По живу і мертву воду
Шрифт:
— Якщо вимагаєш — буде суд. — Вепр узяв у Могили сторінки протоколу, пробіг по них очима, переконався, що остання сторінка списана на третину, і передав їх Богданові. — Сядь, заспокойся, прочитай і підпиши.
Насуплений Богдан, ворушачи губами, довго читав протокол, дійшов до останньої сторінки, замислився і почав читати спочатку.
— Ну, все правильно? — запитав Вепр, побачивши, що сотенний поклав сторінки на стіл.
— Ні, неправильно, — сердито відповів Богдан. — Чому тут не написано, що німці вбили мою
— А до чого тут твоя сестра? — знизав плечима Вепр.
— Як до чого? — обурився сотенний. — Адже, ж з того й почалося. Друже Могило, ви ж бачили. Скажіть!
— Ну добре, хай буде по-твоєму, — ляснув по столі долонею надрайонний. — Раз ти вимагаєш… Допиши, друже Могило: сотенний Богдан мотивує свій вчинок тим, що німці вбили його сестру. Так, Богдане?
. — Ну, а як же! — сотенний облизав пересохлі губи. — Що, я не людина? Серця в мене нема?
Могила дописав на полях фразу, продиктовану йому надрайонним.
— Тепер правильно? Адже тут усе так, як ти говорив.
Богдан з сумом подивився на сторінки, покрутив головою.
— Що таке? — насмішкувато запитав Вепр. — Знову не слава богу?
— Навіщо записали, що батько співав ці пісні й георгіївського хреста показував? Та добре, нехай буде й так. Не страшно… Але ж я вам казав, що він це робив, коли напивався.
— Допишіть, Могило, — погодився Вепр. — Допишіть — у п’яному вигляді. Тепер — все?
— Здається…
Вепр передав сотенному ручку.
— Ну, якщо все, то підпишись. На кожній сторінці. Отут знизу. Пиши: читав, згоден — і став підпис.
Богдан підписав першу сторінку, рука його тремтіла, і підпис виходив карлючками. Тут його огорнув гіркий сум. Він відчував, що в цих сторінках, написаних гарним почерком Могили, прихована якась небезпека для нього. В той же час він не міг що-небудь заперечити: в протоколі були записані його відповіді. І він поставив свій підпис знизу на кожній сторінці, куди надрайонний тикав пальцем.
— Чудово! — сказав Вепр. — Виходить, ти вимагаєш суду.
— Так! — вперто кивнув головою Богдан. — Хай хлопці розберуться. Я за своє буду відповідати, ви дасте відповідь за те, як називати мене агентом.
— Я тебе назвав дурнем.
— Більшовицьким агентом спершу. Могила чув.
Вепр відчинив двері, покликав охоронця.
— Виведіть його на свіже повітря. Зброї поки що не віддавати.
Це «поки що» обдурило простодушного Богдана, він насторожено подивився в очі Вепра, труснув головою й слухняно вийшов із світлиці вслід за охоронцями. Це ж були свої, українці. Свої хлопці з ес-бе.
Як тільки зачинилися двері за Богданом, надрайонний промовив:
— Бачили, друже Могило, який це негідник? — Вепр повернув голову до референта. — Зрадник, иайсправжнісінький більшовицький прихвостень. Батько його не приховував своєї любові до москалів, був активним членом КПЗУ, організовував страйки. Це
— Червоний прапор… — замислено підтвердив Могила. — Якби він був свідомим українцем, то примусив би сина вивісити наш, жовто-блакитний прапор.
— Ви зрозуміли?.. — Вепр зраділо поглянув на нього. — Не будемо тратити часу задарма. Напишіть донесення на моє ім’я. Коротко викладіть факти: так і так, цей негідник не захотів слухатися ваших порад, категорично протестував. А як висновок, напишіть, що у вас виникло тверде переконання — сотенний Богдан діє за завданням ворогів ОУН і є прихованим більшовицьким агентом. Це відразу ж зніме з вас будь-яку, відповідальність.
Могила задумався, обережно взяв листок чистого паперу, почав писати. Через декілька хвилин донесення було готове.
— Дату, — нагадав Вепр, заглядаючи через плече референта. — Поставте вчорашнє число. Чудово! А тепер допишемо протокол і заготуємо вирок. Там у нас залишилось вільне місце. Напишіть у такому дусі: сотенний Богдан змушений був визнати, що він таємно залишив сотню, щоб зустрітися з командиром радянського партизанського загону й одержати від нього завдання провести акцію проти німців.
Це була явна підробка протоколу. Могила, судорожно смикаючи підборіддям, злякано й жалібно поглянув на Вепра, але відразу ж відвернувся, втягнув голову в плечі.
— Додайте ще, — продовжував Вепр з таким виглядом, немовби не помічає стану референта, — що Богдан пояснив своє зрадництво бажанням помститися німцям за смерть його батька й брата, які були вбиті як комуністи. Адже ж так? Пишіть, пишіть, друже Могило, — там якраз повинно вистачити місця… Давайте чим скоріше закінчимо з цим. Тож вам першому стало ясно, який небезпечний зрадник пробрався до наших лав.
Могила взяв було ручку, але відчув, що його долоні стають липкими від поту. Він витер їх об коліна й заходився дописувати протокол.
… Богдана відвели до лісу. Спершу це занепокоїло його, однак з поведінки хлопців, які його супроводжували, не було видно, що вони збираються зробити щось погане. Запитувати їх про що-небудь Богдан не хотів.
Зупинились біля невеличкого ярка, на дні якого білів пісок. Хлопці посідали, опустивши ноги в ярок, закурили. Богдан трохи постояв біля них, потім скинув френч і, постеливши його на землі, ліг на спину. Стовбури високих сосон піднімалися до неба, знизу темні, з потрісканою корою, а вище — червонувато-жовті, немов обліплені сухим цибулинням, і зверху вінчались зеленою розлогою кроною. Хороше було дивитися на ці верхів’я, вишукуючи очима на гілках маленькі пухирчасті шишечки, які відрізнялися від зеленої хвої тільки ніжнішим відтінком. Крони сосон легенько погойдувались, по лісу плив тихий шум, він немовби підкреслював тишу й спокій, що панували тут.