Пiд крижаним щитом (на украинском языке)
Шрифт:
– Ники-фо-ре-е!
Лiс кiлька разiв повторив її вигук та й замовк.
Ледь помiтна стежина повела Вiру понад узлiссям, попiд живою стiною лип, вершини яких вже черкнулися сонячної рожевостi. Дерева нiби засвiчувалися згори, краплi роси там i сям спалахували, як мiнiатюрнi сонця, бризкали рубiновими, фiолетовими зблисками. Тисячi вiдтiнкiв свiтла вигравали довкола, дiвчина посмiхалася вiд утiхи, вiд щастя, що переповнювало її. О Природо, якою ж невимовною красою ти сяєш!
...Никифор лежав скорчившись на лiвому боцi i
– Ник! Ник!
– Вiра притулила вухо до його грудей.
Затим збiгала до свого апарата по аптечну сумку. Почала хапливо обробляти рану обезболюючим розчином, сяк-так перев'язала, бо пальцi тремтiли, адже їй нiколи не доводилося подавати медичну допомогу.
– Я ж передчувала: трапиться...
– Це нiчого...
– прошепотiв Никифор, ледве ворушачи розпухлими губами.
– Нам якби до апарата...
Никифор за допомогою Вiри спробував пiдвестися, але застогнав i важко опустився на землю.
Вiра пригадала: десь у цих мiсцях працює Кларин батько. Невже вiдмовиться? Та вiн же не сам на весь заповiдник.
– Побудь, Ник, я миттю...
Викликала Лiсне, але Кларин батько був десь на дiлянцi.
– А що сталося?
– поцiкавилася Кларина мама.
Мусила розповiсти. Радiохвилi принесли їй тяжке зiтхання. Вiрi вже нетерпеливилось бiгти, а Кларина мати розпитувала, де та що...
"Еврика!
– промайнуло в думцi.
– Посаджу апарат бiля нього! I як я одразу не додумалась?.."
Закрила люк, схилилася над панеллю. Апарат рiзко рвонуло вгору, пiдкинуло над лiсом.
Опустилася за кiлька метрiв од юнака - мала надiю, що якось удасться транспортувати його. Узяла пiд пахви, пiдвела та не змогла ступнути й кроку: бiль у нозi для Никифора був нестерпний.
– Нi, Вiро, не можу...
Опустила на землю. Безпорадно озирнулася навколо, витерла спiтнiле чоло. Ну, що його робити?
У глибинi лiсу наче щось промайнуло, почулося тихе дзижчання, i Вiра побачила: петляючи помiж деревами, сюди наближався "Меркурiй"- одномiсне лiтаюче крiсло. Вiра здалеку впiзнала Кларину маму i чомусь зашарiлася.
– Ой, як добре, Надiє Павлiвно, що ви прибули!
– кинулася до неї, коли "Меркурiй" плавно опустився бiля апарата.
– Сама нiчого не вдiю.
Надiя Павлiвна зiскочила з свого сидiння, швидко пiдiйшла до Никифора, розкриваючи на ходу снiжно-бiлу сумку. Подивилася на скорченого юнака, потiм перевела погляд на дерево, по якому повзали бджоли.
– Мабуть, меду хотiв видрати... Зараз, Вiро, накладемо йому шини...
Никифор лежав, поклавши голову на лiкоть, i важко дихав; Надiя Павлiвна приладнувала шини до пошкодженої ноги, Вiра стояла навколiшки i обережно прикладала шматки криги до його розбухлих щiк. Над головами в них спокiйно гудiли
"Золота в Клари мама, - думала Вiра, спостерiгаючи, як Надiя Павлiвна вмiло забинтовує Никовi ногу.
– А вiн терплячий - нi разу й не застогнав..."
XI
Коли на екранчику з'явився зеленоголовий Уранос i заговорив про зустрiч, Клара не знала, що вiдповiсти. Перемовки за стiльки кiлометрiв чемнiсть, ну, нехай цiкавiсть до випадкового знайомства, а прилiт iз Мiсяця на побачення - це вже щось серйознiше. I це її трохи лякало.
– Не знаю... Я дуже зайнята, не зможу вiдiрватись i на пiвдня.
– А вам не треба буде вiдриватись: я прилечу в iнститут. Згода?
– Сюди? В Антарктиду?
– Так, в Антарктиду.
I в голосi, i у виразi обличчя було стiльки мольби, що Клара не змогла вiдмовити. А тепер уже шкодувала. Чи потрiбне їй це побачення?
Уранос прилетiв наступного дня, як i обiцяв. Клара чекала на нього в оранжереї, блукаючи помiж товстелезними пальмами i час од часу поглядаючи на годинника. На якусь мить в уявi постав образ Никифора, та вона одразу ж вiдiгнала цю згадку i зосередилася на Ураносi. Який вiн все-таки делiкатний...
В оранжереї було зовсiм тихо. Високе пластикове склепiння надiйно захищало субтропiчний парк вiд студеної вiхоли, яка невтомно жбурляла снiг, шмагала гладеньку поверхню, наче поклала собi пробитися крiзь оцю прозорiсть до нiжної зеленi, дихнути на неї лютим холодом, одягти в бiле. Щось звiрине було в тому стугонiннi, в невгамовнiй шаленостi.
Новий знайомий з'явився зненацька. Рiвним кроком ступаючи по золотистому пiску, пiдiйшов до неї i злегка схилив голову:
– Радий вас бачити.
Клара подала руку. По виразу його жовтавих очей важко було визначити, чи вiн справдi радий, чи сказав iз чемностi.
– А у вас тут чудово! Посеред криги - пальми, магнолiї, кипариси... О, а це, здається, лавр?
– Так, це благородний лавр, як казали в давнину. Ходiмо, покажу троянди.
З широкої алеї вони звернули на стежку i, пробираючись помiж кущами, дiйшли до дзюркотливого потiчка, крiзь прозору воду якого було видно найдрiбнiшi камiнчики.
– А риба тут є?
– Звичайно. Форель.
Уранос зiтхнув:
– Все-таки життя земної людини коротке, не встигне й планету добре роздивитися.
Це зiтхання здалося Кларi трохи напускним, тим бiльше, що її спiвбесiдник наче вiддiляв себе вiд "земних" людей.
Навколо було багато квiтiв. Троянди полум'янiли червоно, синьо, жовто i навiть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових пiдпорках, слалися по зеленiй травi.
– Фестиваль!
– вигукнув гiсть.
– Фестиваль кольорiв! Уже з-за самих тiльки троянд варто було летiти з Мiсяця.