Перше Правило Чарівника

Гудкайнд Террі

— Не знаю. Я думав, може, ти скажеш.

Вона похитала головою. Тінь залишалася нерухомою. «Може, це всього лише обман зору, гра світла», — казав собі Річард, але в глибині душі він знав, що це не так.

— Може, це один з тих звірів, про які говорила Еді? Тоді воно не повинно нас бачити, — зауважив Річард.

— У звірів є кістки, — сказала Келен, скоса дивлячись на тінь.

Звичайно, Келен була права, але Річард сподівався, що вона погодиться з його припущенням. Подорожні швидко пішли вперед. Тінь стояла нерухомо. Незабаром вони залишили її далеко позаду. Річард полегшено зітхнув. Здається, кістка в намисті Келен і його ікло надійно сховали їх. Не зупиняючись, вони з'їли по шматку хліба

з в'яленим м'ясом. Їжа здалася їм позбавленою смаку. Обидва не спускали очей з темних заростей. Хоча в цей день і не було дощу, все навколо відволожилося. Час від часу з дерев скочувалися великі краплі. Місцями скеля була покрита шаром слизької багнюки — доводилося дотримуватися обережності. Річард і Келен не переставали вдивлятися в лісові зарості, але нікого там не бачили.

Це вже почало турбувати Річарда. Їм не траплялося ні білки, ні бурундука, ні птиці — жодної живої істоти. Було дуже тихо. Денне світло згасало. Скоро вони опиняться перед Тісниною. Це його теж турбувало. Думка про те, що йому доведеться знову побачити тварюк з кордону, лякала Річарда. Думка про те, що він знову побачить батька, наводила жах. У Річарда всередині все переверталося, коли він згадував слова Еді про те, що ті, усередині кордону, будуть кликати їх. Річард пам'ятав, який спокусливий їх поклик. Він повинен бути готовий до опору. Він повинен набратися сил для цього. Келен мало не затягло в підземний світ. Коли вони сиділи в притулок-сосні. У той вечір, коли він познайомився з нею. Потім, коли вони були з Зеддом і Чейзом, щось знову намагалося втягнути її туди. Річард боявся, що, коли вони підійдуть так близько, кістка з намиста не зможе захистити Келен.

Стежка стала ширше і рівніше. Тепер вони знову могли йти поруч. Річард вже втомився. А попереду — вся ніч і весь наступний день. Раніше відпочити не вдасться. Іти крізь тіснину в темряві, та ще коли вони так виснажені? Це здавалося йому не дуже розумним рішенням. Але Еді попереджала, що зупинятися не можна. Він не може ставити під сумнів поради того, хто добре знає прохід. Річард знав, що розповідь про хвата не дасть йому заснути.

Келен оглядала придорожні зарості. Вона озирнулась назад і різко зупинилася, вчепившись Річарду в зап'ястя. На стежці в десяти ярдах від них стояла тінь.

Як і та, перша, тінь не ворушилася. Річард бачив крізь тінь обриси дерев так, ніби вона складалася з диму. Келен міцно тримала його за руку. Вони йшли боком, не спускаючи з тіні очей. Стежка зробила поворот, і тінь зникла з очей. Подорожні ще пришвидшили крок.

— Келен, пам'ятаєш, ти розповідала мені про людей-тіней, яких висилав вперед Паніз Рал? Може, це вони?

Келен стривожено подивилася на нього.

— Не знаю. Я ніколи їх не бачила: вони з'явилися лише в часи останньої війни, задовго до мого народження. Але ті, хто їх бачив, казали, що люди-тіні пливуть за людиною. Я нічого не чула про людей-тіней, які стояли б нерухомо на одному місці.

— Може, це через кістки? Може, вони знають, що ми тут, але не можуть нас знайти і тому стоять і озираються по боках?

Келен щільніше загорнулась у плащ, очевидно злякавшись цієї думки. Сутінки густішали. Річард і Келен йшли вперед, тісно притулившись один до одного, і думали про одне. Вони побачили ще одну тінь, що стояла біля стежки. Келен сильніше стиснула його руку. Не зводячи очей з тіні, вони повільно, нечутно пройшли мимо. Тінь не ворушилася. Відчувши, що його охоплює панічний жах, Річард постарався узяти себе в руки. Вони не повинні сходити зі стежки. Не можна втрачати голову. Може, тіні намагаються налякати їх, змусити звернути з стежки і вгодити прямо в підземний світ? Подорожні невпинно озиралися. Якась гілка вдарила Келен по обличчю. Дівчина здригнулася і кинулася до Річарда. Зміркувавши, в чому справа, Келен попросила пробачення. Річард підбадьорливо посміхнувся.

В соснових голках застрягли краплі дощу і туману, і, коли легкий вітерець похитував гілки, вода дощем лилася вниз. В темряві, що настала, подорожні насилу відрізняли зловісні тіні від нешкідливих стовбурів. Двічі у них не виникало сумнівів: тіні стояли зовсім поруч із стежкою, і було цілком очевидно, що це таке. Тіні стояли все так же нерухомо, ніби спостерігаючи за подорожніми, хоча очей у них не було.

— Що будемо робити, коли вони підуть за нами? — Напружено запитала Келен.

Вона до болю стиснула Річарду зап'ястя. Він тихенько розтиснув зімкнуті було пальці і взяв її руку в свою. Келен відповіла легким потиском.

— Вибач, — пробурмотіла Келен зі слабкою посмішкою.

— Якщо тіні наблизяться, меч зупинить їх, — впевнено відповів Річард.

— Звідки ти знаєш?

— Зупинив же він тих, на кордоні.

Здавалося, Келен задовольнилася відповіддю. Хотів би і він бути в цьому впевнений. У лісі стояла мертва тиша, яка зрідка порушувалася незрозумілим скреготом. Не було чутно звичних звуків нічного лісу. Темні гілки розгойдувалися від слабкого вітерця, змушуючи шалено калатати серце.

— Річард, — тихо сказала Келен, — не дозволяй їм до себе доторкнутися. Якщо це люди-тіні, то їх дотик смертельний. Але навіть якщо це не вони, ми все одно не знаємо, що може трапитися. Ми не повинні дозволити їм торкнутися нас.

Він потиснув Келен руку, намагаючись надати їй бадьорості.

Річард щосили опирався бажанню оголити меч. Навіть якщо магія меча подіє, тіней може виявитися занадто багато. Він пустить в хід меч, тільки коли не залишиться іншого виходу. Але поки чуття підказувало йому, що цього робити не слід.

Ліс ставав все темнішим. У темряві чорні стовбури дерев нагадували колони. Річарду здавалося, ніби за ними звідусіль спостерігають невидимі очі. Стежка далі вела вгору. Зліва виднілося нагромадження скель. Дощі промили щілину в камені, і до подорожніх долинали плескіт, булькання і дзюрчання води. Справа грунт пішов під ухил. Коли вони озирнулися назад, на стежці стояли три ледь помітні тіні. Дві з них рухалися. Річард знову почув долинаючий з лісу скребучий звук. Звук був абсолютно незнайомий. Річард швидше відчував, ніж бачив, тіні, які юрмилися вздовж стежки, і пересувалися позаду них. Деякі стояли так близько, що він чітко розрізняв їх. Тіней не було тільки попереду.

— Річард, — зашепотіла Келен, — тобі не здається, що пора дістати нічний камінь? Я ледь розрізняю стежку. — Вона сильніше стиснула його зап'ястя.

Річард вагався.

— Я не хочу цього робити до тих пір, поки можна обійтися і так. Хто знає, що може ще статися.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, до цього часу тіні на нас не нападали. Може, тому, що вони не бачать нас через кістки. — Він мить завагався. — А що, якщо вони підуть на світло нічного каменю?

Келен стривожено закусила нижню губу. Вони піднімалися по гірському схилу, переступаючи через коріння, напружуючи зір, щоб не втратити стежку, що петляла між скель і дерев. Неголосний скребучий звук став ближче. Тепер він чувся з усіх сторін. «Це схоже… це схоже на скрегіт пазурів об каміння», — подумав Річард.

Попереду стояли дві тіні, їх розділяла тільки стежка. Келен притиснулася до Річарда і затамувала подих. Вони пішли боком. Коли вони порівнялися з тінями, Келен уткнулась носом йому в плече. Річард обійняв її однією рукою і міцніше притиснув до себе. Він знав, як їй нелегко. Йому теж було дуже страшно. Серце шалено калатало. Здавалося, ніби з кожним кроком вони заходять все далі, занурюються все глибше. Він подивився назад, але було вже занадто темно, щоб розгледіти тіні, що стояли на стежці.