По живу і мертву воду
Шрифт:
Марія говорила по-німецьки досить швидко, але з жахливим акцентом.
— Дякую, — сказала Оксана, взяла з купки книг ілюстрований журнал і почала розглядати фотографії.
Марія зібрала з столу якісь списані аркуші, вмостилась на ліжку навпроти брата.
— Чорт його приніс із своєю німкенею, — тихо з досадою сказала вона по-українськи, квапливо запалюючи сигарету. — На чому я зупинилась, Петрусю?
— Народ і вождь.
— Так, так, ось це місце… — Марія глибоко затягнулася, почала читати неголосно, але з почуттям, артистично — Що таке народ? Пісок, глина, безформна маса… Як працює скульптор? Він ліпить постать із шматків глини або відсікає від каменя зайве. У глини не питають, ким вона хоче бути, будь-який камінь піддасться різцеві… Нам треба ліпити з глини, висікати з каменю прекрасну постать нації. Хто це зробить? Сильна особа, вождь. Вождь, породжений бурхливими подіями, загартований у горнилі боротьби. Він не повинен знати сумнівів. Такі люди в нас є. Ми не будемо такими сентиментальними, як німці, й не повторимо їх помилок. Ми ні перед чим не зупинимося. Наша влада буде страшною! Горе тим, хто дав одурманити себе більшовицькою пропагандою, хто втратив національне почуття й вірить у більшовицьку дружбу народів. Ми нікого не будемо щадити. По коліна в крові, по трупах своїх нерозумних братів ми підемо до мети. Нація народиться в стогоні, крові й вогні. Але яка це буде нація!
Марія глянула на брата, щоб пересвідчитися, яке враження справили на нього ці слова, й продовжувала;
— Якщо буде потрібно, ми не зупинимося ні перед чим. Словом, ножем, кулею будитимемо в душах лінивих і покірних земляків наших національну свідомість. Ми не будемо числитися з жертвами. Хай упадуть тисячі, сто тисяч, мільйон. Тим краще! Нація, міцна й монолітна, загартована, як криця; підійметься з крові й очиститься кров’ю. Інтереси нації перш за все. Без вагань і сумнівів ми підемо за своїм жорстоким і прекрасним вождем!
Закінчивши читати, Марія відкинула аркушика, запалила погаслу сигарету, запитала:
— Ну, як, Петрусю?
— Яскраво й сильно. Вітаю. Перепиши і дай мені примірник. Ми віддрукуємо листівки.
— Але це не для всіх… — стривожилася Марія.
— Звичайно! Лише для нашої еліти, для командирів.
— Для тих, хто зрозуміє…
— Саме так. Вітаю, дуже сильно написано.
Марія, задоволена, всміхнулася.
— Як бачиш, твоя Марія не марнувала часу… Але це не все. Я підготувала до друку статтю доктора Івана Гладиловича, в якій він твердить, що расові відмінності між українцями й росіянами значно істотніші, ніж, наприклад, між українцями й німцями. Таким чином, про нашу расову спорідненість із москалями не може бути й мови.
— А чи не занадто? Наукові таланти цього Гладиловича… В статті є якісь аргументи, докази?
— Яке це має значення! Наукові докази мене менш за все турбують. Важлива сама думка, яку ми повинні вбити в голову читачеві, — москалі не наші слов’янські брати, а зовсім чужі нам у расовому відношенні люди. По крові вони ближче до татар, монголів.
— Так, у цьому є рація.
— Ще б пак! — вигукнула Марія, обхоплюючи руками коліна. — Ну, досить про справи. Я так скучила за тобою, любий, така рада, що бачу тебе.
— Я теж…
— І так невдало. Тобі доведеться піти, а я повинна буду мило розмовляти з німецькою дурепою. Вже за одне це я її ненавиджу.
— Ми зустрінемося завтра. Вранці, коли вона піде. Ти можеш з’явитися в редакцію з запізненням?
— Звичайно. Але я не хочу розлучатися з тобою так швидко. Знаєш, ми вийдемо на подвір’я, там лавка. Ти тільки попередь Романа, що ночуватимеш у нього.
Марія підвелася й звернулася до Оксани по-німецьки:
— Я зараз прийду. Проведу брата…
Вони вийшли. Оксана відклала журнал, замислилася. Те, що вона почула у цій кімнаті, не було для неї несподіванкою, відкриттям. У партизанському загоні їй показали товсту віддруковану на склографі брошуру «Ідея і чин». В цьому євангелії націоналістів, що нагадувало вільний переказ маячних ідей Муссоліні й Гітлера, наводилось кілька висловів Степана Бандери. Оксана запам’ятала один — «Наша влада буде страшною». Марія лише художньо «оформила» думку свого «жорстокого й прекрасного вождя», яку той запозичив у Гітлера. Народ для них глина… Задля досягнення влади готові на все. Треба буде знищити сотні тисяч українців — не замислюючись знищать, аби лише панувати над рештою. Обман, терор — ось їх зброя. Треба ж додуматися до такого — за своїми расовими ознаками українці ближче до німців, ніж до росіян… Якась чортівня, бісівське наслання. Але ж ці двоє реальні люди й, здається, не дурні. І вони кохають одне одного. Українці… Вороги!
На стіні висіла велика фотографія. Людина у френчі з розкуйовдженою гривою на лобі суворо дивилась на Оксану порожніми очима маніяка. Ні, це не Гітлер. Петлюра. Трохи далі репродукція з старовинної картини — в овалі сердитий старий у плащі поверх рицарського обладунку, тримає булаву в правій руці. Гетьман Мазепа. Ось боги, яким молиться Марія. Яка жадоба крові в цієї маленької тендітної жінки — «по коліна в крові, по трупах…» А в самої очі блищать, ніздрі роздуваються.
Минуло кілька хвилин, господиня не поверталася. Біля столу в куті лежав акуратно підшитий комплект газети «Волинь». Оксана підняла підшивку, почала переглядати. В передовій редактор газети Улас Самчук підносить до небес Гітлера. А от стаття, підписана Марією Чайкою: «Диявольська більшовицька пропаганда». Виявляється, Марія ще восени 1941 року побувала в окупованих гітлерівцями Житомирській і Київській областях і прийшла до сумного висновку: треба дивитися правді в вічі — національна ідея не знаходить жодного відгуку в переважної більшості українців, більше того, вони вороже ставляться до націоналістів, вважаючи їх прислужниками гітлерівців. І, звичайно ж, у всьому винна диявольська більшовицька пропаганда… Який жах — радянські люди не хочуть ворогувати між собою — вони за дружбу народів! Марія переконалася в цьому й змушена зробити гірке визнання: «В краї, де вже прищепилося радянське братерство народів, національний світогляд здаватиметься диким божевіллям, а ті, хто несе цей світогляд, будуть цілком чужими для людей на східних землях». Дуже, дуже приємно було Оксані читати ці рядки в газетці, що видається на гроші гітлерівців. Марія не помилилася. Що правда, то правда, тільки сліпі безумці можуть розраховувати на те, що їм удасться розділити народи Радянського Союзу непроникними перегородками, посіяти серед них національну ворожнечу. Оксана хотіла покласти підшивку на місце, але тут почулися енергійні кроки, і в кімнату поспішно ввійшла збуджена, щаслива Марія.
— Я до ваших послуг, дорога пані, — весело сказала журналістка, але, побачивши підшивку в руках німкені, змінилась на обличчі. — Ви… ви можете читати?..
— Чому це вас так дивує, Маріє? — звернулася до неї Оксана по-українськи. — Адже ви читаєте й говорите по-німецьки.
— Але ви повинні були сказати… — спалахнула журналістка. — Це все одно, що підслуховувати чужу розмову. Я була впевнена, що ви не розумієте, про що я говорю з братом.
— Так, вийшло негарно, — погодилась Оксана. — Все ж винні ми обидві: ви не запитали, я не сказала. Я просто не встигла. Проте чи варто так засмучуватися? Хіба сталося щось трагічне? Комічний випадок та й годі.
Марія не зводила з Оксани очей.
— Ви чули те, що я читала?
— Так, — ніби трохи розгубившись, призналася Оксана. — По-моєму, ви читали якийсь уривок з книги фюрера, перекладеної на українську мову. Чи не так?
Оксана цілила в самісіньке око. Марія збентежилась, її авторське самолюбство було ображено. Однак у глибині душі вона повинна була визнати, що німкеня де в чому має рацію. Все ж вона спробувала заперечити вплив ідей Гітлера на її твір.
— Ви помиляєтесь…
— Можливо. Але дуже подібно… Фюрер любить такі сильні вирази: «Ми ні перед чим не зупинимося… По коліна в крові, по трупах…» Хіба ви не читали книги фюрера, не слухали його промов?
Це запитання добило журналістку. Вона читала, вона захоплювалась… Вона бачила Гітлера в хронікальних фільмах, тішилася його шалом на трибунах, його жестикуляцією, мімікою, зойками. Фюрер довгий час був її ідолом. Доти, поки не стало ясно, що він навіть слухати не хоче про самостійну Україну.
— Що ж, — задумливо знизала плечима Марія, — деякі співпадіння можливі і навіть закономірні. Національна ідея залишається однією й тією ж для кожного народу. Важливе те, хто зможе втілити її в життя.