Пiд крижаним щитом (на украинском языке)
Шрифт:
Уранос не дав їм договорити - роздивившись трiщину, приєднався до них. Вiра завважила, що чим далi, тим бiльше на вiдшлiфованiй поверхнi склепiння почала з'являтися паморозь.
– Чому це?
– спитала, вказуючи на снiжну вату, що, нiби лишайник, вкривала стiни.
– Скоро дiзнаєшся, - загадково вiдповiла Клара, уповiльнюючи крок.
Незабаром долинув якийсь приглушений шум, а скоро можна було бачити, як прозорими сувоями клубочиться туман. Шум усе дужчав, i нарештi стало ясно: то шумить вода. Тунель вивiв
Довкруж панував напiвморок, i, може, тому грот нагадував стародавнiй храм - склепiння усе в загадкових шпичаках, попiд стiнами незчисленнi осяйнi, немов кришталь, колони, темно-зеленi нарости, схожi на бронзових iдолiв; Вiра стояла, мов заворожена, водила очима то в один, то в iнший бiк.
Рушили понад рiчкою.
– Так що, - гукала крiзь шум до Клари, - ми вже не в кризi?
– Нi, он поглянь, льодовик коло входу, а ми всерединi гори. Вона здiймається в товщi криги бiльш як на кiлометр.
– Ого!
– Рiчка, як бачиш, витiкає з-пiд гори. Мабуть, i магнiтний полюс омиває.
– Полюс?
– вражено кинула Вiра.
– А вiн хiба де?
– Якраз пiд горою.
– Та ти що? Пiд горою?
– А чи тобi не однаково?
– тепер уже здивувалась Клара.
– Чого це тебе хвилює?
– Та так... Хотiлося постояти на самiсiнькому полюсi...
– Еге, - хитнув зеленкуватим волоссям Генрiх, - такi мiсця притягують людей. Полюси, вершини найвищих гiр, найглибшi западини, найбiльшi водопади... Людська цивiлiзацiя розвивається по горизонталi.
– А я, наприклад, зовсiм байдужа до таких точок планети, - сказала Клара.
"Як же ми з Ником доберемося до того полюса?" - мiркувала Вiра.
– Яка ж вiдстань до нього звiдси?
– повернула стурбоване лице до Клари.
– Ось вiдмiтка, - Клара вказала на червоне коло, намальоване на скелястiй долiвцi, в центрi якого стояв сiрий ящичок.
– Бачиш цифру? Шiстсот метрiв. Це так близько, що ми назвали грот "Магнiтним полюсом". Всього за шiстсот метрiв звiдси пасма силових лiнiй магнiтного поля входять у земну кулю.
Вiра одразу ж похнюпилась. "Всього шiстсот метрiв...
– повторювала в думцi.
– Доведеться засмутити Никифора... Його задум нездiйсненний. Звичайно, коли б вiн звернувся по допомогу... Але нi, жоден з iнститутiв не прийме його проекту. Який жаль!"
XVIII
Никифор слухав розповiдь Вiри про поїздку в Антарктиду з нетерплячiстю, властивою нервовим людям. Ходив по кiмнатi i квапив:
– Конкретнiше! Коротше!
А коли Вiра обмовилася про зеленкуватого Ураноса, сердито кинув:
– Це нi до чого!
Докладно розпитував про грот "Магнiтний полюс", i Вiрi довелось нiяковiти:
– Треба ж орiєнтуватися на мiсцi!
Та найбiльше Вiра потерпала: як їй сказати про головне, про те, що до полюса з грота далеко, що, можливо, взагалi доведеться облишити всю цю затiю з експедицiєю? Розповiдала про лiфт, про тунелi в кризi, а Никифор усе пiдганяв:
– Ну, ну...
Йому вже малювалася картина: вони проберуться в грот, розпакують тюк i змонтують переносний бур. Джерело магнiтного поля може виявитися зовсiм близько вiд поверхнi. Керни, звичайно, ламатимуться, треба заготувати алмазнi. Спочатку вiн промацає породу ультразвуком.
Ех, коли б дiстати хоч шматочок тiєї таємничої речовини! Отодi б усi заметушилися, забули б про iгнорацiю. "От Ярковий! Iсторичне вiдкриття! Даремно не прислухалися до його слiв, ах, як негарно вийшло!"
Раптом зазвучав екран обов'язкового каналу зв'язку. Никифор закляк, Вiра обернулась до срiбного прямокутника. На ньому виринуло сухорляве, уже немолоде обличчя секретаря мiсцевої Ради Моралi й Етики.
– До уваги всiєї комуни!
– промовив секретар.
– Науковий працiвник Никифор Ярковий досi не визнав своєї провини. Рада Моралi й Етики оголошує йому перше попередження. Нагадуємо Ярковому, що пiсля третього попередження, згiдно з Кодексом, Рада буде вимушена винести рiшення про усамiтнення його на теренi Гренландiї.
Никифор стиснув кулаки:
– Чула? Погрожують! Та менi в Гренландiї було б краще, анiж тут. Але вони ще пошкодують...
– Забiгав по кiмнатi, затим звернувся до притихлої Вiри: - А ти чого зiщулилась? Засуджуй мене, картай, iгноруй!
Вiра поглянула йому в розчервонiле обличчя:
– Заспокойся, Ник. Ситуацiя серйозна, треба все зважити... Я ж тобi не договорила про грот. Полюс же не в гротi, а за шiстсот метрiв у надрах гори, так що експедицiя наша сама собою...
– Що?!
– Якусь хвилину вiн не мiг вимовити й слова, а тiльки дивився на неї.
– Шiстсот метрiв... I ти гадаєш, мене злякають отi метри? Помиляєшся!
– А я б радила послухатися попередження...
– I що?
– Ну, зрозумiй же, Ник, для тебе ж буде краще.
– Ну, що ж... Якщо злякалась, можеш кинути мене. Я сподiвався...
Вiра пiдвелася i пiдiйшла до нього з вiдкритим поглядом.
– Ти не зрозумiв. Ми будемо разом. Адже тобi потрiбна моя допомога?
Никифор мовчки обiйняв її за плечi.
XIX
Стугонить, лютує пурга.
Вiра здригається, їй здається, що й "Електрон" дрiбно тремтить вiд холоду. За iлюмiнаторами - суцiль темiнь, по них шмагають без угаву снiжнi нагаї. У головi гуде, скронi стискує тупий бiль. Вiра чує важке Никове дихання i шепоче: