По живу і мертву воду
Шрифт:
— Неймовірно!
— Вони викидають коники ще кращі! Нещодавно так само серед білого дня було викрадено і вивезено з міста полковника. І все це відбувається під носом у Герца.
— Ви маєте на увазі штурмбаннфюрера, начальника…
Сердитий Хауссер не дав Оксані договорити.
— Так, саме цього пана я маю на увазі. Якщо так буде продовжуватися… Давайте зайдемо в яке-небудь подвір’я. Я повинен сісти. Щось із серцем.
«Не вистачало ще, щоб з ним трапився удар…» — подумала Оксана, поспішно відчиняючи першу ж хвіртку. На щастя, біля веранди будинку була лавка. Оксана посадила радника, розстебнула гаплик
— Випийте води. Мокру хустинку покладіть на груди біля серця. Отак! І ні про що не думайте. Перейде Просто ви перехвилювались.
Хауссер сидів, трохи відкинувши голову назад. Мундир був розстебнутий на грудях, і з-під нього визирала жовта шовкова сорочка. «Звичайно, це від перевтоми, — думав радник, пройнявшись жалем до себе. — Ще б пак, не спати дві ночі підряд. Ця історія з ешелоном… Увесь час у напрузі. А тут безглузда загибель радника юстиції, невиправдана, безглузда втрата, якої можна було уникнути. Не треба було заходити й дивитися на труп…»
Він відчув, як дівчина взяла його за руку, намацала пальцем пульс. «Уважна… Але всі його хвилювання почалися з її візиту. Нехай би біс забрав того Прістлі, марки, Гітлера й усе на світі. Так можна загнати себе в домовину раніше, ніж упаде Третій рейх і знадобиться допомога Прістлі».
Блідість щезла з обличчя радника, й воно набуло попереднього кольору. Він підвів голову, глибоко й полегшено зітхнув.
— Усе гаразд. Дякую, пані Єво. Пробачте.
— Чому ви не носите з собою якихось таблеток чи крапель?
— Це вперше зі мною. Очевидно, на грунті перевтоми, — Хауссер повернув хустинку дівчині, старанно обтрусив мундир, застебнув на всі гудзики.
Вони вийшли на вулицю.
Мабуть, за цей час звістка про вбивство якогось, видного гітлерівця встигла поширитися по місту. Перехожих на вулицях майже не було видно, а ті, що появлялись, ішли поспішно, мовчки, боязко оглядаючись. На Гітлерштрасе стояв патруль з офіцером на чолі, перевіряв документи у всіх, хто проходив вулицею або проїжджав на машинах. Як помітила Оксана, особливо старанно перевірялися документи офіцерів і солдатів. Радника й дівчину лейтенант пропустив відразу ж, мигцем глянувши на їх перепустки.
В міській управі також відчувалася пригнічена й тривожна атмосфера. Співробітники управи з особливою поспішністю й підлесливістю підхоплювались зі своїх місць, кланяючись радникові. Догідливість, собача готовність угадати наперед бажання хазяїна, переляк… Начальник статистичного відділу, до якого вони зайшли, поспішаючи назустріч Хауссеру, мало не скинув зі столу арифмометр…
Хауссер поводився так, начебто нічого не знав про трагічний випадок. Попросив дати зведення про здачу хліба селянами й, посадивши Оксану поруч, заглибився у вивчення цифрових даних. Очевидно, ці зведення дійсно цікавили радника, бо він досить довго розглядав їх і, здавалося, забув про існування своєї
— Так… — промовив Хауссер. — Давайте почнемо.
Вони почали виписувати назви сіл і прізвища старост, які, за словами радника, особливо злісно саботували здачу контингенту. Таких злісних сіл виявилося тьма-тьмуща. Під диктовку Хауссера Оксана старанно виписувала колонкою: порядковий номер, назва села, прізвище старости, відсоток виконання.
Їх роботу перервала поява бравого лейтенанта в загальновійськовій формі. Лейтенант переступив поріг і підняв два пальці до козирка кашкета.
— Пане раднику, — ніби нагадуючи про щось, тихо й ввічливо сказав він і ласкаво подивився на Оксану.
— Так, так, — поспішно кивнув йому головою Хауссер, підводячись з-за столу. Він не здивувався й не став розпитувати лейтенанта, немовби давно вже чекав його приходу. — Продовжуйте, пані Єво. На сьогодні цієї роботи вам вистачить.
Лейтенант відчинив двері, пропускаючи радника, й подарував Оксані чарівну посмішку:
— Пробачте, фрейлен!
Коли двері за ними зачинилися, Оксана, ніби не задоволена тим, що шеф пішов, запитала у статистика, який ще не отямився від шоку, що охопив його при появі лейтенанта, і все ще продовжував стояти по команді «струнко»:
— Хто цей офіцер?
— Ви не знаєте лейтенанта? — запитав статистик і, витягнувши шию, повідомив напівпошепки: — Лейтенант Гайлер з гестапо…
Отже, Хауссер — своя людина в гестапо. Його запрошують туди відкрито, і він знає, чого його кличуть. Не таке вже й важливе відкриття… Оксана була незадоволена собою — закінчувалася друга доба її перебування в місті, а вона майже нічого нового не довідалася про експерта в східних питаннях.
Попрацювавши ще близько години, Оксана вирішила піти на обід. У коридорі вона майже зіткнулася з жвавою, гарненькою кароокою дівчиною, яка тримала в руці потертий шкіряний портфель.
— Пробачте, як вас звати? — запитала вона по-німецькому, весело зазираючи в очі Оксани.
— Єва Фальк.
— Ви співробітниця радника Хауссера?
— Так.
— Для радника. Розписуватися за одержане не треба. — Дівчина вручила Оксані листа й швидко пішла на вулицю.
Конверт не був заклеєний. Оксана заглянула в нього й побачила папірець зі стовпчиками цифр. Шифровка… Перша шифровка, прийнята Геленою звідти. Зв’язок з Пошукайлом працював чітко.
20. БОГДАНЕ, БОГДАНЕ…
Вепр нетерпляче ходив по просторій світлиці, затиснувши підборіддя в жмені і погладжуючи відставленим вказівним пальцем виголену щоку. Велика вівчарка з піднятими гострими вухами сиділа на підлозі й водила головою, слідкуючи за господарем розумними очима, які трошки сльозилися.
Незважаючи на свою грізну кличку, комендант надрайонної ес-бе був невисокий на зріст, і його можна було прийняти за підлітка з на диво пропорційною будовою тіла. Його маленька постать у напіввійськовому костюмі з коричневого угорського сукна (від нього й пішла мода на такі костюми), в чепуристих чоботях «англіках» здавалась елегантною. Вепр стежив за собою, робив завивку-перманент, манікюр, завжди носив з собою в новенькій польовій сумці невеликий дорожний несесер, крем для чобіт, смужку оксамиту.