По живу і мертву воду
Шрифт:
Своїм базіканням Оксана сподівалася хоч трохи розворушити радника. Вона грала в жіночу зацікавленість досить натурально, але наприкінці передала куті меду. Радник недовірливо покосився на неї.
— Відколи ви стали такою полохливою?
— Ви мене не зрозуміли, — з відтінком образи заперечила дівчина. — Скажіть самі, хіба ж це не безглуздя — випадково потрапити під кулю в час раптової перестрілки на вулиці? Мене така перспектива не приваблює.
Хауссер мовчав. Оксана здогадалась — розстроєний, очевидно, сперечався з гестапівцями, доводив, що убивця — партизан, але з ним не погодились.
— Як ви себе почуваєте?
— Дякую, цілком здоровий.
— Я все ж таки радила б звернутися до лікаря. Вам треба берегти себе. Менше хвилюватися.
Радник неприязно скривився. Як і більшість черствих, егоїстичних людей, він був надто чутливим до всього, що стосувалося його здоров’я, і панічно боявся всіляких хвороб.
— Єво, ви, здається, вирішили помучити мене?
— Аніскільки! Я цілком серйозно. Ви можете мені повірити хоча б тому, що ваша хвороба перешкодить мені виконати завдання. Вранці ви мене просто налякали. А тепер… У вас, знаєте, нездоровий вигляд.
— Що ви хочете? — пригнічено сказав Хауссер. — Один оцей телепень…
Він замовк, не закінчивши, подивився на «помічницю», даючи зрозуміти, що він не бажає продовжувати розмову на цю тему і чекає пояснень, що саме спонукало її з’явитися до нього. Але Оксана розуміла, що, дякуючи незвичайній події, її цікавість не може видатися підозрілою, й вирішила продовжувати атаку.
— Пане раднику, просвітіть мене щодо ОУН. Що це таке?
— Партія, якщо хочете. Організація українських націоналістів.
— Я це знаю. Їх мета?
— О, мета в них колосальна! — посміхнувся радник, — Встановлення українського рейху з своїм фюрером на чолі.
— Наскільки я розумію, в намірах Гітлера не було й немає чогось подібного? — промовила дівчина, трохи подумавши. — Адже Гітлер не приховував свого ставлення до слов’янських народів. Вам потрібна Україна як життєвий простір для німців. Як же вони могли надіятись?
Хауссер поплямкав губами, подумав і сказав:
— На мою думку, ми маємо справу з комплексом расової слов’янської неповноцінності. Це молоді, малоосвічені люди. Хлопчаки, можна сказати, озлоблені, запаморочені ідеєю влади. Я кажу про керівництво ОУН. Серед них є різні: борці за національну ідею і кар’єристи, гарячі голови й справжні негідники, просто дурні, тупиці і поетичні натури. Але при цьому уявіть собі — жодного тверезого політика, який би міг реально мислити. Всі відчайдушні фантазери.
— Яке ставлення до них німців? — запитала Оксана, ніби здивована тим, що вона почула.
— Це все дуже складно, Єво, — втомлено зітхнув Хауссер. — Дуже складно…
Оксана чекала дальших пояснень, і радник, заохочений її мовчанкою, хотів було щось додати, але стримався й перевів усе на жарт.
— Нехай це не хвилює вас, — засміявся він. — Вам оунівці нічим не загрожують.
Лекцію закінчено. Хауссер задовольнив цікавість своєї «помічниці», але не сказав нічого зайвого. «Все складно…»
— Пане раднику, — Оксана вдала, що раптом згадала це неприємне доручення, яке змусило її прийти сюди. — Я повинна звернутися до вас з проханням. Брат Марії Чайки, цієї журналістки, заарештований. Вона прийшла до мене в сльозах і майже на колінах благала, щоб я попросила вас звільнити її брата.
— Як звати брата? — насторожився Хауссер.
— Петро.
— Петро Карабаш?
— Прізвища я не знаю.
— Він не брат їй, а… коханець.
— Нехай і так. Хіба це міняє становище?
— Чому вона вирішила, що я можу звільнити кого-небудь? — стривожено запитав Хауссер. Він був зараз схожий на їжака, який згорнувся клубком і виставив на всі боки голки обережності і недовір’я.
— Вона вважає вас впливовою людиною. Вона наміть сказала: «Він усе може…»
— Дурниці, — Хауссер, здається, розсердився. — Ці люди кожного німця вважають за впливового. Я маленький чиновник, тільки й усього.
— Ви скромничаєте, — засміялась Оксана. — Вже одне те…
— Що вона ще сказала вам? — голос Хауссера звучав різко.
— Вона не приховувала, що її брат український націоналіст, і казала, що ви… За її словами виходило так, що ви вже декілька разів добивалися звільнення деяких націоналістів, заарештованих гестапо.
— Фантазія! — майже викрикнув Хауссер. — Фантазія сексуальної істерички й нічого більше. Вам треба було виставити її за двері.
— Я жінка, пане раднику, — лагідно сказала Оксана. — Мені зрозуміле її горе. Вона каже, що її брата арештували у зв’язку з цим убивством. Одначе ви ж переконані в тому, що вбивця — партизан, а не націоналіст. Тому я вирішила вас попросити зробити все можливе…
— Клопотати за націоналістів теж входить у ваші обов’язки? — зло посміхнувся Хауссер.
— Ні, звичайно, це моє особисте прохання. Сподіваюсь…
— Її тривога передчасна, — радник закрутив головою, немов комір був тісним і душив його. — Передчасна. І запам’ятайте, Єво, я маленький чиновник. Мій вплив мізерний. В українців є приказка — п’яте колесо до воза. Я — оте п’яте колесо.
— Все можливе… — з хитрим виглядом сказала Оксана. — Але вже одне те, що мене послали до вас…
Честолюбна посмішка затремтіла на пухлих губах Хауссера. Він раптом задумався, промовив потираючи щоку.