Пiд крижаним щитом (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– Уранос?.. Дотепно. Вам пощастило бачити Уран зблизька.

– Людство небезпечно далеко висунулось у космос. I заплатило за це величезною кiлькiстю жертв. А далi цiна ця буде катастрофiчно рости. Адже всi попереднi експедицiї на Уран пропали безслiдно. Та й наш останнiй корабель тiльки випадково вцiлiв.

– Ви проти польотiв на планети?

– Надмiрний апетит не сприяє здоров'ю.

Окинувши поглядом сухорляву постать спiврозмовника i пригадавши, що до їжi той навiть не доторкнувся, Ник подумав: "А ти апетитом,

видно, не страждаєш зовсiм".

– Але ж цiкаво! Та, зрештою, й корисно: скiльки нового для науки дала, скажiмо, станцiя на Меркурiї?

Генрiх мовив:

– А нам Земля цiкавiша.

– Вам? Кому це?

– Iсторикам, археологам... Особливо тим, хто прибув iз космосу.

– Це парадоксально, - встав з лiжка Никифор, - про свою планету ми досi знаємо не бiльше, нiж про Марс.

– Згоден.
– Генрiх вiдiйшов до дверей i став там бiля крiсла, обiпершись об нього рукою.
– От хоча б земний магнетизм...

На саму тiльки згадку про магнетизм Никифор стрепенувся, очi йому засяяли внутрiшньою енергiєю. Магнетизм! Та це ж саме те, з-за чого вiн прибув до суворої Антарктиди.

– Явище унiкальне...
– продовжував Генрiх.
– Землю оточує магнiтне поле, сильнiше, нiж у самого Сонця! Тут є над чим замислитись.

– Ви маєте рацiю, - згодився Никифор. I довiрливо розповiв Генрiховi про хiд своїх мiркувань, поскаржився на колег, якi не звернули уваги на його "дику" гiпотезу.

– Але я не зупинюся! Я їм доведу... Вони ще почують про мене!

– Не вiдступати - це менi подобається. Я охоче вас пiдтримаю.
– Уранос розправив свої вугластi рамена.
– А те, що тут криється таємниця, - вiн показав на пiдлогу, - немає сумнiву.

– I ви так вважаєте? Оце добре, тепер у мене є спiльник!

– Та ще й який!- кивнув головою Уранос.

Никифор був страшенно радий: нарештi знайшовся однодумець! Ввiмкнувши лiтнiй день (за iлюзорними вiкнами зашелестiли iлюзорнi, але на вигляд справжнiсiнькi жита), вiн почав радитись з Ураносом, як ефективнiше органiзувати пошук покладiв магнiтної матерiї.

Генрiх уважно слухав i час вiд часу покивував головою.

– Я вважаю, що генератор поля близько поверхнi. Але як туди дiстатися?

Уранос замислився:

– Може, вибухiвка стане в пригодi?

– Близькiсть iнституту, їхнi датчики... Треба погоджувати програму, а я...
– Никифор лише розвiв руками.

– О, то з вами повелися несправедливо, жорстоко! Викинути за борт такого проникливого вченого...

– Вони хочуть мого приниження, - стиснув кулаки Никифор.
– Але не дiждуться, Ярковий не стане на колiна!

В Ураноса аж очi запалали:

– Я цiлком на вашому боцi!

Чим бiльше Никифор гримав на своїх опонентiв, тим охочiше його пiдтримував оцей новий колега, випадково зустрiнутий у крижанiй Антарктидi. Никифор був щиро вдячний долi, що нарештi звела з ученим, який не лише

розумiв його, а i здатен допомогти. Хоча примороженi його щоки не загоїлись, щемiли i ятрились, вiн вирiшив негайно обслiдувати грот бiля полюса. Ним нiби заволодiла якась гарячка, вiн не схотiв навiть пiдождати Вiру, яка мала зайти з хвилини на хвилину.

– То що, ходiмо?

– Ходiмо, - не вагаючись сказав Уранос, i очi йому зблиснули зеленкуватими вогниками.

Дверi перед ними розсунулись i знову зiйшлися. А за неiснуючими вiкнами невидимий вiтерець гладив неiснуючi жита, i шелестiння колоскiв незримими хвилями котилося в помешкання.

XXII

Спочатку в сизуватiй iмлi годi було щось розгледiти, але потiм очi звикли, i Никифор почав розрiзняти попiд стiнами грота кучугури камiння. Деякi брили мали таку правильну форму кубiв i призм, що виникала думка: чи не обробленi людською рукою? Високо вгорi плавали сизуватi шалi пари. Ось i червоне коло на долiвцi, про яке розповiдала Вiра. Так, рiчка витiкає звiдти...

Никифор iшов попiд стiною, роздивляючись i обмацуючи породу, а Уранос мовчки стояв, опустивши короткi руки. Iнколи, правда, пiдносив лiву на рiвень обличчя, неначе поглядав на годинника, але там годинника не було, а виднiлася тiльки блискуча платiвка на вказiвному пальцi. Мабуть, та платiвка дуже йому подобалась, бо дивлячись на неї, Уранос аж губами ворушив. Скоро Ник дiстався кам'янистого берега рiчки, спустився у воду i, обережно ступаючи, перебрiв на протилежний бiк. Вода була зовсiм тепла i сягала йому до пояса. "Тепла...
– мiркував Никифор.
– А чому, власне, тепла? Де вона зiгрiвається?"

Обдивився друге пiвдужжя стiни. Картина та сама - гранiти, базальти, деiнде поблискує гiрський кришталь. Знову дiйшов до рiчки, тепер уже там, де течiя iз шумом виривалася з невисокого темного тунелю. Зазирнув - метрiв за три-чотири нiчого не видно. Але з темряви теж тягне теплом. Шiстсот метрiв... Хiба туди проб'єшся?

– Агей, Генрiху!

Уранос пiдiйшов до тунелю, схилився над водою, кумедно витягнувши голову на довгiй шиї.

– Треба спробувати...
– гукав Никифор.
– Пiду по руслу в тунель!

– Добре!
– закивав головою Генрiх.
– Я теж пiду. Пiдемо разом!

Ярковий стрибнув у воду i, пересилюючи течiю, пiшов у темряву тунелю. Генрiх чалапкав услiд, незграбно змахуючи руками. Вода спочатку сягала їм до пояса, але чимдалi русло глибшало. "Ех, треба була взяти лiхтаря... подумав Никифор, але вертатися не хотiлось.
– Ну, та нiчого, тут не заблукаєш". Iшов, вiдчуваючи поблизу Генрiхiв лiкоть, i вiд цього було якось певнiше на душi. Скоро Уранос намацав його праву руку, взяв у свою i пiшов попереду. Довго йшли в чорному шумовиннi, дно все вiддалялося, нарештi вода сягнула їм пiд руки. Генрiх зупинився, певне, вирiшив вертатися. Тупцювали в нерiшучостi з хвилину.