Пiд крижаним щитом (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– Що сталося?- холодно спитала, коли вийшли в оранжерею.

– Я прошу вибачення, Кларо, за несподiваний приїзд. Уявiть собi, менi чомусь здалося, що сюди знову прибула ваша подруга i нам "утрьох буде веселiше", як ви казали. От я й поспiшив...

– Вiри немає. Та вона й не збиралась.

– Правда?
– здивувався Генрiх.

– Вона вас цiкавить?

– Ну що ви, що ви!
– Генрiх схилив набiк голову, зазираючи їй в обличчя.
– Я скучив за вами, Кларо. А щодо Вiри, то я ж кажу: чогось подумав...

Ситуацiя не подобалась

Кларi. "Треба негайно вiдправити його, вертiлася думка.
– I взагалi, чи не забагато вiн собi дозволяє? Ще подумає: ревную. Яка дурниця!"

– Ви гнiваєтесь?
– заговорив Уранос, i саме цiєї митi Клара нарештi зрозумiла, що їй не подобається в ньому. Голос! Так, голос з якимось неприємним акцентом, позбавлений тепла, без емоцiйних вiдтiнкiв. Ранiше не звертала на це уваги, а зараз чомусь вiдзначила, сказати б, вiдкрила.
– Але ж я попросив пробачення, Кларо. В усьому винне моє почуття... Ах, я забув, що ви не любите цiєї теми...

– Чого б я мала гнiватись?
– знизала плечима Клара.
– Я тiльки шкодую, що не можу придiлити вам належної уваги: робочий час.

– О, я розумiю! Я почекаю.

"Ну що ж, нехай чекає. Демонстрацiя почуття! А даремно. Якщо в кого й було до мене почуття, то це в Ника..."

– А може, не треба?

– Ну, не гнiвайтеся, Кларо. Я погуляю тут або поброджу в тунелях. Ви знаєте, я люблю там бувати...

Так, вона знала, що Генрiх виявляє особливу цiкавiсть до Антарктиди. Iнколи, правда, їй здавалось, що це вiн тiльки так, щоб догодити їй. Але що з того? Це тiльки свiдчило про його серйознi намiри.

– Як хочете, Генрiх. Я мушу докiнчити роботу.

Вже була обернулась, щоб iти, але не ступила й кроку: на пiщанiй дорiжцi вiддалiк з'явилися якiсь двi кумеднi постатi в чорнiй одежi. Ступали вони важко, хилитаючись то в один, то в другий бiк, їхнi руки сплелися, i невiдомо, хто кого пiдтримував.

– Ну, от i вони!
– голосно вигукнув Генрiх.

– Хто "вони"?
– сторопiло зиркнула на нього Клара.
– Я нiчого не розумiю.

Тi двоє знеможено сiли на лавку. Клара енергiйним кроком рушила до невiдомих - такого ще тут не бувало! Коли наблизилась, скрикнула:

– Вiро! Що з тобою? Що сталося?

Вiра насилу переставляла ноги, Клара пiдхопила її пiд пахви. Обличчя Вiрине взялося темною кiркою, набрякло, очi поменшали, губи напухли i потрiскались.

– Ну, та скажи, що трапилось? Чи ти не можеш i говорити?..

– Зараз... Вiдпочину трохи...

– Ну, сиди, сиди. Може, тобi щось...

Вiра заперечливо хитнула головою. Зараз, певно, їй хотiлося тiльки посидiти непорушно, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Пiдiйшов Генрiх. Спокiйно, наче нiчого й не сталося, сказав до Вiри:

– А ми вас тут щойно згадували.

Вiра тiльки глипнула очима, а Клара закивала головою:

– Так-так. Генрiх передчував, що ти прибудеш.

– Правда, не сподiвався, що в такому виглядi...

Трохи перепочивши, Вiра хотiла розповiсти про свою з Ником пригоду, але їй так важко

було говорити, що Клара зупинила:

– Спочатку проконсультуємось з Охоронцями Здоров'я. Потiм, потiм розповiси.

– Насамперед треба допомогти Никовi...

– Никовi?!
– Клара остовпiла.

– Так.

– Навiщо ти його?..

– Не я, це вiн задумав експедицiю.

Клара прикусила нижню губу, м'яла травину в пальцях. Що робити? Взяти обох до свого мешкання? Але пiсля того, що сталося, вона взагалi не мусить з ним зустрiчатися. Попросити керiвництво iнституту також не випадає: Яркового оточує iгнорацiя! Хоча, звичайно, на час недуги...

Помiтивши її вагання, Генрiх сказав, чемно схиливши голову:

– Я вас виручу, Кларо. Якщо ви з Вiрою не заперечуєте, я допоможу Никифоровi Ярковому. Добре?

Навiть не чекаючи на вiдповiдь, кивнув головою i пружною ходою попростував до тiєї лавочки, на якiй стомлено прилiг Никифор. Клара зиркнула на його дебелу спину i подумала: "Вiн усе знає, цей Уранос! Що за диво?"

– Ходiмо, Вiруню, ходiмо, зараз тобi буде краще... Давай трохи розпакуємось, тут же тепло. А знаєш що? Скидай його зовсiм, цей панцир!

– Уже б скинула, - прошепотiла Вiра, - але не подужаю. Добре, що Ник хоч обiгрiв вимкнув, коли зайшли...

Клара допомогла подрузi вивiльнитися з костюма, i Вiра аж зiтхнула. Поправила прилипле до скронь волосся, осмикнула голубу блузку.

– Ой Кларонько, якби ти знала, з якої безоднi ми викарабкались! Коли б не Ник...

– Якби не вiн, ти не опинилася б у тiй безоднi. Вiн просто божевiльний, твiй Ник.

– Не кажи так...- обiзвалася Вiра, а сама подумала: "Ех, коли б то вiн був мiй!"

Бiльш нiчого не говорили до самого помешкання.

XXI

У теплiй кiмнатi, на зручнiй постелi Никифор швидко приходив до тями. Генрiх розташувався в сусiдньому помешканнi, але щодня довго просиджував бiля Ника, розповiдаючи про всяку всячину - i про моделювання iсторiї людства, i про зустрiч iз Кларою, i про подорож до Урана. Про Клару говорив навмисне якось безсторонньо, наче байдуже. Никифор слухав, не перебиваючи, хоча цi балачки, звiсна рiч, були йому неприємнi. "Який специфiчний голос... Де я його чув?..
– думав, поглядаючи на зеленкувате волосся свого суперника.
– Ну що ж, Клара вибрала собi, так їй i треба!.." З радiстю вiдзначив, що ревнощiв у нього нема, а щоб Генрiх не подумав чого-небудь, говорив iз ним приязно, по-товариському.

– Дивно, але менi здається, наче ми вже бачились...

– На Островi Розваг, бiля ангара.

Никифор почав розпитувати про Уран.

– Холодна, пустельна планета, - говорив Генрiх, i якiсь iскорки проскакували йому в зiницях.
– Бескеття водневих скель..

– А як хотiлося, щоб там були мислячi iстоти!
– зiтхнув Никифор. Невже ми самотнi в Сонячнiй системi?

– Нi, я не думаю так.
– Вiн спробував усмiхнутися.
– Ось я представляю тут Уран. Так, так, мене ж Клара прозвала Ураносом.