По живу і мертву воду
Шрифт:
Надрайонний, загадково посміхаючись, полистав малесеньку записну книжечку, прочитав щось, зітхнув.
— Твого батька й старшого брата вбили німці?
— Так, — сумно підтвердив Богдан і теж зітхнув.
— У мене є відомості, що німці їх убили як комуністів…
Богдан широко розплющив очі від подиву.
— Друже Вепр, — промовив він з докором. — Хто вам міг дати такі відомості? Це неправда, чиїсь вигадки! Я вам розповім, як було. Є багато свідків, півсела бачило, як німці вбили мого батька й брата.
Сотенний перевів подих і гаряче продовжував:
— Почалося все через тітчину корову. Наш староста Василь Михайлюк — такий негідник, яких мало на світі. Німці приїхали забирати худобу. Староста мав дві корови, то він своєї жодної не віддав, а до тітки привів німців. Вона вдова, четверо дітей — і всі тримаються на отій корові, вона їх годує. Батько пожалів сестру й почав сперечатися з Михайлюком, Німець штовхнув батька карабіном, батько схопився рукою за карабін, і тут його почали бити інші німці. Прибіг Семен, хотів заступитися за батька. Хтось з німців вигукнув «Більшовик!» Ну й… Поклали їх обох тут же на вулиці, біля тітчиної хати. А корову тітчину повели….
— Значить, німець вигукнув: «Більшовик»?
— Так! Та що ж німець розуміє? Йому слово скажи супроти чи не підкорись, відразу ж — більшовик.
— Пішли далі… У вашому селі був колгосп. Батько вступив до колгоспу?
— Ні. Тітка Явдоха вступила. Тому, що їй було важко: землю дали, а обробити нічим. А батько сказав: «Я ще подивлюсь на цей колгосп…»
— Ясно. Тепер скажи, на скільки днів ти залишав сотню?
— Вважайте, майже три дні мене не було.
— Де ти був?
— Довелось поїхати до свого села. Мою сестру, молодшу, Олю, хотіли до Німеччини на роботу погнати, я вирішив забрати її до себе в сотню медсестрою.
— Тобі хто-небудь дозволяв відлучатися?
— Отут я винен, друже Вепр, — з гіркотою зітхнув Богдан. — Я не брав дозволу, бо боявся, що мене не відпустять. Адже ж нічого не сталося, хоч мене й не було.
— Виходить, що ти покинув сотню таємно?
— Ну, як таємно? Всі знали…
— Таємно від свого начальства, — наполягав Вепр.
— Так, курінний не знав, — змушений був погодитися сотенний.
— Таємно залишив сотню… — сказав Вепр у бік референта. — Хто тобі наказав іти до залізниці і нападати на ешелон?
— Друже Вепр! — Богдан розлютився й рвучко підвівся на ноги. — Ну самі подумайте. Вашу б сестру вбили німці, ви б їм подарували? Скажіть? Я собі місця не знаходив…
— Ти відповідай на запитання. Був наказ?
— Не було! — гнівно закричав Богдан. — Якщо мене вдарять по писку, то я наказу чекати не буду. Скільки вони вбивають наших людей, а ми… шляк, би їх трафив!
— Тільки без істерик! — надрайонний стримано посміхнувся, й кинув у бік Могили — Наказу виступати проти німців не було. — Потім повернувся знову до Богдана. — Добре. Скажи, бесіду у вас референт проводив?
— Так це ж — пропаганда… Можна говорити що завгодно.
— Ну, друже!.. — похитав головою Вепр. — Але ж це наша пропаганда! Ти що — вважаєш нашу пропаганду брехливою?
— Я так не казав. Тільки пропаганда одне, а… — Богдан зрозумів, що може наговорити зайвого, заплутатися, й замовк, насупившись. Він не вмів точно висловити свої думки, а Вепр чіплявся до кожного його слова.
— Ви чули, друже Могило, що він сказав?
Референт вперше підвів голову від паперу, промовив, ховаючи очі від Богдана:
— У нього, як я дізнався, є свій пропагандист — старшина Червоної Армії…
— Старшину мені дозволили взяти, — обурився сотенний. — Друже Вепр, скажіть. Адже ж ви знаєте, ви самі…
— Знаю, знаю… Старшину не будемо чіпати. Це окрема розмова. Запишіть — не згідний з нашою пропагандою.
Богдан мовчав, зціпивши зуби. Він слідкував, як перо Могили швидко бігає на папері, залишаючи за собою рівні рядки. Богдан так швидко й гарно писати не вмів.
Вепр затиснув у жмені підборіддя, задумався. Посмішка на його обличчі набула відтінку поблажливості. Він думав над тим, чи варто задавати Богданові питання, з яких стане зрозуміло, яке звинувачення проти нього висувається. Якби референт по пропаганді не був присутнім на допиті, Вепр цього не робив би. Він багато чого навчивсь у гітлерівців і вважав доцільним, щоб його жертви до останньої хвилини не знали, що їх чекає, і поводили себе пристойно. Одначе у Могили не повинно скластися враження, начебто Вепр боявся запитати Богдана про найголовніше. Ще виникнуть у цього слинька докори сумління, і тоді клопоту наберешся. Та й без цього можливі неприємності — все ж таки сотенний… Треба надати запитанню жартівливу форму.
— Послухай, Богдане! — примружив одне око надрайонний, — а може, ти наказ все ж таки одержав? Га?
— Який наказ? — здивувався сотенний.
— Наказ або вказівку… Може, ти їздив спеціально, зустрічався там з ким-небудь? Цього не треба писати, друже Могило.
Богдан розгублено дивився на Вепра. Суть запитання надрайонного коменданта він не міг зрозуміти. Він просто не уявляв собі, що проти нього можуть висунути таке страхітливе звинувачення.
— Бачиш, Богдане, твоя акція може принести користь тільки нашим ворогам. — Вепр свідомо повторював слова Могили. — Ти діяв, як більшовицький агент. Може, ти насправді є агентом більшовиків?
Коли б не добродушна посмішка Вепра, яка збивала з пантелику, то Богдан кинувся б на нього з кулаками. Він стояв, нахилившись уперед, блідий, дивлячись на Вепра з ненавистю.
— Заперечуєш? Не агент? Тоді виходить — дурень!..
Богдан провів пальцями по обличчі, опанував собою.
— Як ви могли сказати таке, друже Вепр? Я вимагаю суду…
— Жартів не розумієш?
— Я вам не хлопчисько який-небудь, щоб зі мною так жартувати, — погрозливо вигукнув сотенний. — Я вимагаю суду.