Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Бердник Мирослава

В июне 1951 года при участии Матвиейко начинается масштабная радиоигра с английской разведкой и ЗЧ ОУН под кодовым названием «Звено», которая продолжалась по октябрь 1960-го. Благодаря этому только с 1951 по 1954 годы органы госбезопасности захватили четыре курьерские группы (восемь человек), ликвидировали 33 агентов СИС и ЦРУ, добыли трофеи — 10 радиостанций, оружие, ценные оперативные документы. Пятерых эмиссаров использовали в оперативных играх.

Значительные результаты принесла оперативная игра, известная под кодовым названием «Бумеранг». Ее вели 1-е и 5-е управления КГБ УССР и МВД Польши с конца 60-х, когда лидерам бандеровской ОУН и ее СБ подставили группу

квалифицированных агентов, как посланцев «локальної ланки націоналістичного підпілля».

Фабула операции была такова. В конце 60-х функционер ЗЧ ОУН, родственник Шухевича Т. Билинский («Адам») получил от одного из лидеров ЗЧ ОУН И. Дмытрива («Рубижного»), руководителя Союза украинцев Британии, задание отыскать во Львове и привлечь к тайному сотрудничеству врача Святослава Панчишина, чтобы назначить его на пост руководителя подпольной сети в Украине. Панчишин принадлежал к авторитетной в Галичине интеллигентной семье, дядя его входил в состав образованного 30 июня 1941 года «правительства» ОУН-б. Получив от западного эмиссара проверочное задание, Панчишин обратился в компетентные органы, и с этого момента была начата оперативная игра.

Операция продолжалась до 1988 года. В ходе нее советские спецслужбы установили контроль над стратегией и тактикой разведывательно-подрывной деятельности ЗЧ ОУН и их хозяев в отношении Украины, проводили их дезинформацию, выявили и нейтрализовали более 20 эмиссаров из США, Англии, Франции ФРГ и т. д. Существование подполья имитировалось настолько квалифицированно, что Панчишин «вырос» до члена центрального провода ЗЧ ОУН и председателя «верховного суда ОУН в Украине». Но в 1988 году операция была свернута в связи с перестройкой и появлением горбачевского «нового мышления». Лидер СССР решил показать, как сильны в Советском Союзе «дух перемен» и желание наладить с Западом дружественные отношения. Естественно, эти намерения оказались наивными, если не преступными…

Однако еще до того, 14 сентября 1988 года, в Киеве, на организованной Министерством иностранных дел и Союзом журналистов УССР пресс-конференции для советских и иностранных журналистов, выступили люди, которых проводники ОУН считали своими единомышленниками. Это были член Центрального провода ОУН-революционеров, председатель организационного суда и руководитель Службы безопасности (СБ ОУН) в крае, львовский врач Святослав Панчишин и киевский журналист Юрий Иванченко, которого также собирались, но не успели ввести в провод ОУН. Непосредственным толчком к созыву пресс-конференции стал провал эмиссара 3Ч ОУН, подданной Великобритании Любови Штокало, которая летом 1988 года приехала в Польшу для встречи с «подпольщиками». Перед советскими и иностранными журналистами была раскрыта одна из самых длительных спецопераций заграничного центра ОУН.

Но и до этого было много разных «прерванных визитов». Это дела эмиссара ОУН из Бельгии Ярослава Добоша, эмиссара из Англии Андрея Климчука, итальянца Бернардо Винченцо, француженки украинского происхождения Ирины Зеленой и многих других.

В 1972 году в кругах украинской интеллигенции разразилась настоящая буря. Внучка классика, Зиновия Франко, на допросах в КГБ вдруг написала серию обвинений против ряда деятелей украинской культуры. После этого и начались знаменитые аресты украинских «национально сознательных» интеллигентов. Ее презирали и одновременно жалели…

Но вот 2 июня 1972 года в Киеве состоялась пресс-конференция гражданина Бельгии Ярослава Добоша. На ней гость из Бельгии сделал заявление, многое изменившее в умах: «Я, Ярослав Добош, підданий Бельгії, народився

в 1947 році в Західній Німеччині. Перед свої приїздом у Радянський Союз я проживав у Бельгії… і навчався на третьому курсі факультету соціології Лювенського католицького університету.

В 1965 році я закінчив «Папську малу українську семінарію імені святого Йосафата», а в 1967 — факультет філософії «Університету Урбаніяна», проживаючи в той час в Українській великій семінарії в Ватікані. Під час навчання в згаданих мною учбових закладах я виховувався в дусі ненависті до комуністів і комуністичної ідеології.

Повернувшись в 1967 році в Бельгію, я знову потрапив у націоналістичне середовище, і це було причиною, що вступив в націоналістичну організацію — «Спілку української молоді» (СУМ). (Это название мы скоро вспомним в связи с женой одного очень высокопоставленного лица… — М. Б.) Ця організація складається з молоді, котра проживає на Заході і котра є націоналістично настроєна. Її мета — боротьба проти Радянського Союзу за створення так званої «самостійної України», тобто України без комуністів і комуністичної влади. Фактично керує цією організацією ЗЧ ОУН («Закордонні частини організації українських націоналістів»). Після смерті Бандери ЗЧ ОУН очолює Ярослав Стецько…

Знаючи мене, як одного з активних членів, а також діячів «Спілки української молоді», та про моє вороже ставлення до комунізму, до комуністичної ідеології та взагалі до комуністичної системи, Коваль у листопаді 1971 року запропонував мені виконати завдання ЗЧ ОУН, тут, на Україні, на що я погодився.

Це завдання полягало в тому, щоб в містах Києві і Львові по паролях, дотримуючись конспірації, зустрітися з Іваном Світличним, Зіновією Франко, Анною Коцуровою, Леонідом Селезненком та Стефанією Гулик і від них одержати політичну та іншу інформацію з метою використання її проти Радянського Союзу на Заході. А також я мав передати деяким з них гроші…

Я також повинен був проінформувати Івана Світличного, Леоніда Селезненко, Зіновію Франко, Анну Коцурову, Стефанію Гулик про те, як антирадянські націоналістичні організації на Заході проводять боротьбу проти Радянської держави з метою активізації їх діяльності тут, на Україні. На виконання цього завдання мені було асигновано Ковалем 25.000 бельгійських франків і 150 американських доларів…

Перебуваючи в Києві, я 29 та 31 грудня минулого року та 1 січня цього року з метою конспірації зв’язався з телефонів-автоматів і по паролях з Іваном Світличним, Зіновією Франко і Леонідом Селезненком. Мав з ними зустріч в обумовлених місцях. Тоді ж Селезненко допоміг мені зустрітись з Анною Коцуровою.

Всіх тих осіб, під час зустрічі з ними, я проінформував про антирадянську діяльність українських організацій на Заході: про те, що українські націоналісти в своїх діях проти Радянського Союзу спілкуються з сіоністами, а від них одержав політичну та іншу інформацію, яка мені була потрібна, і відповідні документи…» («Вісті з України», № 27 (721), 8.06.72 г.).

Зиновию Франко долго вызывали на допросы. Она тогда оговорила многих людей из числа творческой интеллигенции, которые ни сном ни духом не слышали ни о каких ЗЧ ОУН. Но благодаря этой провокации многие из них попали «под пресс» компетентных органов, у иных была сломана судьба или карьера.