По живу і мертву воду
Шрифт:
Тарас зрозумів, у чому справа, протяжно свиснув, розвів руками й щиро розсміявся.
— Ну, сотнику, ти мене здивував. Латинський алфавіт знає кожен учень п’ятого класу. З цього починається вивчення іноземних мов. Дай мені папір, олівець, і я тобі зразу будь-яке слово напишу латинськими літерами.
— Це ти правду кажеш, — неохоче погодився Богдан, — У поляків теж латинський алфавіт. — І тут же спохватився, хитренько блиснув очима. — А все-таки скажи, як ти зрозумів, яку хворобу написав лікар? Адже вони наші хвороби по-своєму називають.
— Знов за рибу гроші… — розсердився Тарас і закричав, наче перед ним був не сотник УПА, від якого багато в чому залежала його дальша доля, а тупоголовий учень. — Не розбирав я, кажу тобі! Не знаю я латини, не вивчав. І яка хвороба, не зрозумів. Я скопіював запис, ну, так би мовити, змалював його. Спершу на папері спробував, а потім уже на бланку. Зрозумів?
Богдан понуро кивнув головою.
— Ну, хвалити бога, — насмішкувато сказав Тарас. — Дійшло, нарешті, й до тебе…
Рушили. Сотник мовчав, думав про щось. Судячи з усього, він не образився й, можливо, не помітив того, що Тарас кричав на нього, як на хлопчиська. Що ж до Тараса, то він отямився й був незадоволений з себе, справедливо розсудивши, що з Богданом йому не слід розмовляти як рівний з рівним. Тарас навіть не міг зрозуміти, як це в нього вийшло. Очевидно, почуття мимовільної переваги над сміливим, але малограмотним сільським хлопцем виникло в нього поступово і непомітно й несподівано виявило себе. Ні, з сотником УПА треба поводитися обережненько.
— Ти скільки вчився в гімназії? — запитав Богдан невдоволено.
— У нас гімназій нема, середні школи вважаються, — лагідно пояснив Тарас. — Восьмий клас закінчив… — І м’яко, непомітно перейшов на шанобливе «ви». — А ви скільки?
— Я? Чотири зими в польську школу ходив, — з несподіваною злістю відповів сотник. — От і все! Думаєш, за Польщі нам, українцям, легко було вчитися? Чом би не так! Щоб мене вивчити, батькові довелося б усе поле продати, та й то б не вистачило. А нас у батька було четверо…
— Ну, звичайно, я вас розумію… — продовжував пружинити Тарас. — Умови не дозволяли.
— Це не те, що й вас! — не міг заспокоїтися Богдан. — У вас дітей до школи за вуха тягнуть. І — безкоштовно!
«Ось воно в чому справа… — промайнуло в Тарасовій голові. — Богдан надзвичайно самолюбивий. Слухаючи мою розповідь, він наче приміряв мої вчинки до себе: зміг би він усе так придумати й зробити, чи ні? Зміг би, крім одного — заповнити четверту графу, підробивши почерк лікаря. Для нього навіть сама думка про можливість такої підробки виключалася, а для якогось шмаркача — «совіта» ця операція виявилась зовсім легкою. Оце саме й «заїло» сотника. Грамота, видно, була його болючим місцем». І Тарас вирішив використати цю обставину для політико-виховної роботи.
— Так, так, — охоче погодився він. — У нас, у Радянському Союзі, навіть дурнів змушують учитися. Хочеш — не хочеш, а вчись. Нічого не вдієш. Такий закон для всіх— загальна, обов’язкова, безплатна середня освіта. — Хлопець насмішкувато чмихнув, ніби аж дивуючись з такої безглуздої системи, й підлив олії до вогню — Якби не війна, так оце мені в. Інститут довелось би вступати.
Богдан сердито, недовірливо, із заздрістю зиркнув на нього:
— В інститут? Бач, який скорий!
— Так змусили б, — простодушно заявив Тарас. — Думаєте, своєю волею… Я ж не дуже-то й брався за науку. Ледачий.
Це, здається, доконало Богдана. Помовчавши, він запитав у похмурою підозріливістю:
— Комсомолець?
— Як? — наче не зрозумів хлопець.
— У комсомолі був?
— Ні-ні… Я політики не люблю, не втручаюся.
— Оце й добре! — суворо похвалив Богдан. — Щоб у мене в сотні ніякої політики і агітації. Чуєш?
— Не сумнівайтеся, — заспокоїв його Тарас. — Тримати язик за зубами я вмію.
— А то я вас, східняків, знаю… — продовжував сотник. — Ви всі там національно несвідомі. Забули, якого ви кореня, роду. Є в мене один такий… Як нап’ється, так і починає: «Дружба народів, усі нації рівні…» Може, й ти так думаєш?
— П’яний чого не скаже…
— Еге! Що в тверезого на думці…
— Щодо цього будьте спокійні, пане сотнику, — поспішно сказав Тарас. — Я краплі в рот не беру. Як баптистський проповідник…
— Не крути! Я тебе про нації питаю.
Тарас зрозумів, що його заганяють у кут. Треба було відповідати. Він здивовано, придуркувато кліпаючи віями, подививсь на Богдана.
— Щодо націй? Так?
— Як, по-твоєму, всі нації рівні?
— Ні-ні! — заперечливо захитав головою Тарас, важко зітхнув і продовжував — Яка може бути рівність? Я в Німеччині був, там мені все добре розтлумачили щодо націй: німець — це людина, а українець, поляк чи, скажімо, росіянин — це тупе бидло. Недарма ж вони за одного вбитого німця розстрілюють десять, а то й двадцять наших… От який німець дорогий! Як можна рівняти?
Сотник зупинився, уважно, оцінююче оглянув своїми гострими сірими очима непоказну постать супутника, очевидно, намагаючись скласти про нього нове, більш правильне уявлення.
— Знову крутиш? Дурником прикидаєшся? Я тобі не бауер, мене не обдуриш.
Тарас розгублено й винувато знизав плечима.
— Скажіть, як щось не так, пане сотнику. Може, я що не так. Кожна людина може помилятися…
Несподівано міцно стиснуті Богданові губи затремтіли в усмішці; очі подобрішали, але він тут же оволодів собою, сказав твердо: