Пiд крижаним щитом (на украинском языке)
Шрифт:
– Так, - хитнула головою Вiра.
– Я сюди перебралася.
– Якесь зачароване коло...
– Може, перевезти тебе додому?
– Нi, не турбуйся...
"Йому тут приємно, - подумала Вiра.
– Все нагадує про Клару. А коли асоцiацiї позитивнi, швидше одужає. Iнколи й iлюзiї бувають корисними". I справдi, його пам'ять вiдбирала з минулого лише радiсне, хороше. "Це ж тут вона була, - думав Никифор.
– Цi стiни пам'ятають її голос, меблi ще, мабуть, не забули її тiла. I що в нiй такого... Дiзнатися б про це - значить зробити велике вiдкриття!"
Стiна
– Це Клара. Цiкавилась твоїм здоров'ям, просила вiтати...
Яким радiсним блиском засяяли його очi! Щось там у глибинi заяснiло, засвiтилося, запромiнилось. Вона цiкавилась! Просила вiтати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозумiла, що вiн завдав їй прикрощiв, з надмiру почуттiв?
А Вiра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В серцi росла заздрiсть до подруги, i це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсiм не з Кларою. Клара невiдомо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронцi Здоров'я цiкавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник...
XIII
Побачивши на екранi Никового батька, Вiра прожогом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як накульгує син, i спитав:
– Ну, як з ногою?
– Бачиш, уже ходжу!
Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями старанно поголеного пiдборiддя.
– Ну, а що збираєшся робити?
– запитав згодом.
– Як тiльки одужаю, подамся в Антарктиду. Я доведу... Я всiм покажу... що Никифор Ярковий слiв на вiтер не кидає!
– I що ж ти доведеш?
– Я зроблю таке вiдкриття, таке вiдкриття!
Батько поглянув синовi у вiчi:
– Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тiльки мотиви менi не подобаються. Покажу, доведу... Це хлоп'яцтво. Помiркуй спокiйно, сам зрозумiєш. Тобi треба почати з усвiдомлення того факту, що ти живеш у суспiльствi...
– Суспiльство не визнає мене, iгнорує!
– Насамперед ти повинен...
– Я повинен! Та що я, зрештою, такого вчинив?!
– Ти порушив закон недоторканостi особи i житла. Це атавiзм, рецидив анархiї, i суспiльство...
– Навигадували казна-скiльки обмежень, рухайся в лабiринтi законiв i традицiй. А я не хочу! Менi потрiбен простiр i простiр!
– Неконтрольованi емоцiї...
– Я знаю: вам якби тiльки логiка i ще раз логiка!
– А як же, сину? Емоцiї треба пiдпорядковувати розуму, iнакше нiяка система не функцiонуватиме, переважить ентропiя.
– Ну й нехай!
– Оце вже нерозважливо, Ник.
– Та як же менi бути розважливим? Вони там займаються всiлякими дурницями, а спробуй висловитись - слухати не хочуть!
– Може, ти менi розповiси?
– Якщо цiкавишся... Прошу. Спостереження за магнiтним полем Землi за останнi сто рокiв показали, що воно слабне дедалi бiльше. Хiба це не свiдчить про вичерпання речовини, яка його
– А хiба атмосфера не захищає нас?
– Такої iнтенсивної радiацiї атмосфера неспроможна поглинути. її захоплюють радiацiйнi пояси планети - магнiтнi вловлювачi. Я гадаю, що наспiв час знайти родовище магнiтної матерiї, вивчити її з тим, аби синтезувати її штучно. Ось про що я хотiв говорити з колегами, та вони вiдвернулись од мене. Але я... я їм доведу!
– Ах, Ник, - перебив старший Ярковий, - коли ти говориш як учений, тебе цiкаво слухати, а як тiльки починаєш "якати"... Ну, та до цього ми ще повернемось. Що ж до твоєї гiпотези, то можу сказати: вона цiкава i навiть вiрогiдна, хоча й будується на фантастичнiй основi. Проти неї можна висунути серйознi заперечення.
– Якi?
– От хоча б таке: що ти скажеш про магнiтне поле Сонця? Там теж "поклади" якоїсь особливої матерiї?
Батько очiкуюче подивився на сина. Десь у глибинi душi вiн захоплювався ним, навiть схвалював його бунт, але не наважувався зiзнатися собi в цьому.
– Що ж, заперечення цiкаве...
– бубонiв Ник.
– Я якось про це й не подумав... Перше, що з'являється на думку, це... Аналогiчнi явища можуть виникати з рiзних причин... Хоча чому б Сонцю не мати такої матерiї? Адже модель сонячних надр гiпотетична.
– Ну що ж, сину, все це цiкаво, але насамперед ти мусиш... увiйти в колiю.
Никифор засмiявся, вiдкинувши голову назад i притуливши долонi до грудей. Так само, як колись смiявся i старший Ярковий.
– Оце влучно сказано: в колiю! Ввiйти в колiю традицiй, а голову - в ошийник звичаїв.
Вiра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргументацiя Никового батька здавалась їй переконливiшою, проте в душi чомусь схилялась на бiк Ника, всупереч логiцi симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її "чому?", не знала 6, що й вiдповiсти.
– Рано чи пiзно, а тобi доведеться пiти на компромiс, - сказав на закiнчення батько.
– I чим ранiше, тим краще для тебе.
– Нiяких компромiсiв!
– Тiльки без хлоп'яцтва. Ти вже дорослий, вiдповiдальний член суспiльства. Не забувай про це.
"Дорослий, вiдповiдальний...- думав Никифор, втупившись у порожнiй екран.- А що я такого зробив?"
XIV
Кiлька днiв пiсля розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нiчого не розпитував у Вiри, нiчого не розповiдав їй, навiть Кларою не цiкавився. Годинами лежав собi чи сидiв у крiслi навпроти скляної стiни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Вiра, остерiгаючись набриднути йому своєю увагою, заходила до кiмнати якомога рiдше. Увечерi, плаваючи в басейнi, спостерiгала крiзь плетиво гiлля, що його скляна стiна кидає в простiр лише тьмавi полиски.