По живу і мертву воду
Шрифт:
Колесник замислився на мить, озирнувся на товаришів, зітхнув.
— Дякуємо, пане Казимир, дякуємо, пане Подляський. Бажаю, щоб ваша батьківщина швидше звільнилася від фашистів. Можна йти нам?
Похмурий Казимир мовчки кивнув головою.
«Цей може дати чергу в спину…» — подумав Колесник. Він ішов поміж деревами, пропустивши товаришів уперед, знав, що поляки дивляться їм услід, і все чекав пострілу.
І тільки коли відійшли метрів на двісті, зітхнув з полегшенням.
— Слава богу, — сказав Пантелеймон. — Вони люди
— Павлуш, скажи йому… — обурений Ахмет озирнувся на Колесника. — Не можу я слухати цей дурний башка. На нерви діє своїм аллахом.
— Я й за тебе молився, хоч ти й татарин, — щиро сказав Пантелеймон. — Вони ж нас постріляти хотіли. А господь одвів руку…
Ахмет від обурення затряс головою, кілька разів вилаявся по-своєму. Колесник і не пробував суперечити Пантелеймонові — вже переконався, що це даремна справа. Але його нерви були все ще напружені, й балаканина цього блаженного дратувала, заважала думати. А після зустрічі з поляками йому було над чим замислитись.
— Пантелеймон, — суворо сказав Колесник, — щоб я більше не чув про бога.
— Хлоп’ята, любі, — занив Пантелеймон, — чим моя молитва вам зашкодила?
— Ніхто тобі молитись не забороняє, а тільки роби це- в думках або відійди вбік. Останній раз попереджаю. Будеш набридати з своїм богом — залишимо тебе, підеш сам.
— Тоді побачиш, як тебе твій аллах рятуватиме, — додав Ахмет. — Поки що нам з лейтенантом дякуй.
… За півгодини вони вийшли до молодняка й причаїлися до вечора в непролазних хащах беріз, осик, малинника та ожини.
18. ОСТАННЯ РОЗМОВА
— Пане штурмбаннфюрер, дозвольте повідомити вам останню новину: наш Пуголовок уже має секретарку… Така серйозна дівчина і, повинен вам сказати, досить приваблива.
Помічник начальника гестапо ледве стримав посмішку, бо був певний, що ця новина видасться шефові пікантною і потішить його. І він не помилився. Герц склав губи трубочкою й тихо свиснув.
— Оцього я не чекав!.. Вродлива, кажеш?
— Цілком. Але тримається статечно, на вертихвістку не схожа. Військова виправка, відчувається школа гітлерюгенду.
— Вельми цікаво, вельми… — очі штурмбаннфюрера весело заблищали, стали масними. — Постарайтеся вивідати про їх стосунки. Все з подробицями…
Коли помічник зачинив за собою двері, Герц дістав з шухляди кругле дзеркальце і з видимим задоволенням оглянув свою свіжовиголену фізіономію. На свої сорок років він виглядав просто-таки відмінно. Мужчина в соку. Але бач який Пуголовок! Чоловіче самолюбство Герца було уражене. Сам-то він не мав наміру стати суперником Хауссера, але вирішив, що було б зовсім непогано, якби хто-небудь з його підлеглих відбив це дівчисько у радника або хоча б наставив йому роги.
До кабінету знову зайшов помічник. Від попереднього грайливого виразу на його обличчі не залишилося й сліду.
— Щойно одержано депешу…
Герц прочитав повідомлення. Лише три години тому недалеко від Братина було підірвано військовий ешелон. Із загону, що супроводжував ешелон, залишилося в живих тільки троє. Половину танків спалено, решта потребує капітального ремонту. Слід гадати, що в нападі на ешелон брав участь загін чисельністю понад сто чоловік. Біля залізничної колії знайдено велику кількість стріляних гільз, переважно німецького виробу. Нападники, очевидно, втрат не мали.
Це повідомлення приголомшило начальника гестапо, його побоювання підтвердились. Ось кому вони дають зброю…
— Зараз же розшукайте радника Хауссера, — тихо, не відриваючи очей від депеші, наказав Герц. — Хай він негайно прийде до мене.
Помічник цокнув каблуками.
— Хвилиночку! — зупинив його шеф. — Нехай Карл принесе мені картотеку оунівців.
Години через півтори з’явився Хауссер. Він застав начальника гестапо за роботою. Штурмбаннфюрер з пригніченим виглядом перебирав карточки, що стояли у вузенькій лакованій скриньці, і відкладав деякі з них набік. Він мовчки кивнув головою радникові й подав йому депешу.
Як тільки Хауссер прочитав про велику кількість стріляних гільз німецького виробу, він умить зрозумів, що цього разу на залізниці діяла якась бандерівська сотня. Мала відбутися важка розмова з штурмбаннфюрером.
— Що ви на це скажете, пане раднику? Дуже цікавить мене ваша думка, — могильним голосом запитав Герц, продовжуючи розглядати картки.
— Мені здається, що треба одержати більш детальне повідомлення про те, що сталося.
— Що вам неясно?
— Все досить незвичайне, загадкове…
— Ви вважаєте, що й цей ешелон могли знищити радянські партизани? Біля Братина? Там, де ніколи не траплялося нічого подібного?..
— Наскільки мені відомо, в Братинському лісі радянські партизани бували.
— Коли це було! Рік тому! Партизанів тоді було оточено й розгромлено дощенту. Більше вони й носа свого не показували в цьому лісі.
— Від них усього можна сподіватись…
— Тільки не цього. Партизани діють на залізниці малими групами. У нападі ж на ешелон біля Братина брало участь понад сто чоловік. Загін! І потім, чи ви звернули увагу на те, що, судячи з стріляних гільз, загін був майже цілком озброєний німецькими гвинтівками.
— Хто ж знищив ешелон? — досить невинно запитав Хауссер.
— Ті, кому за вашою, рекомендацією ми видаємо свою зброю та боєприпаси.
Радника Хауссера не так-то й легко було приперти до стіни.
— Я попрошу пана штурмбаннфюрера нагадати мені хоча б один випадок збройного нападу оунівців на наші військові ешелони.
— Досить цього одного випадку. Цілком! Ми втратили одинадцять танків разом з їх екіпажами! І мені відомо, що буквально декілька днів тому оунівці відправили в район Братина велику партію німецьких гвинтівок та боєприпасів для своїх загонів.