, її погляд сказав йому про це більше, ніж могли б розповісти слова. Які б не були ці чари, але сміятися тут явно не було над чим. Він посерйознішав. Коли Келен зрозуміла, що він більше нічого такого не ляпне, вона продовжила:
— Ти не зрозумів. Не будь легковажним. — Очі її звузилися. — Зазнавши на собі нашого дотику, людина вже не може більше залишатися сама собою. Вона назавжди стає іншою. Більше того, варто сповідниці доторкнутися до людини, і вона стає відданою їй назавжди, відданою як нікому з живучих. Для неї вже не має значення, ким він був, чим займався, чого бажав. Він піде на все заради тієї, яка доторкнулася до нього. Після цього його життя належить не йому, а їй. Його душа належить не йому, а їй. Як особистість він вже не існує.
Річард відчув, що йому стає якось не по собі.
— І скільки часу триває дія цієї самої чарівної сили або як її назвати?
— Стільки, скільки буде жити той, до кого я доторкнулася, — спокійно відповіла Келен.
Йому раптом стало холодно.
— Отже, це щось на зразок відьминих чар?
— Не зовсім так, але, можливо, так тобі буде легше зрозуміти. Нехай буде так. Але дотик сповідниці значить куди більше. Його дія набагато могутніша і довговічніша. Чари відьом можна зняти. Наслідки ж мого дотику усунути неможливо. Шота зачарувала тебе, хоча ти і не відчував цього. Це сильніше самих відьом, вони так чинять, бо така їхня доля. Твій гнів і гнів, що виходить від меча, захистили тебе. Але магічна дія мого дотику починається відразу і не проходить ніколи. Тут тебе ніщо не може захистити. Для того, до кого я доторкнулася, немає вже шляху назад: він уже не та людина, що раніше. Його особистість зникає назавжди. Він назавжди втрачає вільну волю. Це одна з причин, чому я не хотіла йти до Шоти, — відьми ненавидять Сповідниць. Вони страшно ревнують до нашої влади, до того, що людина, до якої ми тільки доторкнемося, стає нам назавжди відданою. Той, до кого доторкнеться сповідниця, зробить все, що вона скаже. — Келен суворо подивилася на нього. — Все.
Річард відчув, що в роті у нього пересохло, а думки немов розбігаються. Він відчайдушно чіплявся за свою надію, за свою мрію. Єдиним способом зосередитися, виграти час і подумати було задавати питання.
— І це діє на всіх?
— На всіх людей. Окрім Даркена Рала. Чарівники попереджали мене, що магія Одена захистить його від наших дотиків. Тому йому немає чого мене боятися. На інших істот, не на людей, вона зазвичай не діє, оскільки у них немає співчуття до людей. На гарів, наприклад, мій дотик не подіє. Моя магія діє на декого, але не так, як на людину.
Річард глянув на неї спідлоба.
— А Ша? Ти ж торкнулася її?
— Так, адже вона вмирала і була самотня. Вона страждала і від розлуки з їй подібними, і від того, що вмирала на самоті. Вона попросила мене торкнутися її. Мій дотик знищив її страх і народив любов до мене, не залишаючи місця для власних страждань і для самотності. У неї нічого не залишилося, крім любові до мене.
— Так було, коли я вперше зустрів тебе і тебе переслідував Квод? Ти тоді торкнулася одного з них?
Келен знову кивнула, відкинувшись назад і кутаючись у свій плащ.
Вона подивилася на вогонь.
— Хоча вони й були зачаровані, щоб убити мене, але як тільки я доторкнулась до одного з них, мені вже була забезпечена перемога. Вони стали битися не на життя, а на смерть, щоб захистити мене. Ось чому Рал посилає чотирьох, щоб убити одну сповідницю. Вважається, що якщо вона торкнеться одного, то інші троє вб'ють і його, і її. Потрібно не менше трьох, бо той, до якого ми доторкнемося, буде битися так відчайдушно, що завжди може вбити одного, а часто — двох, але залишиться ще один, щоб убити сповідницю. У рідкісних випадках один може вбити і трьох. Так було і з тим Кводом, який переслідував мене перед тим, як чарівники відправили мене через кордон. Квод найзручніше використовувати в таких справах. Вони майже завжди діють успішно. Якщо ж цього не відбувається, то Рал просто посилає інший Квод.
Помовчавши, Келен продовжувала:
— Тоді, на Тупій горі, ми залишилися в живих тільки тому, що ти їх роз'єднав. Той, кого я торкнулася, вбив свого товариша, а ти відвернув на себе увагу інших. Потім він пішов розбиратися з іншими двома, а ти зіштовхнув одного з них вниз, так що той, кого я торкнулася, не пошкодував життя, щоб зіштовхнути ватажка в прірву. Він поступив так тому, що у нього не було шансу у поєдинку на мечах. Він зробив це ціною життя, але йому це було байдуже, адже я торкнулася його. Для нього це був єдиний вірний спосіб мене захистити.
— А ти не могла просто торкнутися всіх чотирьох?
— Ні. Наша сила витрачається вся, і потрібен час, щоб її відновити.
Він зачепив ліктем на руків'я меча, і несподівано йому в голову прийшла ще одна думка:
— Коли ми йшли через кордон і тебе переслідував останній з цієї зграї, а я вбив його… я, значить, насправді не рятував тебе?
Келен з хвилину помовчала, потім відповіла.
— Один чоловік, яким би він не був великим і сильним, не представляє загрози для сповідниці, навіть якщо її сила менше, ніж у мене. Якби ти не прийшов тоді на допомогу… я б впоралася з ним сама. Вибач, Річард, — прошепотіла вона, — але не було потреби в тому, щоб ти вбивав його. Я б сама з ним впоралася.