По живу і мертву воду

Далекий Николай Александрович

— Ти добрий штукар. Я тебе наскрізь бачу. Зрозумів? Так от, слухай. Забудь про свій комсомол, дружбу народів і все, що тобі совіти в голову напхали. Ти — свідомий українець, борець за самостійну Україну, стрілець УПА. Родом ти будеш не з Полтавської області, а десь з Волині. Ну, хоча б з самого Рівного, і щоб ніякий собака не знав, що ти східняк, совіт. Так, для тебе краще буде… Зрозумів?

— Як накажете, пане сотнику…

— Не пане сотнику, а друже сотенний, друже Богдане. Так мене треба називати, друже Карась. Молитви знаєш?

— Отче наш… Вистачить?

—

Навчу ще… — злагіднів Богдан. — Мене ти не бійся. Кажи все, що думаєш. Але тільки на самоті. Мене ніяка більшовицька агітація не бере… З іншими — ні слова.

— Зрозуміло, друже Богдане. Можна запитати?

— Кажи.

— Проти кого воюватимемо?

— Проти німців і поляків.

— А поляки що? — здивувався Тарас. — Вони хіба за німців?

Богданове обличчя порожевіло від припливу крові, на лобі здулася вена. Він знову відчув у словах хлопця підступ, насмішку.

— Запам’ятай, друже Карась, в українців три вороги — німці, поляки, москалі-більшовики.

— Ого! До біса ворогів! А друзі?

— Америка, — не зразу і якось невпевнено відповів сотник. — Америка багата, сильна держава, вона нам допоможе.

Тарас кивнув головою, задумався на секунду й знову запитав:

— Друже Богдане, от я тут трохи не зрозумів вас. Скажімо так, серед українців теж є комуністи. Багато! То хто вони нам будуть — вороги, друзі?

— Вороги! — майже вигукнув Богдан. — Але українців ми перевиховаємо, зробимо свідомими.

— Це можна! — бадьоро погодився Тарас. — Дуже просто!

— А хто не захоче прийняти національну ідею, з тими в нас розмова буде коротка. Для таких у нас ес-бе є.

— Це що, наче гестапо?

— Ще краще.

Тарас засміявся.

— Ну, тоді діло піде! Будемо вішати чи розстрілювати тих несвідомих?

— Як трапиться…

— Я розумію, друже Богдане, що під рукою буде — мотузка чи рушниця. От потіха буде. У німців від сміху животи полопаються.

— Чому?

— Ну як же! Німці хотіли наш народ знищити. Скажемо правду — побили багатьох, але всіх відправити на той світ таки не зуміли. Часу їм не вистачило. А тепер ми самі своїх будемо вішати й розстрілювати. Комедія!

Тарас чекав усього. Сотник міг розізлитися, заїхати йому кулаком по фізіономії, дати прикладом у груди чи навіть пустити в нього кулю, але Богдан тільки сумно подивився на нього.

— Друже Карась, якщо ти ляпнеш таке кому-небудь з наших, то я вже не зможу врятувати тебе від смерті. А я тобі смерті не бажаю. Ти мені подобаєшся. Я люблю веселих людей.

Це було сказано з щирою тривогою за долю Тараса.

Однак Тарас здогадався, що ще одне почуття тривожить душу відважного малописьменного сільського хлопця. Сотенний УПА не був цілком певен, що обрав для себе єдино правильний і можливий шлях у житті. Майже підсвідомо він шукав інших, правильніших шляхів і боявся цих пошуків.

8. ГЕЛЕНА

Командир партизанського загону, відомий Оксані під кличкою Пошукайло, виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. Він був худорлявий, хворобливий

на вигляд, одягнутий у пристойний сірий костюм спортивного крою з викладеним комірцем білої сорочки. Якби не ремінь, на якому, на німецький манер, висіла кобура з пістолетом, його можна було б вважати за сільського вчителя чи за представника якої-небудь іншої найзвичайнісінької мирної професії. Він і тримався так, ніби сидів не в землянці, а приймав у себе в скромному кабінеті молодого спеціаліста, який щойно прибув до нього на роботу.

Спершу розмова точилася ввічлива й незначна. Пошукайло розпитував Оксану, чи бувала вона раніше в цих місцях, чи знає історію краю, його особливості, якими мовами володіє. Він усе поглядав і поглядав на Оксану й, хоча в його темних, добре зашторених очах не з’явилося ні подиву, ні розчарування, ні досади й, тим більше, радості, розвідниця зрозуміла хід його думок. Командир загону, очевидно, не був вільний від почуття ревнощів, бо ж справу із зловленою ним лазутчицею передано іншій, спеціально присланій до них з Великої землі людині. Проте зараз його, видно, тривожила не стільки так звана честь мундира, скільки те, що шанси на досягнення успіху малі. Перед ним молоденька дівчина, що ніколи не бувала в цих місцях. Він здогадувався, що Сивий прислав до нього кращу свою розвідницю, але не наділена ж, справді, ця дівчина якимось незвичайно чудесним даром, і що може зробити вона, якщо його люди й сам він нічого не добились від Гелени? Отже, справа безнадійна, і ця дівчина даремно ризикувала, добираючись сюди. Однак…

— Як ви уявляєте собі виконання свого завдання?

Оксана зрозуміла, що її випробовують на самовпевненість і апломб.

Поки що нічого конкретного, — відверто призналася вона. — На першому етапі я підкоряюся вам особисто й нічого не роблю без вашої згоди. Сивий сказав, що ви розробляєте план дій і, можливо, запропонуєте декілька варіантів на вибір. Після цього я дію самостійно, вірніше, на свій страх і риск, однак, при можливості, консультуюся з вами. Зв’язок через вас. Ось вихідні дані.

Командир потер пальцем підборіддя, наче перевіряючи, чи гладенько воно виголене.

— Все це передбачалося на кращий випадок. На превеликий жаль, цього разу випадок такий, що… Коротше кажучи, ми поки що нічого не можемо запропонувати вам.

Он як! Він не має надії на успіх. Було схоже, що Пошукайло щось приховує від неї.

— Вона що-небудь вам розповіла?

— Нічого. В тому й справа. Тільки назвала своє ім’я — Гелена.

— Але, можливо, це кличка?

— Більше нічого не змогли добитися. Я сам допитував. Боюся, що з цього нічого не вийде.

В Оксани з’явилося підозріння, що захопленої в полон розвідниці вже немає живої.

— Ця жінка… жива? — тихо спитала Оксана.

— Звичайно! — здивувався командир і тут же насупився. — А хто вам розповів, що вона пробувала покінчити з собою?

— Ви, — невинно всміхнувшись, відповіла Оксана. — Щойно… Поставивши це питання.

Командир загону нічим не виявив свого збентеження. Побіля очей у нього з’явилися веселі зморшки.