По живу і мертву воду

Далекий Николай Александрович

— Кому б ви надали перевагу?

— Американцеві, все ж таки…

— Яке це має значення? До речі, ви впевнені, що Прістлі це є Прістлі?

— Тому я й запитую. Я знав його як англійця.

Оксана засміялась і помітила, що на губах радника появилося щось подібне до посмішки. Дуже добре, це перша ознака довір’я.

Вони завернули до вузенького провулочка, який виходив на ширшу вулицю. Кроків за тридцять від тротуару стояла маленька легкова автомашина. Молоденький солдат-шофер, який сидів за кермом, позіхав, але його обличчя — звичайне,

солдатське, раптом привернуло увагу Оксани. Чому в неї виникло це дивовижне враження, дівчина не могла зрозуміти, але їй раптом, здалося, що у шофера не одне, а два обличчя, і одне зміщене, перекошене, — начебто солдат злегка повернув голову й напружено прислухався до того, що відбувається позаду нього, Це тривало всього якусь мить і було схоже на галюцинацію, обман зору. Насправді солдат сидів, сонно дивлячись перед собою, у нього було спокійне, свіже обличчя.

З-за рогу вулиці, назустріч їм, неквапною, рівною ходою вийшов високий офіцер. Оксана відразу ж упізнала його — той самий гауптман, якого вона бачила день тому в своєму будинку. Він підійшов до машини, легенько постукав носком чобота в покришку колеса, перевіряючи, чи не спустила камера, сказав солдатові:

— Ернст! Треба заправити машину, але спершу — на вулицю Симона Петлюри. Візьмемо обер-лейтенанта. І обережно на цих вибоїнах, душу можна витрусити.

Сідаючи поруч з шофером, гауптман мимохідь глянув на тих, що проходили повз машину, затримав погляд на дівчині, але, здається, не впізнав її, або якщо й упізнав, то не міг пригадати, де бачив.

Машина м’яко рушила з місця.

Хауссер і Оксана вийшли на ріг вулиці. Радник повернув було праворуч, але поблизу залунали вигуки, жіночий плач. Оксана оглянулась. Неподалік від особняка стояла вантажна автомашина з солдатами, які здивовано дивилися на відчинене вікно на другому поверсі. У вікні появилася голова офіцера. Він гукнув униз:

— Всім — з машини! Бурфельг — у гестапо! Тут убивство! Швидко!

Голова офіцера зникла у вікні. Солдати почали вистрибувати на бруківку. Фельдфебель скочив на підніжок, і машина промчала повз радника й Оксану.

Хауссер, нічого не пояснюючи, швидко попрямував до особняка.

— Куди ви? — наздогнала його дівчина.

— Ходімо! — з великим хвилюванням вигукнув Хауссер. — Там… Невже?..

Вони пройшли повз солдат, які юрмилися на бруківці й тротуарі. Із вікна долинало голосіння жінки. Радник, виявляючи несподівану для його комплекції спритність, побіг нагору по східцях. Оксана ледве встигала за ним. Услід, важко гупаючи чобітьми, бігли солдати.

У коридорі другого поверху Оксана побачила перелякану, заплакану жінку в білому фартусі. Вона з жахом дивилася на розчинені двері в якусь кімнату і, судорожно дихаючи, бурмотіла щось незрозуміле.

Хауссер добіг до порогу кімнати з розчиненими дверима й зупинився. Оксана подивилася через його плече й побачила чоловіка в мундирі судді, який лежав на килимі біля письмового столу. Над ним схилився розгублений лейтенант.

— Пане лейтенанте, — почулося за спиною Оксани. — Подивіться, що ми знайшли на сходах.

Єфрейтор протиснувся вперед і простяг офіцерові записну книжечку в голубуватій обкладинці. Лейтенант поспішно погортав книжечку й закричав люто й радісно:

— Ось тут по-російському! Це він загубив. Убивця! Свою записну книжку!..

— Покладіть на місце! — фальцетом вигукнув радник, і його випещена, без зморщок, шия, що перевисала через комір, почервоніла. — Зараз же покладіть! Нехай гестапо! Вони знають…

— Це він… — голосила жінка у фартусі. — Як я могла подумати… Такий галантний… Це він убив!

— Покладіть усе на місце! — знову закричав Хауссер. — Нічого не зачіпайте, лейтенанте. Оточіть своїми людьми квартал. Зараз же! Заспокойтеся, фрау Марто! Боже! Серед білого дня… — Він торкнувся до руки Оксани. — Ходімте, пані Єво. Я не хочу зустрічатися з тими панами. Я їх не можу бачити…

По східцях Хауссер ішов, тримаючись за руку своєї помічниці, немовби сліпий чи п’яний. Його обличчя блищало від поту. На вулиці радник зупинився, зняв окуляри, почав протирати хустинкою спітнілі скельця. Оксана вперше побачила його очі, вони були великі, банькаті і чомусь нагадували дівчині двох сліпих, безпорадних кошенят, хоч це порівняння ніяк не підходило до очей.

— Який жах! — Хауссер задихався. — Ходімте!.. Щось неймовірне. Під самим носом штурмбаннфюрера… Серед білого дня!

… Гауптман, записна книжечка в голубуватій обкладинці… Перекошене від напруги обличчя молоденького шофера… Знову гауптман. Він ішов спокійно, цілком спокійно. Так, він не поспішав. І в машину сідав не поспішаючи, спершу постукав ногою в покришку колеса. «Обережніше на цих вибоїнах…» Невже він стріляв у суддю? Безперечно. Книжечка в голубуватій обкладинці загублена або підкинута. І це книжечка Петра, нареченого Марії — лейтенант, очевидно, помилився, записи в ній зроблені не російською, а українською мовою.

— Пане раднику! Вам погано? — в голосі Оксани бриніло щире співчуття.

Хауссер легенько здригнувся і, ніби прокинувшись, здивовано подивився на помічницю.

— Скажіть, пані. Єво… Ми проходили повз якусь автомашину. Ви не звернули уваги на офіцера? Як він виглядав, у якому званні?

— Н-ні…

— І номера автомашини не помітили?

— Навіть не подивилася. А чому ви запитуєте? Може, ви все ж таки поясните мені, що тут сталося? Хто вбитий?

— Радник юстиції…

— Не розумію… Хто його застрілив?

— Тихіше… — Хауссер підозріло оглянувся на всі боки. — Відразу видно, що ви з неба впали. Партизани, звичайно. Можливо навіть, що це зробив отой офіцер, який на наших очах чкурнув на автомашині в невідомому напрямку.

— Ви… ви це серйозно? — Оксана навіть зупинилася від здивування. — Партизан у німецькій формі, на машині, вдень, у центрі столиці України?..

— Вас це не повинно дивувати.