По живу і мертву воду
Шрифт:
— Холера, а не хлопець! — засміявся Богдан, опускаючи кулак. — Не бійся, волосини з твоєї голови не впаде. Слово честі! Ми — побратими. Побратима я не зраджу. Ти Олю врятував, а я, дурень, занапастив.
— Не ти! — раптом люто вигукнув Тарас. — Як ти не розумієш, Богдане? Фашисти її занапастили, твою сестру. Фашисти! І не її одну — тисячі, сотні тисяч українців занапастили вони. І весь наш народ хотіли б занапастити.
— Це я знаю… — Богдан немов обм’як. — У них така політика. Німці тільки себе люблять. — Подумав і мовив сумно. — А до совітів я не піду. І не натякай, бо буду бити. Слово честі!
Сотенний здригнувся, провів рукою по обличчю, здивовано закліпав очима. Горілка, нарешті, розібрала його. Тарас вирішив, що час іти. Цього разу було сказано досить. Нехай Богдан проспиться, подумає.
Попрощались по-дружньому. Богдан довго тряс руку Тараса, плескав його по плечу, сміявся й повторював: «А пам’ятаєш, як ми того германа-єфрейтора? Га? Як сніп вилетів з вагона! Я люблю тебе, Карасю, ти — веселий. Тільки ти негідник і дурень. Шляк би тебе трафив, холеру таку… Ясно? І щоб нікому жодного слова! Чуєш? То все байка!..» Нарешті, він схопив Тараса за вухо, притяг його голову до себе і цмокнув мокрими губами в щоку.
Це була остання розмова Тараса з молодецьким сотенним. Через два дні сотню прийняв Довбня. Богдан зник, ні з ким не попрощавшись.
За ним прийшли вночі.
19. СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ
Єва Фальк, помічниця радника Хауссера, була легалізована. Вона одержала маленьку кімнату в тому ж будинку, де жив радник, продовольчі картки, перепустку на право ходити по місту вночі. Скористатися з цієї перепустки Оксані ще не довелось, але вдень вона появлялася на вулицях міста досить часто. Офіцери й солдати заглядалися на вродливу струнку дівчину, яка діловито йшла поруч з низеньким цивільним чиновником в окулярах. Рівний, упевнений крок молодої німкені, яка вміє марширувати, голова гордо піднесена, права рука засунута в кишеню жакета… А дивиться — тільки поперед себе.
Навіщо знадобився союзникам оцей експерт у східних питаннях? Які нові задуми зріють у голові загадкового й небезпечного майстра провокацій? Відповідь на перше питання повинні були дати радіограми, але тільки в тому випадку, якщо їх пощастить розшифрувати… Чим займається радник тепер, яку чергову провокацію він готує — про це Оксана повинна була довідатись сама.
Треба було поспішати, може статися, що часу буде обмаль. Перший день нічого не дав. Всі обережні спроби Оксани вивідати що-небудь ні до чого не привели. Хауссер навіть близько не підпускав «помічницю» до своєї таємниці. Він погодився, що повинна бути створена видимість, ніби Єва Фальк займається чимось серйозним, посилено допомагає йому.
Оксані було запропоновано читати окупаційні газети, що видавалися українською і польською мовами, й робити з них виписки. «Що саме виписувати?» — запитала Оксана. «Не має значення, — знизав плечима радник. — Виписуйте все, що вас цікавить. Адже це для форми».
Ту зброю, якою хотіла скористатися Оксана, Хауссер намагався обернути проти неї ж. Він, мабуть, хотів мати точніше уявлення про її розум, обізнаність, інтереси. По виписках з газет це було б неважко зробити. Є мудре прислів’я: покажи мені твої книги, і я скажу, хто ти…
Оксана немовби була й не від того, щоб читати газети й робити з них виписки, але тут же висловила сумнів, чи може бути така робота достатнім маскуванням. Якщо вона буде сидіти в кімнаті, може скластися враження, що Хауссер ховає її, боїться показати людям.
Неминуче виникнуть плітки й підозри. Набагато вигідніше показати, що вона активно допомагає радникові, виконує хоча б яку-небудь чорнову роботу. До того ж — вона не буде пояснювати причини — їй потрібно частіше бувати на вулицях у найрізноманітніших закутках міста. Але це не повинні бути безцільні прогулянки. «Ваша помічниця, — переконувала Оксана радника, — повинна виглядати, як серйозна, ділова людина, яка розуміє свою відповідальність і поспішає виконати кожне доручення шефа». Доводи були переконливими, й Хауссер погодився, хоч і явно неохоче.
Радник вирішив, що Єва може відвідувати різні цивільні установи, брати там для нього різноманітні довідки, що не мають таємного характеру.
Першого ж дня вони встигли (Оксана наполягала, щоб Хауссер пішов разом з нею) побувати на біржі праці. Радник відрекомендував начальнику біржі свою «помічницю» й сказав, що в її функції входить вивчення настроїв майбутніх робітників Німеччини й питання психологічної підготовки їх. Оксана зрозуміла, що тут, на біржі праці, вона навряд чи довідається що-небудь нове про Хауссера, але нічим не виявила свого розчарування. Її увагу привернув барвистий плакат, що висів на стіні. На фоні ретельно оброблених ланів, ферм з племінною худобою й чудового селища з гостроверхими дахами, критими черепицею, яке сховалося в долині, стояли рожевощокі, веселі хлопець і дівчина у вишитих сорочках. Вони просто-таки ледь стримували своє захоплення. Напис під плакатом пояснював причину їх надзвичайної радості: «Ми побачимо Німеччину!»
Оксана похвалила плакат. Особливо їй сподобався напис. «Тут є щось від туризму, а романтика подорожей завжди захоплює молодь», — глибокодумно зауважила «помічниця» радника.
На цьому можна було й закінчувати перший візит, але в розмову втрутився заступник начальника біржі пан Герасимчук. Це була прилизана в’юнка особа з обличчям, схожим на рильце пацюка, що побував у цирульні… Пан Герасимчук — йому явно не терпілось вислужитися, показати, що його персона приносить користь, — попросив познайомитися з текстом заготовленого ним послання анонімного духовного пастиря до українських хлопців і дівчат, які виїжджають на роботу до Німеччини. Звернення називалось: «У тяжку хвилину надійся на бога». На думку Герасимчука, це послання треба віддрукувати на смужках рожевого паперу у великій кількості, щоб кожний, хто поїде до Німеччини, міг берегти цю пам’ятку про батьківщину біля серця.
Хауссер, невдоволено насупившись, узяв. листочки в Герасимчука. Він тримав їх перед собою так, щоб могла читати і його «помічниця». Вже перші рядки переконали Оксану, що послання написане рукою досвідченого єзуїта. Не було нічого схожого на безглуздий плакат, що висів на стіні, який навряд чи міг кого-небудь спокусити або обдурити. Духовний пастир знав шлях до серця — ніяких радощів, ніякого захоплення від того, що «ми побачили Німеччину!» Ні, в кожному слові єлейне співчуття і навіть сум.
«Діти мої! Ви відірвані від своїх близьких і дорогих, покинули рідні, милі Вашому серцю міста й села, їдете до чужого незвіданого краю. Що чекає Вас там, на чужині? Праця, і та праця може бути нелегкою. Вона буде здаватися Вам удвоє тяжчою тому, що Ви будете серед чужих людей, мови яких багато хто з Вас не знає. Вірю, будуть важкі хвилини у Вас, не один раз Ваші серця стиснуться від суму за рідним домом і сльози потечуть струмками від незаслуженої образи. Не втрачайте віри, надійтеся на бога, моліться, молитва підбадьорить і заспокоїть Вас. Нічого легкого в житті нема… Будьте терпеливі й слухняні. Покажіть тим людям, серед яких будете жити, що українці не бояться праці, навіть найчорнішої, і Ви примусите Ваших господарів і начальників ставитися до Вас, працьовитих українців, по-іншому. Тільки чесною працею, зразковою поведінкою, відданістю своїй релігії Ви можете викликати повагу й любов не тільки до себе особисто, але й до всієї української нації».