По живу і мертву воду
Шрифт:
Референт пропаганди мав довге похмуре обличчя з недорозвиненим пухким підборіддям. Підборіддя це поводило себе дуже дивно, воно раз у раз змінювало форму: то, вкриваючись невеличкими ямками, злегка западало, то з’їжджало набік, ніби нижня щелепа була погано закріплена або її зовсім не було. Проте часом здавалося, що референт намагається щось проковтнути, і йому де ніяк не вдається.
Часто кліпаючи повіками, Могила оглянув вояк, облизав губи.
— Дорогі друзі! — вигукнув він з удаваною задушевністю. — Я хочу, щоб ця наша зустріч, ця бесіда надовго залишилася в вашій пам’яті, й тому бесіда не матиме чисто академічного характеру, а буде живою, дохідливою для кожного.
«Давай, — подумав Тарас, — побачимо, на що ти здатний».
Могила зазирнув у блокнот. Тут знову щось сталося з його підборіддям, але він швидко оволодів ним, поставив на місце. Тарас зрозумів, що це в Могили на нервовому грунті.
— Тема бесіди дуже, дуже важлива і хвилююча: хто наш головний ворог? — відірвався від блокнота референт і повторив майже по складах, вимовляючи кожне слово: — Хто наш головний ворог? Це кардинальне питання, і воно не таке вже й просте, як може здатися на перший погляд. Я докладно зупинюсь на ньому, але спершу мені хотілося б знати — тим більше, що це буде жива, невимушена бесіда, — мені хотілося б знати, що думає кожен з вас з цього приводу.
Референт пропаганди, солодко посміхаючись, знову окинув короткозорими очима вояк, що сиділи перед ним.
— Повторюю питання — хто наш головний ворог? Прошу, друзі. Хто бажає відповісти? Не соромтесь, кажіть, що думаєте, як ви розумієте, в нас дружня, задушевна бесіда.
Незважаючи на такий вступ, бажаючих відповідати на питання референта не знаходилося. Вояки сиділи з застиглими, напруженими обличчями. Ніхто не хотів вискакувати, першим. Недарма ж придумано приказку — не скачи поперед батька в пекло.
Це не збентежило Могили.
— Можливо, питання незрозуміле? Тоді сформулюємо його трішечки інакше: хто головний ворог України? Навіть ще простіше — хто ворог України?
Знову мовчанка. Вояки зиркали один на одного.
— Добре. Я розумію… У вас такі бесіди бувають рідко, ви не звикли. Тоді я буду звертатися конкретно. От ви.
Референт пропаганди показав пальцем на довгоногого вояку в мазепинці. Той негайно скочив і відрапортував:
— Шеренговий Журавель.
— Друже Журавель, я звертаюсь до вас особисто: хто ворог України?
— Поляки, — після короткої запинки відповів Журавель.
— Добре, — кивнув Могила. — Сідайте. Тепер от ви.
Вояка, на якого був націлений палець пропагандиста, підвівся.
— Шеренговий Смола… — доповів він і завмер, витріщаючи очі на референта.
Богдан не витримав.
— Що, треба тягти з кожного? — суворо запитав він. — Устав, назвав псевдо й відповідай на запитання. Смола, відповідай!
— Хіба я знаю, як відповідати… — стенув плечем вояка й озирнувся на товаришів.
— Так, як думаєш, — майже ласкаво підказав Могила.
— На мою думку, — зітхнув Смола, — то найбільше сала за шкіру, українцям залили німці. З бидлом так не поводяться, як вони з людьми.
Вояки заворушилися, загули схвально.
— Так, — поспішно кивнув головою референт, усміхаючись. — Добре. Сідайте. Далі. Ну, от ви.
Після Смоли на запитання про ворогів України відповіло ще троє. Всі вони висловилися в тому ж дусі: німці тільки себе за людей мають, українців убивають безжалісно, молодих гонять у Німеччину, забирають хліб, худобу.
Могила терпляче кивав їм головою, але вже не посміхався, а тільки рухав своїм неслухняним підборіддям, намагаючись закріпити його в правильному положенні. Але от його погляд зупинився на Тарасові. Очевидно, йому сподобався розумний вираз обличчя хлопця, уважні очі, в яких угадувалась робота думки. Референт ткнув пальцем у бік молодого вояки:
— Тепер ви скажіть.
Тарас швидко підвівся, але сказати нічого не встиг, тому що сотенний поспішно звернувся до референта:
— Друже Могила, цього не треба. Молодий… Він у нас недавно.
— Не страшно, не страшно, — заспокоїв його референт. — Адже ми розмовляємо щиро. Хай скаже свою думку.
Даремно тривожився Богдан, Тарас пам’ятав і розмову з ним, його настанови й чітко відрапортував:
— Шеренговий Карась. Відповідаю на запитання: в України три вороги — німці, поляки, москалі.
— Ну, то це ж прекрасно, — врадувано розвів руками Могила. — А Карась, хоч і молодий, але добре розбирається… Може, ти скажеш, хто головний наш ворог? Головний з цих трьох?
(Вояки, що були заворушились, відразу ж затихли. Богдан, аж рота відкривши, широко розплющеними очима дивився на Тараса, боявся, що його підопічний у самий останній момент може щось устругнути. Тарас мовчав. Він здогадався, куди хилить Могила, якої відповіді від нього чекає ця суха тараня в окулярах. Потрібно було вимовити лише два слова — москалі, комуністи. Але це було б занадто, навіть задля маскування Тарас не хотів піти на це. Ех, коли б його воля, розказав би він вуйкам, хто їх головний ворог… Не дадуть, заткнуть рота й пропадеш, як бульбашка на воді. Богдан попереджував… Усе ж Тарас не втримався:
— Хто твій найголовніший, найстрашніший ворог? — заклопотано, ніби вперше вирішуючи для себе це питання, сказав він. — Ну, той, хто тягне тебе в могилу, хто український народ хоче з коренем вирвати з землі, щоб ні духу, ні пам’яті не лишилося.
Богдан опустив голову. Пронесло, зрозумів тільки він. Ні, ще не зрозумів, перетравлює… Референт пропаганди відчув щось. Щось неясне, що бентежило його. Не такої туманної і разом з тим логічної відповіді він чекав. Але перша відповідь молодого вояки була зовсім чіткою.