По живу і мертву воду
Шрифт:
— Правду, але я пані не вірю.
— Як же так? — усміхнулась Оксана. — Пані визнає, що я кажу правду й…
Розвідниця не договорила, помітивши, що Гелена не слухає її. Знову з’явилася туга в очах, знову тривога, біль, радість на обличчі — Гелена знову почула плач дитини. «Вона мати»… — здогадалась Оксана.
— Пані Гелено, скільки років вашій дитині?
Жінка здригнулася й, не змігши приховати свого подиву, видивилась на дівчину. Зрозуміла, як та здогадалась, облизала рузпухлі губи.
— Я попрошу в пані сигарету…
Запалила, жадібно затягуючись димом, сказала розгублено:
— Рік і вісім місяців моїй дитині.
— Вона лишилася там? — тихо й співчутливо запитала Оксана.
— Так… — з легким викликом підвела на неї очі Гелена.
— А чоловік? Його немає живого?
— Так! Пані швидко про все здогадується. Чоловік загинув рік тому. А пані одружена?
— Ні, — сказала Оксана. — Той, кого я кохала, теж загинув. У мене на очах… Пані вірить мені?
— Вірю, — задумливо кивнула головою Гелена. — В це можу повірити. Пані теж могла зазнати багато тяжкого. Війна…
— А в те, що я вам друг, а не ворог, повірити не можете? — з гіркою посмішкою запитала Оксана.
Очі Гелени знову стали холодними.
— Навіщо пані хоче мене обманути? Я ж бачу пані наскрізь, як на рентгені.
— Це було б добре… — повеселіла Оксана.
— Пані хоче, щоб я повірила, що вона радянська… — насмішкувато продовжувала Гелена. — Це смішно. Невже пані вважає мене дурненькою?
Справа поверталася досить дивно. Оксана здогадалася, що крайня ворожість Гелени викликана якимсь непорозумінням, яке необхідно було розвіяти якомога швидше.
— Хто ж я така, по-вашому? — запитала дівчина здивовано.
— Тільки не радянська…
— А хто ж?
Тепер Гелена не приховувала своєї ненависті. Так, вона ненавиділа дівчину, що сиділа перед нею, люто, всією душею, як найбільш небезпечного і погорджуваного свого ворога.
— Хто ж я така? — починала втрачати терпець Оксана.
— Українка! Бандерівка! — вигукнула дівчині в обличчя Гелена.
Це було так несподівано, що Оксана розсміялася.
— Пані Гелено, в такому разі, ми з вами вже друзі, — заявила вона весело. — Вставайте, вмивайтеся й будемо снідати. Признаюся, я вже добре таки зголодніла.
— Так, пані добра артистка, тому її й послали сюди. Хай пані скаже, якщо вона совітка, де вона так добре навчилася розмовляти по-польськи!
— А хіба я добре розмовляю?
— Для українки непогано.
— Дякую, — всміхнулася Оксана й перейшла на англійську, — Де ви жили в Англії? Вам сподобалася ця країна? Правда, що там часто бувають тумани?
Тут уперше на обличчі Гелени з’явилася розгубленість.
— Ви все зрозуміли? — продовжувала Оксана по-англійськи. — Зрозуміли, я бачу по очах. Бачите, я не запитую, де ви проходили підготовку, вчилися радіосправи, стрибали з парашутом і як звуть того, хто послав вас сюди. Мене це Не цікавить. Вставайте, пані Гелено. Будемо снідати.
Оксана подала руку жінці, щоб допомогти їй устати, і вражена Гелена прийняла її руку. Та перш ніж вийти з землянки, вона запитала:
— Пані, скажіть, як ви опинилися тут, серед бандерівців?
— Яких бандерівців? Пані помилилася. Тут радянські партизани.
— Не вірю. Тут не може бути радянських партизанів. Докази?
— О! За цим зупинки не буде. Невже вам не пояснили обстановки перед тим, як посилали?
— Я знаю обстановку… — похмуро сказала Гелена.
Ординарець командира сидів біля дуба, поруч з вартовим, курив. Побачивши, що Оксана виходить із землянки разом з затриманою в лісі парашутисткою, він схопився. Видно, помітив, що дівчина задоволена розмовою, яка відбулася, і по його устах перелетіла схвальна усмішка.
— Звідки ви родом, товаришу? — запитала його Оксана.
— Тутешній… — ухильно відповів партизан.
— Українець?
— Так.
— А ви, товаришу вартовий?
— Те ж саме, — відповів вартовий, ліниво підводячись на ноги.
— Поляки в загоні є?
Ординарцеві ця розмова не була приємною й зрозумілою. Він хитрувато всміхнувся:
— Запитайте командира. Він знає…
Оксана засміялася розуміюче. Гелена, стиснувши губи, недовірливо, допитливо дивилась то на одного, то на іншого партизана й, здається, переконалася, що хлопці не грають і що їх відповіді не заготовані заздалегідь. Коли вона почала вмиватися, знову, цього разу вже більш виразно, долетів дитячий плач, і вона завмерла з намиленим обличчям, не підводячи голови.
— Хочете глянути на дитину? — запитала дівчина.
— О, пані, я буду вдячна…
Оксана наказала ординарцеві піти до командира й від її імені попросити дозволу привести в землянку жінку з дитиною.
Сніданок минув у повній мовчанці. Гелена замислено жувала кашу, очі її то. ставали порожніми, то в них відбивалася якась тривожна думка, й вона завмирала на секунду з піднесеною до рота ложкою, то її насторожений погляд падав на постать дівчини, але дивитися Оксані в вічі вона уникала.