По живу і мертву воду
Шрифт:
— Євочко, мила, Петра заарештували… Йой, що, буде? Я цього не витримаю.
Марія сіла, схилила голову на спинку крісла й заридала.
— Ну, що ви, Маріє! — почала заспокоювати її Оксана. — Адже ви мужня, вольова людина… Дати вам сигарету?
— Води… — ледь чутно попросила журналістка й, надпивши з філіжанки декілька ковтків, звела почервонілі очі на дівчину. — Євочко, скажіть радникові, попросіть його, благаю вас, нехай він звільнить Петра. Петро ні в чому не винуватий. Це все ота книжечка. Петро загубив її. Ви Ж знаєте… Тільки радник може його врятувати…
— Ви впевнені? — з сумнівом хитнула головою Оксана. — Радник Хауссер — маленька людина.
— Неправда, Єво! — гаряче заперечила журналістка. — Ви добра, чуйна… Невже ви не захочете допомогти мені в такому горі? Радник дуже впливова людина, я це знаю. До його слова прислухаються. Він уже декілька разів рятував наших. Він усе може, Євочко…
— Боюсь, що ви перебільшуєте можливості мого шефа.
— Та ні ж! Попросіть його, і він врятує Петра. Йому досить сказати одне слово. Одне слово!
— Добре, — погодилася Оксана. — Я поговорю з паном радником. Але якщо вашого нареченого звинуватять у чомусь надто серйозному…
— Він не винен, Євочко, — клянучись, притисла руки до грудей Марія. — Як тільки можна подумати, що радника юстиції вбили наші, українські націоналісти! Це ж безглуздя! Ми ж стільки допомагали й навіть зараз допомагаємо німцям. Ми вважаємо вас нашими спільниками, друзями.
— Я охоче вірю, Маріє, що ваш наречений не причетний до цього злочину, але не розумію, чому ви цілком виключаєте можливість терористичних актів з боку ваших націоналістів.
— Ви наївна дівчина, Єво, — Марія взяла сигарету й закурила. — Скажіть, який сенс українцям знищувати своїх друзів, спільників?
— Я знаю, що деякі партизанські загони майже цілком складаються з українців, і це не перешкоджає їм…
— Та то ж комуністи, більшовики, а я кажу про українських націоналістів.
— Але ж націоналіст повинен любити свій народ?
— Єво! — Марія заплющила очі, й з-під її повік потекли сльози. — Коли б ви тільки знали, як я люблю свій народ. Україну… Коли б ви знали, як любить Україну Петро…
Цього Оксана вже не могла витерпіти: оголошувати себе друзями й спільниками тих, хто завойовуючи «життєвий простір», хоче винищити, стерти з лиця землі український народ, і водночас клястися в любові до цього народу — що може бути підлішого від такого лицемірства!
— Я багато дечого довідалася за ці два дні, Маріє, — тяжко зітхнувши, сказала дівчина. — Виявляється, наші солдати поводили себе на Україні зовсім не так, як я уявляла. Грабунки, масові розстріли мирних жителів, цілі села, інколи декілька сіл підряд були спалені, а населення знищене. Я вже не кажу про тих бідолах, кого ми вивезли на роботу до Німеччини. Адже це все виглядає трагічно. Чи не правда? І ось я ставлю себе на наше місце. Маріє… Я — українка, націоналістка. Люблю свій народ, готова віддати за нього життя… Ви знаєте, що б я робила на вашому місці? Я б не розписувала в газеті, який рай чекає моїх співвітчизників у Німеччині, не лестила німцям, і, слово честі, я могла б застрілити цього радника.
— Що ви говорите, Єво!.. — журналістка з жахом дивилась на німкеню.
— Але ж така логіка. Так на вашому місці повинна б поводитись смілива, чесна людина, яка всією душею віддана своєму народові. Все інше — зрадництво. Ось чому я допускаю думку, що в радника юстиції міг стріляти українець. Ви вловили хід моєї думки?
Марія запалила ще одну сигарету.
— Єво, мила, — сказала вона жалібно. — Ви не розумієте нашого становища. Є політика, є вища мета. Історія пробачить нам усе, якщо ми переможемо.
— Навіть зраду? — спалахнула Оксана. — Маріє, пробачте мені, я — німкеня, але я більше поважала б вас, коли б ви були не другом мені, а моїм ворогом.
Нарешті, журналістку допекло, вона рвучко підвелася на ноги, з ненавистю поглянула на Оксану.
— Ви, німці, робите все, щоб ми стали вашими ворогами. Ви без кінця плюєте нам у лице, в душу. Так ось, Єво, знайте, якщо з Петром щось трапиться, ми будемо мстити вам. Я буду мстити!
— А знаєте, Маріє, вам до лиця такий войовничий настрій, — посміхнулась Оксана. — Ви стаєте гарною.
В очах журналістки майнула гонориста радість, але її обличчя зразу ж скривилося, і вона, припавши до Оксани, заплакала.
— Євочко, клянусь, Петро не винний! Попросіть радника. Тільки пан Хауссер може його врятувати, Євочко…
Нічого не зрозуміла Марія, її сльози викликали в Оксани огиду. Що означає її власне горе в порівнянні з тим горем, яке принесли німці і їх поплічники українському народові!
Оксана зраділа, коли побачила крізь вікно радника, який переходив вулицю. Вона відштовхнула від себе журналістку.
— Заспокойтеся, Маріє. Он іде радник. Я попрошу його. Може, ми зайдемо до нього разом?
— Ні, Євочко, — завагалась журналістка, — вдвох незручно. Спершу ви попросіть… Благаю!
Хауссер зустрів «помічницю» запитливим поглядом, промовив тихо:
— У вас є що-небудь для мене? Одержали?
— Не хвилюйтесь, пане раднику! Пам’ятаєте, що я сказала: декілька днів. Тут технічні причини… Я думаю, буде завтра.
Радник хитнув головою, замислився.
— А тепер я повинна признатися, — засміялася Оксана, — що я просто вмираю з цікавості. Терориста вдалося схопити? По місту ходять чутки, що когось заарештували. Вважають, що радника юстиції убив… як його?
— Оунівець? — похмуро запитав Хауссер.
— Так. Це те саме, що бандерівець? Але скажіть, справді оунівець?
— Так вважає начальник гестапо…
— А ви, пане раднику?
— Залишаюсь при своєму переконанні.
— Ви вважаєте, що це був партизан? Яке нахабство! І взагалі я не уявляла, що тут може творитися щось подібне. Партизани, бандерівці, просто — в місті, вдень… Жах! Небезпечно буде й по вулиці ходити.