По живу і мертву воду
Шрифт:
Але вони не запізнились. Пройшов поїзд з баластом, контрольний. До того моменту, як з’явився ешелон, старшина встиг розмістити солдат на гребені горба й проінструктував їх, які цілі потрібно влучати в першу чергу. Все до ладу — приціл два, бити по кулеметниках, що сидять на тендері паровоза й на дахах вагонів, а потім по вагонах.
Богдан сам узявся за кулемет. Тарас лежав поруч і насилу стримував обурення. Хіба так працюють на залізниці! Доручив би Богдан йому цю справу, й він один з невеликою групою прикриття пустив би будь-який ешелон догори колесами. А так легко й напоротись. Пригнали всю сотню, ще постріляють дурнів. Коли з’явився ешелон і Тарас побачив танки на платформах, серце його захололо. Що робиться! Ну, Богданові можна пробачити, а цей бісів «військспец», невже він не розуміє, що зараз трапиться? У відповідь на перші ж постріли танкісти відкриють вогонь, і від сотні залишаться ріжки та ніжки. Старшина, здається, зрозумів, що з танками, навіть коли вони стоять на платформах, жарти погані. Він підповз до Богдана, почав щось йому доводити, але Богдан відштовхнув «військспеца», скомандував «Вогонь!» — і перший дав чергу з кулемета.
Далі все було неймовірним і незбагненним. Зрештою, в той момент Тарас і не пробував знайти якесь пояснення. Він змушений був повірити в те, що відбувалось на його очах: вибух, паровоз відірвався від ешелона, волочачи за собою рештки розбитого вагона, з якого сипалися ящики; платформи, розриваючи зчепи, налітаючи одна на одну, летять під укіс. Пасажирський вагон затріщав, наче порожня сірникова коробка під каблуком, і почав розсипатися на тріски.
Очевидно, багато хто, серед них і Богдан, спершу оторопіли, розгубились від несподіванки, бо постріли зазвучали рідше, а кулемети на правому фланзі зовсім замовкли, але тут Сидоренко скочив на ноги й зарепетував: «Вогонь! Чого злякались? Вогонь! Вогонь по паровозу! По вагонах!»
І почалася стрілянина.
У Богдана щось сталося з кулеметом. Він чортихався. Тарас негайно кинувся до нього. Так і є — поставив нову стрічку косо. Тарас відкинув затискачі, вирівняв стрічку й ледве відхилився — гарячі гільзи з димом сипонули йому в обличчя.
Взагалі Тарас не міг нарікати на себе. В цьому бою він жодного разу не розгубився і, мабуть, врятував життя багатьом, а разом з ними й собі. Коли сотня, вслід за Богданом і Сидоренком, з криками «Слава! Гура! Ура!» скотилася вниз до перевернутих, покороблених платформ і вагонів, Тарас побіг до паровоза, що зупинився, викидаючи на всі боки молочні струмені пари. Він устиг вчасно: з платформи, яка була попереду паровоза, стрибнув на землю закривавлений солдат з кулеметом у руках. Солдат відразу ж розпластався на щебені, розвернув кулемет, але Тарас вистрілив першим.
Так, цей воскреслий кулеметник міг би наробити чимало лиха, й Тарас мав право пишатися своєю кмітливістю, якби незабаром не переконався, що хтось здогадався вчинити значно важливіше — чиркнути сірником чи запальничкою біля калюжі пального, що витікало з бака перевернутого танка. Танки підпалив «військспец». Досить було Тарасові глянути на старшину, як він зрозумів це: обличчя Сидоренка було замащене сажею, лівий рукав, пола френча звисали обгорілим лахміттям. Не вберігся згарячу, прихопило вогнем. Могло бути й гірше, з бензином жарти небезпечні.
Богдан вчасно скомандував відбій. Німці могли наскочити з двох боків, і він поспішав відвести сотню якнайдалі від залізниці. Стомлені, захекані вояки мало не падали з ніг, але Довбня, що крокував позаду, не давав нікому зупинятися, підбадьорював штурханами тих, що відставали. Тараса випередили сотенний і старшина. Хлопець наддав ходу, намагаючись не відстати від них. Йому хотілося почути розмову командирів.
— Я тобі кажу, від чого вибух, — сердився захеканий Богдан, — куля влучила в капсуль снаряда. А від одного снаряда вибухнули інші. Може таке бути?.
— Може, на війні все може… Тільки начеб знизу рвонуло.
— Так же піввагона знесла, а в вагоні ящики зі снарядами.
— Е! Як би не хворіла, аби померла… Сперечатися не буду. Дякую тобі, Богдане, відвів я сьогодні душу. Одним гріхом буде менше…
Сотенний наче не почув, що сказав Сидоренко, вирвався вперед.
— А багато гріхів, старшина? — співчутливо спитав Тарас, подумавши, що зараз найзручніше розпочати розмову з «військспецом».
Сидоренко озирнувся, люто зміряв хлопця очима.
— Тобі що до моїх гріхів? Ти хто? Щеня, гнида. Одним пальцем приб’ю!
Невдача. От як буває людині, коли торкнутись до найболючішого місця в її душі. Тарас навіть не образився.
В переліску зупинились на відпочинок. Вояки попадали на землю, де хто стояв. Плечі в Тараса нили від ременів. Він ліг на спину, прикрив очі. Все-таки, що ж сталося з ешелоном? Тепер можна було поміркувати над цим питанням.
Припущення Богдана, що вагон з боєприпасами зірвався від якоїсь кулі, що влучила в капсуль снаряда, хлопець відразу ж відкинув як безглузде. Сотенний нічого не тямив у таких речах, а старшина Сидоренко якщо й зрозумів, що сталося, видно, не вважав за потрібне переконувати Богдана в помилковості його думки. Вагон підірвався на міні, й міна ця була натяжної дії.
Підривники були десь недалеко біля насипу, вони пропустили контрольний паровоз з вагонами, вантаженими баластом, потім дали пройти платформам головного прикриття, паровозу й лише тоді сіпнули за шнур. Усе зроблено грамотно. Значить, діяли люди досвідчені, витримані. Хто вони? Радянські партизани, звичайно.
Тепер друге питання — як їх знайти, яким чином зв’язатися з ними? На це запитання відповіді не було. Лишалася звичайна розрада: поживемо — побачимо… Слаба розрада!
17. ХТО ВИ, КУДИ ЙДЕТЕ?
Картоплі накопали вночі, набрели на неї в полі й вирили кущів з десять. Уже не жалували: картопля, морква в ці дні в них не виводилися. Осінь — золота пора для втікачів. У лісах було повно грибів і ожини. Декілька разів ловили раків у тих струмках і річечках, що траплялися їм по дорозі. Ця справа виявилася всім знайомою з. дитячих років — нишпорити руками в. воді попід корінням прибережних дерев, по глиняних норах, — і полювання було щасливим. Пантелеймонові, навіть пощастило зловити великого миня, насилу витяг його з-під корча.
Значно складніше було приготувати їжу. Вони йшли ночами, обминаючи села й хутори, вдень відсиджувались у лісових заростях, у нескошених хлібах або заривалися в копички сіна. Вогнище розпалювали рідко, в крайній потребі — вогонь був їх другом і ворогом. Він будь-коли міг зрадити їх. Звичайно, розпалюючи вогнище, не сиділи біля нього, а відходили, відповзали вбік.
Цього разу теж вдалися до таких хитрощів. У ліс потрапили над ранок. Невідомо було, великий він чи малий, і все ж вирішили напекти картоплі. Картоплю розіклали на землі рівним шаром, зверху наклали багато хмизу, підпалили, а самі заховались на узліссі в густих кущах ліщини.