По живу і мертву воду
Шрифт:
— У совітів? — здивувався Тарас. — Н-ні, такого не пам’ятаю. Я в есесівській дивізії служив, в особистій охороні Гітлера. Кулемет же німецький!
— Знову починаєш свої фокуси? — зблід Богдан. — Скажи правду!
Тараса почала розбирати злість. Бракувало, щоб цей п’яний дурень взявся за пістолет. Хлопець вирішив перейти в наступ. Він підвівся з стільця, витягнувся по стійці «струнко» і відрапортував з викликом:
— Друже Богдане! Я — шеренговий Карась, свідомий українець, волиняк, родом з Рівного. Так мені було наказано відповідати… Хочете вірте, хочете — не вірте. Службу виконую справно, в бою боягузом себе не показував. Які будуть ще запитання?
Ось як треба розмовляти з Богданом. Якого йому біса треба?
Сотенний не чекав такої відповіді. Карась виявився перед ним ще в одній якості — безстрашності й гідності. Богдан ледве витримав погляд хлопця, із співчуттям похитав головою.
— Але ти… дограєшся. Я ж тебе по-дружньому питаю.
— То що я повинен відповідати? — продовжував наступати Тарас. — Сказати, що спеціально посланий до вас радянським командуванням за шкурою чотового Довбні? Будь ласка! Між іншим, наплутав Могила: не на онучі використовують дикі чеченці шкіру, здерту зі свідомих українців, а парашути шиють з неї замість шовку. Міцні парашути виходять…
— Не кричи, — кивнув на двері Богдан, — Я й сам у ті байки не вірю. Пропаганда…
— Добре, що хоч де зрозумів!
Богдан зітхнув, поправив гнотик на каганці, взявся за свою філіжанку.
— Не пий, прошу тебе, — промовив Тарас. — Не треба, Богдане, ти й так уже п’яний.
Богдан не послухав, випив, труснув головою.
— За що я полюбив тебе, Карасю, скажи? Немовби ти брат мені. Слово честі!
— Ми й є брати, українці.
— Розвесели мене, друже… Серце болить… Давай заспіваємо?
— Не треба, Богдане. Почують. Краще я вірші прочитаю.
— Давай! Шевченка?
— Можна. Але для початку…
Тарас на мить заплющив очі, пригадуючи перші рядки, і почав урочисто, сумуючи й радіючи від кожного слова.
Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмірна та пуста і дика площина, І я, прикований ланцем залізним, стою Під височенною гранітною скалою, А далі тисячі таких самих, як я.Давно Тарас не читав отак уголос цих улюблених віршів. Все лихо відійшло набік, і він відчув щастя. Чудові слова, здавалось, самі виривалися з його грудей, і перед очима поставали немов живі картини — роздягнуті до пояса люди лупають кайлами, б’ють молотами в. гранітну скелю, прокладаючи для себе й для інших шлях у майбутнє.
Богдан слухав захоплено, трохи відкривши рота, і на його обличчі застигла радісно-придуркувата посмішка.
А Тарас дав собі волю! За «Каменярами» Франка пішли «Думи мої, думи» Шевченка, вірші Лесі Українки, Сосюри, Тичини. І коли на закінчення прочитав «Заповіт», то побачив, що по щоках Богдана течуть сльози.
Сотенний підійшов до Тараса, схопив руками його голову, стиснув її у своїх долонях.
— Але й голова в тебе, друже, але й пам’ять, — сказав він і раптом додав — Що мені з тобою робити, не придумаю…
— Давай будемо разом думати.
Богдан труснув головою, опустив руки, в очах його заблищала ворожість.
— Не можна нам разом, — сказав він, зітхнувши. — І ти загинеш, і я загину. Знаєш, що, Карасю, здається, треба відпустити тебе. Йди собі до бісової матері на всі чотири сторони. Так буде краще. Від гріха подалі… Ти сам розумієш.
Тепер усе було ясно. Так, вони були друзями і ворогами. Вони немовби стояли на вістрі леза — між ворожнечею і дружбою, і кожний з них знав, що довго втриматися на цій межі не можна, обов’язково впадеш на якийсь бік.
— Якщо без жартів, — промовив тихо Тарас, — то можу піти. — Потім додав: — Коли накажеш?
— Не поспішай, устигнеш, — спокійно відповів Богдан і заплющив очі. — Мені з тобою поговорити треба. Висловишся на прощання.
— Це я можу, — посміхнувся Тарас. — Відносно головного ворога? Це можна.
Богдан стояв з заплющеними очима, кусав губи. Похитнувся, глянув на Тараса з осудом.
— Дурень ти, Карасю. Дивлюсь на тебе й дивуюся… Ти розумієш, з чим граєшся? Мені досить одне тільки слово сказати, й нема тебе. Був Карась, і нема його.
— Чому, я все розумію… Що ж тут хитрого для такої щуки — зжерти карася!?
П’яна каламуть вийшла з очей Богдана. В них відбився подив, засвітилася сердита цікавість.
— Не боїшся, дрочишся? Відчайдушний!..
— Не в хоробрості справа. Я вірю, що ти — людина, Богдане, хороша, чесна людина. А хорошої людини мені боятись нема чого.
— Хитруєш, козаче. Злякався все ж таки… На добрі почуття розраховуєш.
— Тьху на тебе, Богдане! Та ми ж з тобою відверто…
— Хитруєш, хитруєш…
— Знову! У тебе всі козирі, а в мене один — правда. Це ти боїшся. Не мене — правди.
— Брешеш, — запалився Богдан. — Я правди не боюсь. Я нічого не боюсь. Бачив, як я германа періщив?
— А чим ти вихваляєшся? Що Могила говорив?
— Наплював я на Могилу. Поки живу — бив германа й буду бити!
— Ой, Богдане, не в те ти товариство попав.
— Кажи до кінця, раз відверто говоримо, — підвів голову Богдан. — Яке товариство ти мені порадиш?
— Те, яке знає, хто справжній ворог України.
— Ясніше…
— Думаю, що й так ясно.
— Ясно, — погодився сотенний і посміхнувся одним куточком рота. — Ти мене до совітів — партизанити запрошуєш. Дякую. — Богдан подивився на Карася скаламутнілими очима й повільно підніс до самого носа хлопця складеного в дулю кулака. — Ось! Бачив? Зараз як трахну!..
— Бий… — знизав плечима Тарас. — Мені не звикати. Мене німці не так пригощали — прикладами!