По живу і мертву воду
Шрифт:
Після безрезультатного обшуку молодий наказав затриманим сісти на землю, а сам відкликав убік товариша й почав з ним шептатися. Раптом вони засперечалися, голоси стали гучнішими, й Колесник розрізнив польські слова. Ці двоє — поляки. Поліцаї? Ні, звичайно. Чому б поліцаї опинилися так рано в лісі й тільки вдвох? Напевне, це польські партизани. Колесник напружив слух. Йому, українцеві, що знав дві слов’янські мови, не так уже важко було зрозуміти, що говорилось по-польськи. Молодий поляк сердився, доводив щось старшому,
Поліцаї. Тільки поліцаї могли так вчинити. Залишалося одне — спробувати втікати. Треба було скочити й кинутися врозтіч, може, комусь удасться врятуватися. Колесник готовий був подати знак товаришам, але тут почув, що говорить поляк із шрамом на щоці. «Що мені пан тлумачить. Не можу. Якби це були шваби, бандерівці, поліцаї, я б ні хвилини не роздумував». — «Вони руські, совіти, пане Миколаю, наші вороги», — палко заявив Казимир. «Це нещасні люди, полонені. Не дозволю, пане Казимир. Хай ідуть з богом». — «Однаково вони не дійдуть. Їх зловлять бандерівці, візьмуть до себе в банду. Пан може бути певним, що їх куля не відправить на той світ батька, матку чи самого пана?» — «Що б мені не казали, я не можу дозволити вбивати беззбройних нещасних людей». — «Я доповім про все це поручикові, він панові не подякує». — «Не можу, пане Казімєж».
Поляки підійшли до затриманих.
— Вставайте! — незадоволено сказав молодий. — І подякуйте панові Подляському за те, що він така добра людина. Можете йти собі, куди хочете.
— Пане Казимир, — запитав Колесник, — ви польські партизани?
— Тобі цього не треба знати.
— Я запитую тому, що… — Колесник проковтнув слину, він був схвильований ідеєю, яка несподівано прийшла йому в голову. — Може, ми не зуміємо пробитись до своїх і загинемо так, без користі… Візьміть нас до себе, ми будемо допомагати вам бити німців. Ми добрі солдати, не сумнівайтеся.
— Ви хочете захищати Польщу від германа? — Казимир скривив рот у саркастичній посмішці.
— Ми хочемо бити фашистів, помститися за своїх товаришів, за всіх, кого вони погубили.
— Нам таких помічників не треба, — гордо підвів голову Казимир. — Поляки самі зуміють визволити Польщу й відплатити німцям.
Подляський зрозумів, сказав роздратовано по-польськи:
— Це дурниця, цілковита дурниця! Визволення Польщі почалося під Сталінградом.
— Я попрошу пана не влаштовувати тут політичної дискусії, — так само по-польськи сказав Казимир і обернувся до Колесника. — Нам ні про що з вами говорити — росіяни вороги поляків.
Ахмет, який весь час мовчав, зрозумів дещо з цієї розмови, а останню фразу Кизимира — без сумніву, бо вона була сказана по-українськи. Татарин не зміг стримати себе.
— Слухай, пан, навіщо так говориш? —
— Ти погано знаєш історію, ти темний монгол… — вороже й зневажливо зиркнув на нього Казимир.
— Я не темний, ми знаємо. Москва поляк був, росіянин Варшава був. Досить! Навіщо ворушити старий мотлох? Хан Батий руськими воював, руські Казань брали. Досить! Я татар, Павлуш — українець, цей — росіянин. Ми хороший товариші. Ворог — німець, фашист!
— Не треба, Ахмет… — Колесник злякався, що слова татарина можуть розсердити Казимира й зіпсувати всю справу, — Скажи спасибі цим людям.
— Спасибі скажу. Тільки не треба такий зайвий розмова. Шалтай-болтай не треба. Павлуш, нас німець тримав? Так? Навіщо нас чіпати? Щоб німець йому спасибі сказав?
Несподівано для Колесника палка промова його дружка справила зовсім інше враження на поляків, ніж він міг сподіватися. Видно, відіграла роль екзотика — монгол, нащадок Чінгісхана… Подляський з явною симпатією й веселим схваленням дивився на обуреного татарина, а Казимир з усіх сил стискав губи, намагаючись не всміхнутися й зберегти на обличчі суворий вираз. Здається, вони обидва зрозуміли головне в словах Ахмета.
Колесник не знав про існування польської Армії Крайової й Армії Людової, але з Казимиром усе було ясно — пихатий, нерозумний молодик, який, видно, ще не бачив смаленого вовка. Все ж Колесник наважився спробувати одержати деяку інформацію від поляків.
— Можна вас запитати, пане Казимир?
— Що таке?
— Де ми знаходимося?
— На межі Львівського й Волинського воєводств. Тут початок Братинського лісу.
— Фронт далеко?
— Десь біля Києва…
— Павлуш, запитай, — стрепенувся Ахмет, — Київ забрали наші?
Подляський, наче вибиваючи корок з пляшки, вдарив долонею однієї руки об кулак другої, сказав:
— Київ — герман ф’ють!
Навіть Пантелеймон засяяв на обличчі від такої звістки.
— Слава богу, слава богу!
— Скажіть, пане Казимир, — Колесник навмисне звертався до молодого, щоб потішити його самолюбство, — ви не чули, радянських партизанів тут поблизу немає?
— Радянська партизанка на північ — Ковель, Луцьк, — швидко сказав Подляський, — Білорусія. Дужо!
— Тут бандерівці, — похмуро пояснив Казимир. — У цьому лісі їх повно. Це великий ліс.
— Хто вони такі?
— Не знаєш? — здивувався Казимир і засміявся зловтішно. — О, це ж ваші рідні брати-українці, що ви їх визволяли в тридцять дев’ятому. Ви цілувалися з ними, а тепер вони допомагають німцям знищувати радянських партизанів.
— Український націоналіст, фашист, — Подляський переплів пальці рук і міцно стиснув їх. — Бандерівець — герман так. Панові треба боятись бандерівців. Панові на схід-північ треба йти, за Луцьк.