По живу і мертву воду
Шрифт:
Юрко розумів, що він особисто нічого поганого не зробив своїй, учительці, і вже, звичайно, не з його вини зруйнувалося її щастя і їй доводиться так бідувати. І все ж у нього щеміло серце, коли сірі очі Наталії Миколаївни з затаєною в них ледь помітною глузливо-добродушною усмішкою зустрічалися з його очима; начеб він дурив себе й був чимось винен перед нею. Юрко вважав, що це почуття неусвідомленої вини виникало в нього тому, що він нічим не міг допомогти Наталії Миколаївні. Якось він потайки від тітки набрав торбинку квасолі й поніс у хату до вчительки, проте Наталія Миколаївна навідріз відмовилася прийняти цей подарунок. Вона похитала головою й сказала м’яко і в той же час докірливо: «Не роби, Юрко, цього, якщо не хочеш завдати мені прикрості. Я ж знаю, що й у вас не густо. А ми поки що не голодуємо». Здається, вона хотіла запитати його про щось. Очевидно, вона чула, що Степан пішов у ліс до бандерівців. Але не спитала, а тільки сумно й ніжно оглянула свого вирослого й зміцнілого улюбленця, наче хотіла погладити його кучері й сказати: «Ось ти й виріс, Юро…» Але сказала вона інше: «Юро, я завжди рада бачити тебе. Але приходити до мене можна тільки в справі. За нашою хатою наглядають».
… До цієї темної, вбогої хати привів Юрко Стефу з братиком на руках після того, як Василь Гнатишин відмовився дати їй притулок.
Їм відчинили відразу, наче знали, що вони з’являться, й чекали їх приходу. Очевидно, Наталія Миколаївна не спала, сиділа край вікна… Вона навіть не спитала за дверима: «Хто тут?», а коли Юрко в сінцях почав пояснювати їй, що трапилося, швидко перебила його.
— Добре, Юро, вони залишаться в нас. Не турбуйся. Я нагодую й сховаю. Але ти сам розумієш…
Він знав, якій небезпеці піддавав цих двох беззахисних жінок, життя яких завжди було під загрозою. Знав і те, що Наталія Миколаївна боїться не за себе.
— Тільки до наступної ночі. Слово честі! Присягаю…
— Ні, Юро, ти мене неправильно зрозумів, — палким шепотом заперечила вчителька, — Будь ласка, не гарячкуй і не роби дурниць. Я зовсім не встановлюю терміну. Ти забереш їх, коли знайдеш надійне місце.
До цього часу вони будуть у нас. І йди швидше, прошу тебе… Ми тут усе самі влаштуємо.
— Дякую, Наталіє Миколаївно…
Розчулений Юрко знайшов руку вчительки, припав до неї устами.
— Що ти! — обурилася жінка, вириваючи руку, — Не треба, Юро. Я тобі вдячна. Я рада, що ти лишився людиною, я пишаюся тобою. Ти навіть не уявляєш… — У її голосі почулися сльози. — Йди! Тебе можуть побачити.
Через півгодини Юрко появився біля своєї хати. Він устиг побувати на кладовищі, де серед старих, зарослих бур’яном могил заховав рушницю.
Тітка, впустивши його, почала бідкатися, докоряти.
— І цей ночами пропадає. Вечерю йому приготувала, очей не склепила за ніч. Ну де тебе чорти носять, коли кругом таке твориться? Я вас без батька й матері виходила, виростила, а тепер вам тітка не потрібна, вам тільки самостійна ваша на думці. Повбивають вас німці або ляхи, а я з ким віку доживатиму, хто мені очі закриє, на могилі хрест поставить? У-у, Карабаші, кляте сім’я циганське, бездомне. Та ти з’їж чого-небудь, бахур, кому я наготувала? От і все, слова тітці рідній не скаже. Покарав мене господь, своїх дітей не дав, нагородив племінниками, щоб я Цілий вік мучилася.
Юрко не огризався. Не роздягаючись, він упав на постелену йому на вузькому дерев’яному диванчику тверду постіль і лежав, обернувши лице до темної стіни. Лише тепер відчув, як ниє й сіпає те місце на нозі біля кісточки, яке він подряпав колючим дротом. Видно, подряпина була глибока, й нога спухла. Треба б ранку змастити йодом, перев’язати навіть, від такої дурниці буває зараження крові. Обійдеться… Заживе, як на собаці. Аби йому тільки цієї біди…
Мучила спрага. Небагато треба — встати, зробити три кроки, там у кутку на лавці відро й кухоль. Та Юрко не хотів навіть поворухнутись, лежав наче мертвий. Після всього пережитого за цю ніч він відчував таку нудьгу, такий занепад духовних сил, що раптом зневірився в собі, і всі його плани й надії здалися йому повним безглуздям. Адже він узяв на себе непосильний тягар. Є межа людським можливостям. Коли горить ліс, хіба можна врятувати в ньому оточені вогнем дві ялинки? Ні, згориш разом з ними сам. Хто він такий? Засліплений коханням сімнадцятирічний хлопець. Життя, кохання… Що він, нікчемний шмаркач, розуміє, в цьому? Адже це, може, й не кохання, а лише химера, дитяча розвага. Чим причарувала, заворожила його Стефа? Хіба мало гарних українських дівчат? На нього всі дивляться… Є такі красуні. Хоча б та ж Оля Мудряк… Вулицею йде, як королева, очі палкі, ласкаві. Одна дочка в багатій хаті… А він зв’язався з рудою полькою, в якої все багатство — маленький братик на руках… Юрко не щадив себе, намагався знайти все нові й нові докази своєї нерозсудливості, викликав спокуси з іншого, можливого для нього життя, в якому місце Стефи зайняла б інша. Картини цього щасливого життя серед селянського достатку: гори перин і подушок, вишиваних рушників, теплого, пічного запаху їжі змінювали в його уяві одна одну. На серці щеміло, туга стискала горло. Юрко ненавидів себе за ці думки, за те, що знесилів, занепав духом і готовий зректися свого кохання. Він відчував також — щось нашіптувало йому про це, — що коли він в ім’я власного порятунку покине Стефу, залишить її без допомоги, то він уже не буде тією людиною, якою був досі, а стане чимось нікчемним, підлим, мерзенним, позбавленим назавжди поваги до себе.
Хлопець лежав нерухомо. У вухах шуміло, темрява тісніше обгортала його, розчиняла в собі. Й ось усе зникло, крім сухого горла й ноги, в яку хтось забивав слабкими ударами тонкий іржавий цвях. У пітьмі спалахнуло обличчя Наталії Миколаївни, тієї давньої, радісної й щасливої. Вона сказала весело: «Я пишаюся тобою». Але виявилось, що це була не Наталія Миколаївна, а Стефа, що шепотіла молитву в його узголів’ї. Він хотів промовити лише одне слово. «Води!», але не зміг поворухнути затверділими, наче сухе вапно, губами.
Він спав годин зо три. Прокинувся від зляканого голосу тітки:
— Юрку, Юрку, німці в селі!
Хлопець відразу скочив на ноги, очманіло озирнувся, прислухався і, мружачись від яскравих сонячних променів, що били у вікна хати, повільно пішов у куток до відра з водою.
— Три машини, повно солдат, поліцаїв. Одна машина до старостиної хати поїхала.
Юрко, нахилившись, жадібно пив воду з відра. Обітер губи, кинув оком на накриту полотняним рушником миску на столі.
— Ну, чого ж ти стоїш? — квапила його стривожена тітка. — Ховайся!
— Та не кричіть ви, — з досадою сказав Юрко, дістаючи з-під рушника яйце, цибулину й шматок чорного хліба. — Дайте-но краще йод. У нас, здається, був.
— Йой, лихо мені з тобою, — кинулась до полиці на стіні жінка. — Німці в селі, а він…
Юрко не подавав ознак тривоги. Він обчистив яйце, обітер пальцями біленьку молоденьку цибулину й почав їсти, позираючи на вікна. Тітка з пляшечкою стояла поруч, сіпала його за рукав. Продовжуючи жувати, хлопець підняв холошу, оглянув ногу. Так і є — кісточка опухла, три рваних, запечених ранки, шкіра почервоніла.
— Боже! Де ж ти так? — сплеснула руками тітка.
Юрко взяв у неї пляшечку й, кривлячись від болю, старанно змастив ранки йодом.
— Дякую, тітусю!
Він сумно й ласкаво подививсь на маленьку жінку, яка багато років замінювала йому матір, обійняв її за плечі, хотів поцілувати в поморщену щоку, але раптом завмер, скосивши очі на вікна.
Наступної миті він був уже біля порога. Поштовх ногою — і брус порога зсунуто рівно настільки, щоб вивільнився край однієї з дощок підлоги. Ще секунда, й хлопець пірнув під підняту дошку, вклався там на ганчір’я. Тітка негайно зсунула брус на старе місце, обернула тугий дерев’яний засув, опускаючи таємний клин для закріплення порога наглухо.