По живу і мертву воду
Шрифт:
Василь знову зліз на воза. Поїзд уже був близько. Попереду паровоза рухалося дві платформи, на яких сиділи солдати з кулеметами, позаду кілька вагонів, на даху одного з них ще один кулемет. Мабуть, хлопці встигнуть підірвати. А от чи зможуть відійти… Біда. Німців на горбах не видно, та ось-ось з’являться. Задихаючись від хвилювання, Гнатишин розібрав віжки й почав виїжджати з кущів до дороги. Він чекав вибуху, але паровоз чмихав парою, колеса стукали, стукали, й ось клуби диму почали з’являтися правіше від того місця, де, за розрахунком Василя, лежали в кущах Ваня й Михась. Що сталося? Міна виявилась несправною? Хлопці чогось злякалися? Може, теж помітили небезпеку? Де ж вони?
Поїзд, цілісінький, неушкоджений, наче й не було нічого, віддалявся від лісу. Гнатишин перевів погляд на горби. Вершки їх уже були позолочені сонцем. Раптом там, серед низького чагарника, майнула голова, поруч появилась друга, й тут же зникли обидві. А ось ще один, лівіше, висунувся по пояс і присів. Було схоже, що люди ховаються в кущах або, добігши до них, падають на землю. Василь не міг зрозуміти, що твориться. Де хлопці? Чому німці не спускаються з горба до залізничного полотна? Він виїхав на лісову дорогу, де повинен був чекати друзів, залишив підводу, прив’язавши віжки до дерева, а сам побіг назад до кущів, що росли на узліссі. Ніяких змін. На горбах люди, багато людей — то в одному, то в іншому місці з’явиться голова й зникне. Залягли… Чого вони бояться? Може, влаштовують засідку?
Знову почувся шум поїзда. Шум наростав і наростав. На стиках рейок стукало безліч коліс. Василь витяг шию й побачив другий поїзд, який ішов у тому ж напрямку, що й перший. Цей був довгий. Попереду паровоза також рухалось дві платформи, але позаду на платформах стояли танки, багато танків. За платформами з танками був причеплений пасажирський вагон і ще з десять товарних. На горбах ніякого руху, все завмерло, навіть гілка не ворухнеться. Відійшли, чи що, ті, що були там? Василь уже не міг стояти на місці, кусав губи. Він не знав, що йому робити, і це було найгірше. Пропадуть хлопці, на очах пропадуть, а він, старий дурень, нічим не може допомогти їм. Щоб хоч трохи, заспокоїтись, Василь почав рахувати платформи з танками. Встиг нарахувати вісім.
Паровоз ще не порівнявся з жовтим осипом, як пролунав сильний, але недружний залп рушниць, швидко, люто застукотіли кулемети. Раптом чорний стовп диму підняв першу від паровоза платформу дибки, а слідом за нею почали летіти під укіс інші. Гримнув вибух. Гнатишин побачив, як від кущів, пригинаючись до самої землі, побігли до лісу двоє. Він почекав, поки вони зникнуть серед кущів верболозу, й кинувся до коней. А біля залізниці безперервно тріщали постріли, чулися короткі, й довгі черги. Гнатишину здавалося, що то б’ють по його товаришах, і він спершу не повірив своїм вухам, коли неподалік залунав чийсь голос: «Агов!»
— Агов! Сюди! — закричав він що було сили.
На дорогу вибіг довгоногий хлопець з мокрим від поту, подряпаним до крові обличчям.
— Ваня? А Михась?
Хлопець тільки хитнув головою, підбіг і почав ходити коло воза, широко розводячи руками й хапаючи відкритим ротом повітря.
— Ваню, Михася вбито?
Ваня заперечливо закивав головою, й тут Василь побачив другого. Михась біг, накульгуючи, обличчя його теж було залите потом. Він чи то сміявся, чи то плакав. Ваня допоміг товаришеві злізти на воза, скочив сам. Гнатишин уперіщив батогом коней, і вони помчали дорогою в глиб лісу. Хлопці лежали ниць, учепившись руками за хмиз, щоб не впасти. Вони ніяк не могли відсапатись, стогнали, схлипували. Від’їхали з півкілометра, коли Василь наважився спитати:
— Хлопці, що сталося? Хто стріляв?
— А думаєте, вуйку, ми знаємо? — підвів голову Михась. — Ваню, ти був ближче…
— По-моєму, бандерівці, — озвався другий. Він говорив по-українськи, але акцент зраджував у ньому росіянина. — На кашкетах тризуби блищали.
— Ну, що ти! Ти коли-небудь чув, щоб бандерівці нападали на німецькі ешелони?
— Хто ж тоді? Німці помилково свій ешелон обстріляли?
— Тільки не бандерівці, — стояв на своєму Михась. — Мабуть, це якийсь радянський партизанський загін.
— Що вони, дурні, радянські партизани? — розсердився Ваня. — Вони б у першу чергу підірвати ешелон постаралися. А потім би почали обстрілювати.
— То хто ж вони? — знову запитав Гнатишин, переводячи коней на крок. — Я їх побачив, як перший поїзд появився. Бігом бігли до залізниці. Думав, збожеволію…
— Та що гадати, вуйку. Німці розберуться, вияснять… Тоді й нам стане відомо. Ми своє зробили, хоч набралися страху. Ваня молодець, стримав мене, Я як побачив їх, утікати хотів, а тут поїзд…
Позаду почулися вибухи. Вони були різної сили, то наче вистрілить кілька гармат підряд, то ухне так, що верхівки дерев здригнуться й відгукнуться тривожним шумом. На думку Вані, де рвалися боєприпаси.
Василь звернув на бокову доріжку, погнав коней риссю. Проїхали ще метрів з вісімсот.
— Мабуть, досить, вуйку, — сказав Михась, підводячись навколішках. — Тут ми зліземо. Дякуємо.
— Нема за що. Коли чекати?
— В неділю прийду, вдень, сам. До цього дня щось придумаємо. Правда, Ваню?
— Так. Як удача, то треба ще раз поздоровити Адольфа з іменинами.
— Хіба він іменинник сьогодні?
— Такі іменини я б йому щодня влаштовував.
Хлопці злізли з воза й, попрощавшись з Гнатишиним, зникли поміж дерев. Василь гарненько обітер пучками сіна мокрі кінські боки й рушив ступою до дороги в село. Виїхавши з лісу, він побачив чорний дим, що підіймався з далеких горбів. Пострілів і вибухів уже не було чути.
Ховаючись у вибалку, сотня поспішним маршем відходила від залізниці. Вояки несли бойові трофеї, майже кожен ніс на плечі гвинтівки, а під пахвою — чоботи або скручений у вузол мундир. Кишені було набито всіляким дріб’язком. Корінь той і за пазуху натикав усячини. Тарас ніс трофейний ручний кулемет, він на дурнички не ласився, кишень у вбитих німців не вивертав. Єдиною такою його поживою була плитка шоколаду, та й ту він уже в дорозі просто-таки з рук видер у Кореня. Хлопець жував шоколад, випльовуючи обсмоктані шматочки фольги, й намагався розібратися в тому, що трапилось на залізниці. Картини на диво вдалого бою поставали перед його очима одна за одною.
Що не кажи, а Богдан таки народився в сорочці…
Вночі в поході виявилося, що Богдан веде сотню не на Братин, як спершу думав Тарас, а в інше місце. Чому він передумав, так і лишилося незрозумілим. Може, старшина відрадив його нападати на містечко, де знаходився великий гарнізон німців і поліцаїв, а може, сам спокусився легкою здобиччю, якою йому здався військовий ешелон?
До залізниці намірялися вийти затемна, щоб гарненько підготуватись до зустрічі першого ешелону (німці вночі затримували поїзди на станції й пускали їх зранку), але провідники заблукали, зробили гак, і сотня вийшла до горбів, коли вже розвиднілося. Богдан почув шум першого поїзда й психонув — запізнились, до горба, що нависав над залізницею, залишалося ще метрів зо двісті.